Степан Галябарда: “Я маю право бути українцем у себе вдома, на своїй землі”

Упродовж усієї історії ми ніколи не були на своїй землі повноправними господарями, не були самодостатніми українцями. На жаль. Протягом усіх століть, усіх віків доводилося боротися за те, що ми є українцями, є нацією, яка повинна мати свою державу, свою мову, своє місце серед світових народів. Ви подивіться на інших: чи не кожна держава, чи не кожен народ має свою ідентичність, а отже має свою мову, релігію, свою Батьківщину. А ми, на жаль, маємо сусіда, який завжди протягом усього свого існування зазіхав на нас і мріяв знищити. Аби гордий та волелюбний український народ не заважав йому творити безчинства, не заважав гнобити інші народи.

Ви кажете про світ. Сьогодні світ ще не розуміє того болю і тих страждань, яких зазнаємо ми й досі. Кожна світова нація пройшла свій історичний шлях розвитку. Одні були поневолені, інші були загарбниками. Звісно, на жаль, у світі ще й досі існують конфлікти — різної складності, глибини. Та все ж багато держав давно живе у відносному мирі, у своїх кордонах, у своїй ідентичності. Ми ж завжди були під чиїмось гнітом. А останні триста років живемо під гнітом російської імперії, московщини. Й дуже важко іншим народам зрозуміти нас, зрозуміти, за що боремося (хоча й співчувають, і допомагають). Навіть після такої агресії з боку росії, убивства українців, руйнування України. Навіть після того, коли на власні очі побачили, скільком нашим співгромадянам довелося шукати порятунку від страшної війни в чужих країнах. Близько семи мільйонів українців змушені були їхати до Європи, в інші частини світу. Так чи інакше, вони порушують уклад життя місцевого населення, яке, й це зрозуміло, може сприймати їх як нахлібників. І те, що їм потрібно допомагати, утримувати їх, не всім іноземцям подобається.

… Ми хочемо мати свій власний, вільний український дім, хочемо добрих сусідів, хочемо, аби нас поважали. Сьогодні нічим не гірші від інших цивілізованих націй. Тільки ж дайте нам можливість жити так, як хочемо.

Казав, кажу й казатиму: все ж таки себе треба полюбити. Свою рідну землю полюбити, своє рідне село, місто, свою родину. Це одне. А друге — треба полюбити свою історію. Починається ж усе з виховання, в сім’ї. Якщо змалечку дитина знає, що вона –українець, змалку чує пісню мами українською мовою, чує вірші Шевченка, якщо вдома розмовляють рідною мовою, то вже й відтоді формується в її душі оця любов до своєї землі.

А що робили наші сусіди віками? Винищували все українське. І скільки нашого люду переселено було за те, що хотіли власної долі української й боролися за це. Голодомором виморено пів України, а замість українців переселяли сюди люмпенів із тієї ж росії. То що в тих генах?! Українство?! Та й уже після здобуття Незалежності не всі наші правителі, м’яко кажучи, бралися будувати міцну, незалежну державу, справжню Україну. Бо ж тоді треба було б вертатися до основ, знати мову, літературу, культуру тощо. Отак і формувалися на нашій землі начебто дві різні частини нації. Одна з них, свідома, потім ішла на барикади, піднімалася на Революцію. А друга вичікувала, що з того вийде, аби потім скористатися на власне благо.

… Знаю одне: сам нікуди не виїхав, і багато людей наших не виїхало. Мій син на фронті з першого дня. Тому абсолютно усвідомлюю, що для нас жити тут і захищати самих себе, свою державу — це головне життєве кредо і життєве правило. Хоч і живемо тут у постійній небезпеці, під ворожими обстрілами. Але якщо всі виїдемо з України, то хто ж тут залишиться і де ця держава буде? А мені не хочеться знову під чобіт росіян, не хочеться під окупацію «руського язика». У мовному питанні завжди мав принципову позицію. Колись навіть учився у москві на журналістику (був такий період в моєму житті), і ми з товаришем принципово розмовляли там українською мовою. І що ви думаєте? Навколо всі звикали до того, ніхто не міг нас перетягти на російськомовний бік. Бо, на моє переконання, якщо ти українець — отже, будь українцем усюди.

Від 2014 року писав, і після повномасштабного вторгнення. Душа моя відразу відгукнулася на війну. Тому що така велика несправедливість, така трагедія людей — хіба це можна спокійно сприймати? Так народилася й пісня «Стій, враже», написана з композитором Василем Волощуком.

Я на цю війну не збирався йти.

Я ще сад свій не досадив.

Але друг пішов і сусід пішов,

І ти, вороже, їх убив.

Стій, враже, згинь, враже.

Якщо кожен з нас поляже,

Мою землю не топчи.

Чорний ворон, не кричи.

Ти казав усім, що ти брат мені.

Я благав тебе: «Не стріляй!»

Та на цій війні був ти в дурмані,

А я захищав рідний край.

Ти приніс нам зло.

Я відстояв честь.

Наді мною плаче рідня.

А за що ти вмер, де могила й хрест?

Та не знає і вороння.

Написав вірш «У райськім самду» в день похорону Назарія Яремчука. Траурну церемонію в Чернівцях дивився по телевізору, адже напередодні зламав ногу і був у гіпсі. Коли побачив величезне людське море, тоді й народилися ті рядки. Писав просто з душі, на високому регістрі болю від цієї втрати. Звісно, багато чого зробив Степан Гіга своєю музикою.

Важко сказати, чому одна пісня стає популярною, а інша — ні. Але якщо створена щиро, у ній є справжні почуття, та ще коли працюють над нею професіонали, тоді й має такий ефект і вплив на людей. Напевне, ще й мав бути час та місце для появи тієї пісні. Звичайно, Назарій — то просто космос, всесвіт, тому так і відгукнулася в наших серцях ця втрата. Не знаю, хто б не любив Назарія, не любив слухати його пісні. Він був увесь сповнений українством, був глибоким, справжнім, щирим.

Вірш «У райськім саду» п’ять років пролежав. Перевидавав його у чотирьох своїх книжках. Чому довго не ставав піснею? Комусь я не хотів пропонувати, хтось на той час ще не досяг такого, знаєте, високого розуміння, хтось не міг осягнути душею ті слова. Адже щоб композитор створив пісню, в нього, так само, як і в поета, має бути душа. А не просто вміння підбирати закладені в інструментах звуки і підлаштовувати під них слова. У 2001 році я показав свій вірш Степану Гізі. Він просто зблід, поки читав його. А за кілька днів зателефонував і наспівав приспів. Степан мені казав: «Я писав пісню так, аби не зіпсувати внутрішнього емоційного стану твоїх слів».

«Яворина» не втрачає оцього великого, знаєте, болю резонансного, якого, на жаль, так багато тепер у нашому житті. Сьогодні вона звучить і в пам’ять за полеглими захисниками, за всіма українцями, життя яких відібрала росія.

Дедалі більше переконуюся: хоч би що, хоч би де, хто за нас вирішував і за нашими спинами намагався нами торгувати, все одно дух українства вже непереборний. За Україну сьогодні воюють не тільки військовозобов’язані, ті, хто добровільно взяв до рук зброю. Її захищає величезна армія волонтерів, свідомих людей. Ніхто не знає, якою буде Перемога, якими будуть умови. Але я твердо вірю, що Україна вже не зникне з мапи світу і що залишиться вона зі своєю мовою, з піснею, з церквою, у себе вдома, на своїй землі.