Його книга віршів про війну 2014-го стала першою такою в Україні, посівши гідне місце в сучасній українській літературі. Його громадянська позиція — приклад для кожного українця. Українська держава, Незалежність — це та ідея, заради якої ніколи не шкодував зусиль. Суворий на вигляд, він преображається, коли усміхається. Людина широкої, доброї, щирої душі, водночас багатогранна, талановита особистість — таким знають Бориса Гуменюка не лише в близькому чи дружньому колі. Відкритий для тисяч шанувальників, він вирізняється гідністю й відданістю Україні.
Понад два роки ніхто не має від нього, зниклого під Бахмутом, жодної звістки. Та ми віримо: Борис Борисович Гуменюк, українець, громадянин, поет, письменник, художник, воїн — є! Віримо — і чекаємо живим!
Його рідне село — Острів під Тернополем, відоме ще з 1431 року. Сотню років тому там діяли товариства, які кожне у свій спосіб плекали в душах сільчан українську ідею — «Просвіта», «Сокіл», «Луг», «Сільський господар», «Рідна школа»… У часи Другої світової в селі створили самооборонний кущовий відділ УПА. Підхоже місце, аби, народившись тут, чоловік виріс патріотом.
У Тернополі, звідки до села — якихось 7 км, закінчує філфак. Вступає до Народного руху та Української Гельсінської спілки. Стає на чолі обласного товариства «Меморіал». Із 1990-го — в Києві. Ініціює і втілює проєкт «Українські книги — українським тюрмам». 2008-го виступає з новою ініціативою: з нагоди 137-річчя від дня народження Лесі Українки просто біля її могили на Байковому поети читають вірші. Наступної весни Борис — учасник письменницького автопробігу; разом із побратимами обстоюють заклик до депутатів Верховної Ради: зробити Всесвітній день книги офіційним святом.
Від початку Євромайдану Борис Гуменюк — у числі активістів. 30 листопада — на Михайлівській площі. Під час розгону протестувальників 1 грудня кілька поранених ховаються в Будинку письменників, де їм намагаються надати першу допомогу. В цей час, розбивши вікна, до помешкання заскакують «беркутівці». Захистити їх із посвідченням члена СПУ в руках кидається Борис Гуменюк. Натомість отримує кілька разів кийком по голові. Згодом він — і серед постраждалих під час жорстких протистоянь 19 січня і 18 лютого. Та наступного дня — знову на Майдані, разом із усіма. Слава Богу, живий!
13.03.2014 він підписує «Заяву від діячів культури України до творчої спільноти світу», в якій українські митці сповіщають про початок російської агресії.
ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ
У військкоматі 49-річному патріоту відмовляють, нагадавши про його вік. Тож у червні на власному авто Гуменюк вирушає в зону бойових дій на схід України, аби приєднатися до одного зі спецбатальйонів. В інтерв’ю Василю Шандру каже: їде «власним коштом, на повному самозабезпеченні, за покликом, а не за статусом УБД» — хоче-бо «прислужитися своїй країні».
Колись вважав: після 20 років треба серйозно ставитися до читання, після 30 — час шукати релігію, Бога, після 40 — одружуватися, народжувати дітей. Іти на війну в цьому переліку не планувалася взагалі. Але 2014-го в свої 49 років був упевнений: якщо на війну не підуть чоловіки «за 45», то потім гинутимуть ровесники їхніх дітей. Тож на той час із усіх його іпостасей, творчих і життєвих, головною стає — боєць. Той, чиє завдання — воювати і перемагати, жити сьогоднішнім і завтрашнім днями тут, на війні під назвою АТО. Перша зброя у добровольців — трофейна. Та їх мотивувала любов — до своєї країни, свого народу. Але недооцінювати ворога не можна, тож шанси у бою, на думку Бориса, 50 на 50.
Не вміючи стріляти, навіть із рушниці, зброю освоює за добу. За дві вже вміє працювати в парі. Тим часом у тилу більшість українців ще насолоджується відносно спокійним життям. Це нормально, вважає Борис. Але, зауважує, купувати в цей час дорогі квартири чи машини, витрачати кошти на путівки для відпочинку на закордонних курортах — неправильно. Бо за кошти на «заморську» путівку для своєї дитини можна придбати бронежилет для її ровесника — по суті, такої самої дитини, але яка в такі самі роки вже боронить Україну, пояснює свою позицію. Так само неправильним вважає трансляцію реклами й розважальних шоу після повідомлень про страшні втрати на полі бою. Уже тоді наголошує: українці воюють не з сепаратистами; це — регулярні війська сусідньої країни.
