Валентина Хамайко: “Жити треба так, щоб світлом для інших бути”

Ми самі щодня обираємо: помити волосся, причепуритися, щоб бути охайною і доглянутою, чи «забити» на все, бо тривога була і я втомилась. Щодня своїми дрібними діями творимо собі настрій і заводимо свій внутрішній двигун. Це стосується всього: себе, родини, дому, розвитку!

Але я теж не сталева, бувають моменти, які морально і фізично ламають, тоді дозволяю собі постраждати й пережити це. Після таких депресивних періодів потрібно побути якийсь час одній, а потім «витягую себе» до повноцінного життя, плануючи свій день майже погодинно. І то не лише робота. Тут і догляд, і кіно з театрами. Щоб бачити, що я жива і дієва, щоб формувати емоції. Бо планувати і мріяти потрібно навіть у найважчі часи.

Часто ставила собі запитання, чи вистоїмо ми як родина… Почувалася дуже розгубленою, самотньою (і це при тому, що наодинці рідко буваю). Відчуття, що каркас вистояв, а всередині все переколотилося. Зламалося все: легкість спілкування, порозуміння, спільне планування, навчання дітей, розподіл обовʼязків. Додалися відчуття невизначеності, страху, втратилось відчуття безпеки.

У перший рік часто хотілось ховатися від усіх, відчувала жахливе спустошення. Почала значно більше працювати, бо розуміла: робота — єдине, що відволікає від важких думок. Це те, що дає відчуття планування завтрашнього дня. Окрім телебачення і ранкових ефірів, ми з подругою Танею Богинич почали працювати над запуском бренду одягу TAIYŌ, ідею якого не встигли реалізувати до великої війни.

Я не могла вирішити одразу всі проблеми, що зʼявилися в родині. Мала сотні запитань і не мала відповідей. З чоловіком відверто говорити не вдавалося через брак часу та кілометри між нами. Весь час думала, що, можливо, йому ще важче, ніж мені…

Усе було дуже незрозуміло, ніби життя родини поставлене на паузу. Ми зідзвонювалися, коротко говорили, хоча говорила переважно я, бо поряд із чоловіком, за його словами, було багато інших людей і складно бути відвертим по телефону. А ще, казав, втомлений і що йому приємніше слухати, ніж щось розповідати, бо в нього «день на день схожий», «завдання-виконання, завдання-виконання».

А коли повертався, то це завжди — лише пару днів. І тато — як свято, як спалах. Але все коротко й емоційно. Після таких зустрічей знову були емоційні провалля.

Зараз точно знаю, що моєю стабільністю у житті стали ранкові ефіри в «Сніданку з 1+1» і в «Ранок. Марафон». А також робота над брендом одягу. ТAIYŌ з японської перекладається як сонце. І ми з першого року війни говорили з Танею, що TAIYŌ для нас — це світло в нинішні темні часи.

Але попри все, що відбувалося довкола, ми старалися створювати нові форми стосунків і звʼязків у родині. Чоловік зрозумів і відчував, наскільки швидко ростуть і змінюються діти. Що без щоденного спілкування з ними їх життя не зупиняється, просто вони починають спілкуватися з іншими людьми, котрі на них впливають. Що це наше завдання — тримати з дітьми звʼязок і залишатися для них авторитетом і цінністю навіть через кілометри.

Андрій з першого дня був у війні. Вже 25 лютого фізично допомагав підрозділу, що стояв у лісі, поряд із місцем, де живемо. На другий день війни був у військкоматі. Із військовими їздив на зачистку Дмитрівки та Ірпеня.

Але спочатку розмов про мобілізацію і підписання контракту не було. Коли у серпні Андрій сказав мені, що через два дні мобілізується, відчула розпач, відчай і шок. І не тому, що мобілізується, а тому, що зі мною про це не говорив. Що просто поставив перед фактом. Це було вперше у нашому житті, коли ситуація стосувалася нас обох.

