Із паном Миколою знайомі понад 20 років, і першу з ним порадницьку гостину ми проводили далекого 2002 року в його рідному прикарпатському краї. А заочне знайомство відбулося за кілька місяців до того, коли в Музеї писанкового розпису, що в Коломиї, побачила виставку художньої вишивки. З першого погляду навіть і не вірилося, що то нитками мальовано, а не пензлем, що то — вишиття, а не живопис, малярство. Виявилося, автор неймовірних вишиваних ікон — чоловік, котрий свого часу знайшов собі в тій творчості порятунок. Коли в буквальному та переносному сенсі збирав себе до життя після страшної автотрощі, в яку потрапив разом зі своєю дружиною Уляною.
Відтоді багато чудових робіт народилося з-під золотих рук майстра. Та чи не найбільша його гордість і здійснена мрія — унікальний вишиваний іконостас у монастирі Успіння Пресвятої Богородиці в селі Погоня Тисменицького району на Івано-Франківщині.
Та чи сподівався майстер художньої вишивки Микола СИМЧИЧ із Нижнього Березова Косівського району на Івано-Франківщині, що через понад два десятки років від початку свого творчого шляху візьметься розробляти, вишивати сорочки з українською ідентифікацією — мілітарні.
ПРО МІЛІТАРНИЙ ПРОЄКТ
Не думаю, що просто так зайнявся б мілітарним одягом. Досі мав дуже багато роботи, ви ж знаєте, працював зокрема над іконами. Та після повномасштабного вторгнення захотілося створити таку-от сорочку-оберіг для наших захисників. Аби мали вони не звичайні сорочки натівського зразка, а чітко ідентифіковані як українські. Знаю, що дехто з воїнів просить своїх рідних передати їм на фронт вишиванку, бо в якісь моменти особливі хочуть одягти її. І то — біла, традиційна. Але ж для військових буднів така не годиться.
Не раз згадую трагічну історію, що трапилася з моїм земляком, Миколою Арсеничем із Березова. Хлопець, 23 роки мав, воював у боївці, в лавах ОУН. То був 1947 рік. На Великдень попросив маму, аби передала йому сорочку вишивану. Посвятила мама паску, взяла сорочку та й понесла синові в ліс, де були схрони ОУН. Зустрілися в домовленому місці. Микола відразу й убрався у вишиванку — гарна, біла. Та й так у ній поніс свяченого своїм хлопцям. А дерева ще без листя стояли, далеко видно було. З протилежного боку, на іншій горі, десь за кілометр, стояв гарнізон енкаведистів. Їхній снайпер побачив білу цятку в лісі: «О, бандера! Ми його зараз «знімемо»! Бере рушницю, й отака доля — поцілив просто в серце хлопця. А був би він у щось інше вдягнений, темного кольору, то, ймовірніше, залишився б непоміченим і живим. На місці загибелі воїна — в урочищі Клифа, біля села Нижній Березів — стоїть хрест, куди приходять люди, аби вшанувати його пам’ять.
Ще одна історія визвольної боротьби на Прикарпатті стосується дядька мого однокласника — референта служби безпеки тактичного округу «Карпати» УПА з села Нижній Березів Костя Гєника (Крука). Такий гарний молодий хлопець був. Загинув у 1950 році в селі Шешори від рук енкаведистів, коли ті оточили криївку. А як знайшли тіло, то побачили, що підпільник одягнений у березівську вишиванку…
Тобто це такі речі, що засвідчують, як наші хлопці в ті часи, борючись за вільну Україну, дорожили вишиваною сорочкою, гордилися тим, що вони — українці…
Тому мені хотілося б не просто вишивати сорочки-обереги, на тканині захисного кольору, а розробити їх навіть для армії, запустити в масове виробництво. Щоб наші захисники мали національні сорочки, а не західного зразка. Не треба ж там бозна яких вишивок. Але потрібно дати якусь одну таку, особливу, аби відразу видно було, що то — українська сорочка.
ПРО ВОЛОНТЕРСТВО
Та я від 24 лютого 2022 року тим займаюся. Попервах, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то ще до цих військових сорочок працював над іконою «Христові страсті… 105 перших днів війни». Саме стільки часу на цю роботу витратив. Оформив ікону відповідно, й отець Никодим (Михайло Гуралюк) передав її монахам, котрі капеланами на сході країни. Вона там і досі. Тішуся, що є оберегом для наших солдатів. Так само й монахам-капеланам допомагає якось рухатися.
У Музеї писанкового розпису, що в Коломиї, разом із художником Валерієм Малиновським у серпні 2022 року робили благодійну виставку ікон «Молимося за Україну». На зібрані кошти придбали технічне оснащення для бійців 74-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Це наша Тероборона, з Косівщини, зараз хлопці на запорізькому напрямку, під Гуляйполем. Ми постійно підтримуємо своїх, як і чим можемо. Загалом, вважаю, в такий жахливо важкий час потрібно робити все те, що в руки тобі посилає Творець, та щось заробити, аби витратити на ту ж автівку, на дрони, антидронову рушницю та інше, вкрай необхідне хлопцям на фронті.
Відправляємо допомогу і для «Хаммера» — 2-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», де одним із командирів є племінник мого найближчого друга Микола Дудчак. На жаль, командир цього батальйону Тарас «Хаммер» Бобанич у квітні 2022 року загинув…
ПРО ВИШИВАНКУ
Аби одягнути сорочку вишивану, спочатку треба не лише тіло, а й душу свою добре вимити. На чисту душу треба вдягати ту сорочку. А їх натягають на себе й ті, хто розкрадає, знекровлює Україну, онде як львівські Гринкевичі, що ганьблять Львів, захід України, та й усю Україну. Вибачте, то просто наруга над вишиваною сорочкою.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Перемога, цілковита, буде тоді, коли зрозуміємо, що ми — єдині тоді, коли зможемо бути собою. Не на когось подібними. Бог створив кожного індивідуально, в кожного з нас свій відбиток пальців. Українці не можуть бути молдаванами, німцями чи англійцями. Ми — це ми. І ні на кого не треба уподібнюватися. То російські наративи з себе ще як слід не здерли, то пішла мода на англійське. Хоча б згадати, скільки чужих слів у нашій мові. Навіщо? То не культура — то жлобство, як на мене. Тримаймося свого! Я так само роблю від мене залежне вже десятки років, аби всі довкола відчували, що я — з України. Аби показати, що є такий вільний, нормальний, розумний народ, котрий може бути собою.
Наш отець Іван Рибарук, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Криворівні, на запитання, коли закінчиться ця війна, відповів: «Тоді, коли ви станете українцями всі». Ото коли українським духом пройметься вся нація, тоді й війна закінчиться, повністю.
Повну версію порадницької гостини з МИКОЛОЮ СИМЧИЧЕМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 1 лютого 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».