Плекає й творчі плани, як-от написати твір на базі власного досвіду. Плюс регулярні репортажі з фронту. Пізніше підрозділ нового батальйону «ОУН», де його обирають заступником командира, займає позицію в Пісках. Про те, що в їхніх лавах — поет, чимало побратимів довідуються завдяки його книжкам, які разом із допомогою з власної ініціативи привезли на фронт волонтери.
Після розформування батальйону реалізує себе як письменник і волонтер — доставляє гуманітарні вантажі в АТО. 2015-го офіцери та добровольці на установчому з’їзді обирають Гуменюка Головою ГО «Українська Військова Організація» (УВО). «Мир за будь-яку ціну — це поразка. Я не хочу такого миру», — відверто заявляє в соцмережах. Берці й камуфляж, повернувшись з війни, передбачливо зберігає в шафі. Переконаний: ще стануть у пригоді!
ВИСЛОВИВ ВІДЧУТЕ МІЛЬЙОНАМИ
В українську літературу після поетичної збірки «Спосіб захисту» (1993) Борис Гуменюк повноцінно увійшов прозою. Станом на 2014-й він — автор романів «Лук’янівка» (2005) та «Острів» (2007) і дитячої повісті «Та, що прибула з неба» (2009). Та з першого дня на Донбасі його поетична Муза після 20-річної відсутності несподівано повернулася. Війна розкриває дар Слова Бориса Гуменюка. Він починає писати про те, свідком чого стає, переосмислюючи побачене і відчуте. Емоції побратимів розуміє, як свої власні. Нашвидкуруч записані вірші — Борис визначив їх як «документальні» — допомагають на «нулі» вивільнитися від зайвих емоцій. Тоді ж визначає мету неримованих творів-верлібрів — свідчити.
…Ось на його очах молоді воїни в мить затишшя, поклавши зброю, мов діти, «об’їдають» стиглу шовковицю, та за кілька хвилин знову стають воїнами. Вірш про це — один з найвідоміших і найкращих. Так само «з натури» — вірш про автомат, який «ревнує» молодого бійця з телефоном у руці до його дівчини.
На Донбасі народиться і найвідоміший його твір — «Заповіт», назва якого, перегукуючись із Шевченковою, неабияк зобов’язуватиме автора. Але Гуменюк із тим гідно впорався, передавши почуття солдатів, які, захищаючи українську землю, ховаються в ній, «іще живі». Хоч це «іще», може статися, лише до завтра. І тому далі у тексті — про останнє прохання воїнів, якщо їх не стане: аби дружини пам’ятали живі миті кохання, діти — тепло рук, а батьки — згадували синів іще хлоп’ятами. Аби не забирали їх із цієї землі, лише пам’ятали — і приходили. Та в останніх рядках автор раптово повертає себе і читача до сьогодення, до реалій війни, у яких воїни пишуть «саперними лопатками на тілі землі останній вірш української літератури. Ще живі»… Цей вірш варто знайти в інтернеті та прочитати «від» і «до» кожному українцю!
Понад 100 верлібрів увійшло в першу збірку «Вірші з війни». Кожна поезія схожа на новелу, написану простими словами, та, попри це, «чіпляє» душу міцніше за складну словесну конструкцію. Багато хто «відкрив» для себе талант Гуменюка ще раніше — у соцмережах, де ділився новими віршами і прозою. «На війні можна звикнути до всього. Важко звикнути до війни», — звіряв читачам власний біль. «Війни нема… є» — таку назву отримала вистава за його творами — сучасна драма парадоксу на одну дію Дніпровського національного академічного музично-драматичного театру ім. Т.Шевченка.
Восени 2014-го зі збіркою «Вірші з війни» Борис стає лауреатом літературної премії ім. Володимира Свідзінського Ліги українських меценатів. Усі кошти від реалізації книги віддає на підтримку батальйону. Ще до її виходу частину віршів було перекладено англійською та польською мовами. На Форумі видавців у Львові, де збірка отримує спеціальну відзнаку, за лічені дні «розмітають» увесь перший наклад. «Золота фортуна» називає його «Людиною року — 2014». Іще одна відзнака поета-захисника — Народна премія ім. Тараса Шевченка в галузі літератури. «Останнє, що мене вразило, — це поет з фронту Борис Гуменюк. Може, таких поетів треба було би висувати зараз на премії… Він міг би представити Україну, яка бореться і воює», — публічно розмірковує Ігор Калинець.