Уже потім зізнався, що йому було важко мені про це сказати, тому уникав розмови. Але саме це мене дуже емоційно зламало. Зламало надовго. Не розуміла, де, коли і чому була втрачена довіра, бо саме так це сприйняла. Але чоловік пізніше стверджував, що то було не про втрату довіри, а про його особистий страх — страх почати розмову. Проте досі не розумію чому? Чому не розмовляв зі мною про своє бажання підписати контракт, а згодом вже і про своє рішення.

Зараз постійно кажу всім, до кого можу достукатися, — не ламайте людей, які вас люблять, своєю мовчанкою. Ми не маємо жити в ілюзії «все буде добре», ми можемо на це лише сподіватися і жити з вірою в серці. Але разом із тим знати і розуміти, де служить, хто є поряд і як можу тримати звʼязок, як можу допомогти і де шукати, якщо звʼязку немає. Таких питань багато, і про них теж потрібно думати.

Вдячна чоловіку за його позицію і рішення, пишаюсь ним щодня. Радію, що зараз між нами є розмови, яких мені так не вистачало в перший рік. Так, за три роки війни у нього змінилися завдання, які виконував, і навіть підрозділи, де служив. Будучи людиною, яка все життя була в бізнесі, за три роки війни він навчився виконувати бойові завдання і ставити їх іншим, створив підрозділ ударних БпЛА, став учасником бойових дій, втратив свого старшого сина Остапа на цій війні і щодня продовжує думати, що ще можна зробити, аби покращити роботу української армії, що він сьогодні може зробити, аби Україна вистояла та перемогла в цій війні з росією.

Усе треба називати своїми іменами. Якомога частіше казати, що росія ворог, що росіянам довіряти ніколи не можна, що російська мова — це мова ворогів. Пояснювати, чому так багато людей розмовляє чужою мовою. Не помʼякшувати реальність, а проговорювати її, пояснюючи причинно-наслідковий звʼязок. Учити дітей переключати увагу у важкі моменти, вчити планувати завтрашній день навіть якщо важко і страшно! Робити усе, щоб дитина вміла аналізувати і робити свої висновки, тоді ніхто і ніколи не зможе їй навʼязати свою думку. Вчити дітей змалечку відстоювати свої кордони, поки особисті, а вже потім вони знатимуть, що таке і державні, і як їх відстоювати.

Треба бути рішучими у мовному питанні. Важливо підтримувати українську в повсякденному житті та заохочувати її використання в усіх сферах. Якщо в закладах обслуговування звертаються не українською, варто ввічливо нагадати про законодавчі норми. Також можна навчити дітей відповідати українською та заохочувати їх спілкуватися рідною мовою. Освітні заклади мають створювати україномовне середовище, щоб діти зростали в ньому природно. Мене дратує і виснажує, що мої діти чомусь досі мають чути російську в школі?! Держава це має регулювати на своєму рівні, а ми — на своєму, побутовому.

Мене дивує, чому російськомовні люди не розуміють, що вони є наслідком тиску «російської машини пропаганди», що їх предки — це ті, кого привезли з російських сіл у хати людей, які померли від голоду, що вони — це нащадки тих, кого поламала російсько-радянська влада і хто прогнувся під систему. Мене дуже дратує толерантність у мовному питанні. Я — за рішучі зміни.

Я хочу, щоб мої діти і внуки мали можливість жити в Україні. Щоб нарешті на вулиці та в телефонах людей не було чутно російської мови. Я хочу, щоб кожен українець знав історію свого роду й історію своєї країни. Україна дуже перспективна країна, ми звучали на світовому рівні ще в минулому столітті, але ще до приходу радянської влади. Мрію про відродження України, де люди вміють і люблять господарювати на своїй землі. Де в містах є культурне життя, розвивається промисловість. Ми вже зараз бачимо, як українські дизайнери підкорюють світ, як українська музика вміє вражати, як діти перемагають на світових олімпіадах. Нам потрібно лише позбутися російського тиску та минулого!

Маємо раз і назавжди поставити крапку в цих хворобливих стосунках з росією! Маємо відкрити очі світу на монстра, який марить владою над ним!