2016-го світ побачила збірка прози «Блокпост», на обкладинці якої увагу потенційного читача привертатиме мінірецензія давнього друга Бориса, дитячого письменника Івана Андрусяка: «Це найсильніше з усього, що читав. Принаймні за останні десять років». Як влучно зауважив тоді Гуменюку про цю новинку Михайло Слабошпицький, «так бачили, відчували і думали мільйони, а тільки ви знайшли такі слова…» Поет стає переможцем у номінації «Найкраща книга 2016 року на військову тематику». Держкомітет телебачення і радіомовлення України висуває Бориса Гуменюка з книгою поезій «Вірші з війни» на Шевченківську премію. Багато хто пророкує йому перемогу — але не склалося. (Історія про це довга й сумна).
Іще за два роки Борис презентує двотомник, де у розширеній версії подано його «Вірші з війни» і «100 новел про війну». Вірші і проза як єдине ціле — цю думку підтвердить і символічна обкладинка із портретом автора, який вийде, коли покласти поруч обидва томики. Ще до того він пояснить, чому на війні перевага — коротким текстам: мовляв, «написати роман ти можеш просто не встигнути». Відтак за його плечима — сім книжок.
ЖИВОПИС ПОЕТА
Кажуть, один талант веде за собою решту. Багато хто знає: Борис Гуменюк і малює чудово. На деяких презентаціях книжок поета можна було побачити й кілька його картин. Малювати почав із літа 2015-го. Створив близько 500 робіт, близько 400 із них потім знайшли свій новий дім. У жовтні 2022-го на відкритті персональної виставки картин «Квіти Донбасу» в тому-таки Музеї Гуменюк розквітав усмішкою, спостерігаючи за захопленими побаченим глядачами. Йому цікаво було слухати коментарі щодо власних робіт, щось пояснювати чи коментувати самому. На його полотнах, здебільшого середнього розміру, найчастіше буяла природа. Сонце піднімалося і сідало. Човни розхитувалися на хвилях. Казкові гори яріли небаченими кольорами. Дерева наче танцювали. Фантастичні квіти співали славу життю. Хоч було й кілька картин із яскраво-реалістичними соняхами, а одна — з чорними, обвугленими від війни. І ще — вежа Донецького аеропорту — теж чорна, на криваво-червоному тлі. Зблизька побачені, ці полотна викликали ще більше емоцій, аніж на світлинах у соцмережі. Виставка була благодійною; всі кошти від продажу картин пішли на ЗСУ.
— Тішимося тим, що Борис передав нам чимало матеріалів на постійне збереження, у тому числі — рукопис свого «Заповіту», цінуємо це. Саме тут зберігаються і його полотна — «Соняшники» та «Вежа Донецького аеропорту», — каже вчений секретар Музею Оксана Твердохліб.– Маємо й плани на майбутнє, узгоджені з Гуменюком — тільки-но він повернеться з війни, Музей зробить велику розлогу літературно-мистецьку виставку, де представимо і його живописні полотна, і літературну творчість.
В ОБОРОНІ СТОЛИЦІ
Початок повномасштабної війни не застає його зненацька. Мешкаючи в селі на кордоні Чернігівщини та Київщини, чоловік давно впевнений: нова війна розпочнеться рано чи пізно. Зібрані речі давно чекають напоготові. (Ось тільки як пояснити це кільком братам нашим меншим, що мусиш покинути їх…)
Із першого дня великої війни «Кармелюк» (позивний Гуменюка) разом із друзями-митцями стає бійцем ТрО столиці. У березні-квітні бере участь у звільненні кількох населених пунктів Київщини. «Популярність дається взнаки», — усміхнеться, згадавши, як допомагали люди всім необхідним їхньому підрозділу. На часі визначатися: що далі? Один із його друзів, голова ОУН Богдан Червак, разом із дружиною переконуватиме 57-річного Гуменюка не йти воювати. Нагадуватиме про вік, стан здоров’я, запевняючи: ніхто ніколи не дорікне йому, що знову не став у стрій, і вірші його — теж зброя. Та Борис Борисович бачив себе на війні. За кілька років до того казав: «Тут все просто: ти або народжуєшся чоловіком, або взагалі не народжуєшся. Якщо ти народився чоловіком, то, коли на твою землю приходить війна, ти маєш бути готовий боронити її і померти за неї, якщо доведеться, — не чекаючи, коли тебе покличуть, або чиєїсь усної чи письмової згоди».
«МИ ЖИВІ. ЦЬОГО НИНІ ДОСИТЬ»
Із травня 2022-го він, за військовим квитком, — оператор Javelin окремого розвідувального батальйону батареї протитанкових керованих ракет ЗСУ. Хоч саме «Джавеліна» в нього не було, але мав іншу зброю. Багато що купувалося своїм коштом. Та й машина була власна, хоч не раз уже ремонтована, як і решта побитих у полях. Коли мав можливість поїхати на заправку, заправляв повен бак. Під Бахмутом авто багато важило, забезпечуючи мобільність підрозділу, аби вчасно виїхати з-під обстрілу чи довезти своїх поранених до медиків за кілька кілометрів. А втрати особового складу восени 2022-го були значні, часом до 50 відсотків. І чимало поранених. Попри внутрішню ротацію (періодичний відвід на пару діб за кілька км, уточнював Гуменюк), піхотинцям, які тримали передову, було вкрай важко. Ворог перебував за якихось 200–300 м. Тож Борис із побратимами постійно почувалися під прицілом ворожого снайпера, не маючи змоги ані вилізти з окопу, ані зігріти ноги на морозі. На відміну від української, російська артилерія тоді не рахувала снарядів.
Колись, дивлячись на побратимів, які після бою поснули просто в окопах, він написав: «Наша земля нам солодка, тепла і м’яка, як колись у дитинстві в селі бабусина перина. Це наша земля, вона з нами заодно, ми вже в ній і, якщо доведеться, якщо треба, залишимося в ній назавжди, хоча, по правді, хочеться ще хоч раз вилізти з неї назовні». Та восени 2022-го їм навіть у траншеях так бракувало тепла… «Вітер зашпори до серця задуває, Пальцям боляче братися за бінокль», — як штрихи до портрета тих, хто не має вибору, бо така «робота». Поезія нагадувала про себе нечасто, хоч він казав: не може заборонити віршам приходити.
Час від часу Гуменюк з’являвся в соцмережі, інколи з дописом у цілий абзац, іноді — з парою речень, у які вкладав найсуттєвіше про себе і побратимів. Міг написати: «1. Ми живі. 2. Цього нині досить». Траплялося, звітував у мережі суто про себе: «Їв. Живий…» Ділився із тими, хто читав, своєю радістю: приїздили волонтери, друзі надіслали дитячі малюнки. Часом просив долучитися до збору на поточні потреби роти або розмірковував над актуальними для суспільства темами.
У ПЕРЕМИР’Я НЕ ВІРИВ
Він завжди був чудовим другом. Це знають і ті, хто увійшов до його ще «довоєнного» товариства, і ті, хто пройшов випробування фронтовим побратимством, як-от письменник Сергій Пантюк, актор театру, кіно й дубляжу Дмитро Лінартович, бандурист, рок-музикант, композитор Василь Живосил Лютий та чимало інших, частину з яких назавжди забрала війна.
Втрати боліли поету, мов рани. Не вщухав біль від загибелі в 2015-му друга-добровольця Василя Кіндрацького. Незадовго до того «Кіндрат», колишній голова Миколаївської РДА, активіст «Народного Руху», встановив прапор ОУН на найвищій точці — шахті у Водяному. Борис присвятив йому щемні рядки, займався вшануванням пам’яті. Зокрема, організував зйомки за власним сценарієм документальної стрічки «Кіндрат» про Василя, на яку «скинулися» побратими. Вважав, що українцям слід створити кіномеморіал — історію кожного бійця, який поклав своє життя за країну. Горював і за тими, хто вижив тоді й загинув 2022-го. Згадував про них, не приховуючи душевного болю: «У 2014-му вони приходять у добровольчий підрозділ, і ти їх ледве знаєш, ще зовсім молоді, а потім кудись зникають, і ви не бачитесь 8 років, щоб знову зустрітися в теробороні чи в коридорі військкомату цьогоріч. І ось тепер їх по-одному забирає Бахмут, і дивитися на це не стає сил». Переймався, коли про когось із Героїв у мережі було небагато дописів. Просив виставляти їх фото. Хотів, щоб ми знали усіх загиблих поіменно. Переосмислюючи втрати, писав про це і як поет:
«Тривалий час намагаюся з’ясувати куди йдуть хлопці
Чиї позивні раптово зникають з наших ефірів
А їхні речі на неприбраних ліжках довго ніхто не зачіпає
Хіба на дев’ятий день побратими відсилають
Їхні камуфляжі і розгрузки вдовам чи матерям».
Наприкінці 2022-го його найбільше лякала можливість перемир’я, зупинка ЗСУ на лінії розмежування до 24 лютого. Вірив, що громадянське суспільство не допустить цього. Мав надію: за якийсь рік вдасться звільнити всі тимчасово окуповані з 2014 року українські території. Вважав: світ має, нарешті, роззброїти агресора й позбавити його ядерної зброї. А також заборонити мати свою армію, як колись Японії. Водночас у культурі й мистецтві вважав за потрібне взяти гасло Миколи Хвильового: «Геть від москви!» А потім, наголошував, Україні слід буде, засукавши рукави, працювати з місцевим населенням на звільнених територіях — за свідомість людей.
НАДІЯ Є
Перед самим Різдвом, яке православні українці 2022-го вперше могли відзначати 25 грудня, Борис Гуменюк написав чи не найкоротшу зі своїх поезій: «Різдво Господнє. У нас сьогодні всі живі. Диво Господнє. Нічого більше для себе не просимо».
Через два дні вирушає з групою бійців, аби замінити побратимів на «нулі». Далі стався обстріл, поранення, почали закінчуватися патрони, — про це він устиг доповісти. За якийсь час, діставшись до потрібного місця, евакогрупа не знайшла там Гуменюка. Жодного сліду… От уже два роки він — офіційно зниклий безвісти. Можливо, в полоні. А отже, повернеться. У це вірять його рідні, друзі, шанувальники. За нього моляться. Його чекають. Дехто із друзів бачив його у снах. Письменниця й журналістка Марія Старожицька викладе спомин про цей свій сон у вигляді вірша, в якому поет запитує, де взяти берці, вона ж так і не спитає, куди їх йому надіслати…
Надія на те, що «Кармелюк» живий і повернеться, тримає багатьох. Тому ювілейний вечір Бориса Гуменюка в Національному музеї літератури 30 січня, організований у день його 60-річчя доньками і друзями, так і назвали — «Вечір надії». На ньому ювіляра не лише згадували, але й щиро вітали, висловлювали побажання, читали його вірші. Усе це знімали на відео для іменинника. Усі ті, кому без поета, за неологізмом його друга, письменника Івана Андрусяка, зараз так «безборисно», вірять: Борис Гуменюк є, він повернеться до нас, аби написати ще багато творів. І тоді в Музеї на його честь відбудеться вже «Вечір перемоги», де на нього чекатиме несподівана радість. Іван Андрусяк анонсував вихід нової поетичної книжки Гуменюка.
«В ІМ’Я ТАТА»
— Тата мені дуже бракує, — каже Оксана Гуменюк, якій цього дня Богдан Червак передав на зберігання почесну відзнаку батька — пам’ятний хрест за звільнення Київщини. — Він для мене — і вірний друг, і психолог, і однодумець, із яким відчувала, мабуть, найбільший емоційний зв’язок. А ще тато для мене — це втілення любові. Для мене як доньки він — просто неймовірний батько! З усіх батьків, про яких я знала з розмов у школі, в університеті, з колегами, — він найкращий, я навіть не знаю, з ким його порівняти! Ми з ним багато подорожували, він мені відкривав Україну, відкрив Львів і Київ, тож тепер, коли йду вже знайомими вулицями, завжди пригадую, як ми були там разом. Його любов просто всеосяжна! Він і мене навчив так любити людей, мені бракувало цієї доброти, яка йшла від нього. Завжди казав: «Люди — хороші!», «Люди — це найкраще, що є на світі, дай їм шанс!» Він навчив мене любити й тварин. Мав багато котів, собак — і говорив нам із сестрою Христиною: «Якщо зі мною щось станеться, приїдьте і заберіть всіх моїх улюбленців». Ми так і зробили; зараз маємо невеличкий притулок для тварин, де їх рятуємо, лікуємо, прилаштовуємо — і робимо це в ім’я нашого тата. Бо найкращий спосіб пам’ятати про людину — це робити щось добре для неї, а найкращий спосіб пам’ятати про військового — продовжувати його боротьбу.
Ольга ГОЙДЕНКО.
