Микола Симчич: “Сорочку вишивану на чисту душу й тіло одягають”

Не думаю, що просто так зайнявся б мілітарним одягом. Досі мав дуже багато роботи, ви ж знаєте, працював зокрема над іконами. Та після повномасштабного вторгнення захотілося створити таку-от сорочку-оберіг для наших захисників. Аби мали вони не звичайні сорочки натівського зразка, а чітко ідентифіковані як українські. Знаю, що дехто з воїнів просить своїх рідних передати їм на фронт вишиванку, бо в якісь моменти особливі хочуть одягти її. І то — біла, традиційна. Але ж для військових буднів така не годиться.

Не раз згадую трагічну історію, що трапилася з моїм земляком, Миколою Арсеничем із Березова. Хлопець, 23 роки мав, воював у боївці, в лавах ОУН. То був 1947 рік. На Великдень попросив маму, аби передала йому сорочку вишивану. Посвятила мама паску, взяла сорочку та й понесла синові в ліс, де були схрони ОУН. Зустрілися в домовленому місці. Микола відразу й убрався у вишиванку — гарна, біла. Та й так у ній поніс свяченого своїм хлопцям. А дерева ще без листя стояли, далеко видно було. З протилежного боку, на іншій горі, десь за кілометр, стояв гарнізон енкаведистів. Їхній снайпер побачив білу цятку в лісі: «О, бандера! Ми його зараз «знімемо»! Бере рушницю, й отака доля — поцілив просто в серце хлопця. А був би він у щось інше вдягнений, темного кольору, то, ймовірніше, залишився б непоміченим і живим. На місці загибелі воїна — в урочищі Клифа, біля села Нижній Березів — стоїть хрест, куди приходять люди, аби вшанувати його пам’ять.

Ще одна історія визвольної боротьби на Прикарпатті стосується дядька мого однокласника — референта служби безпеки тактичного округу «Карпати» УПА з села Нижній Березів Костя Гєника (Крука). Такий гарний молодий хлопець був. Загинув у 1950 році в селі Шешори від рук енкаведистів, коли ті оточили криївку. А як знайшли тіло, то побачили, що підпільник одягнений у березівську вишиванку…

Тобто це такі речі, що засвідчують, як наші хлопці в ті часи, борючись за вільну Україну, дорожили вишиваною сорочкою, гордилися тим, що вони — українці…

Тому мені хотілося б не просто вишивати сорочки-обереги, на тканині захисного кольору, а розробити їх навіть для армії, запустити в масове виробництво. Щоб наші захисники мали національні сорочки, а не західного зразка. Не треба ж там бозна яких вишивок. Але потрібно дати якусь одну таку, особливу, аби відразу видно було, що то — українська сорочка.

Та я від 24 лютого 2022 року тим займаюся. Попервах, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то ще до цих військових сорочок працював над іконою «Христові страсті… 105 перших днів війни». Саме стільки часу на цю роботу витратив. Оформив ікону відповідно, й отець Никодим (Михайло Гуралюк) передав її монахам, котрі капеланами на сході країни. Вона там і досі. Тішуся, що є оберегом для наших солдатів. Так само й монахам-капеланам допомагає якось рухатися.

У Музеї писанкового розпису, що в Коломиї, разом із художником Валерієм Малиновським у серпні 2022 року робили благодійну виставку ікон «Молимося за Україну». На зібрані кошти придбали технічне оснащення для бійців 74-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Це наша Тероборона, з Косівщини, зараз хлопці на запорізькому напрямку, під Гуляйполем. Ми постійно підтримуємо своїх, як і чим можемо. Загалом, вважаю, в такий жахливо важкий час потрібно робити все те, що в руки тобі посилає Творець, та щось заробити, аби витратити на ту ж автівку, на дрони, антидронову рушницю та інше, вкрай необхідне хлопцям на фронті.

Відправляємо допомогу і для «Хаммера» — 2-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», де одним із командирів є племінник мого найближчого друга Микола Дудчак. На жаль, командир цього батальйону Тарас «Хаммер» Бобанич у квітні 2022 року загинув…

Аби одягнути сорочку вишивану, спочатку треба не лише тіло, а й душу свою добре вимити. На чисту душу треба вдягати ту сорочку. А їх натягають на себе й ті, хто розкрадає, знекровлює Україну, онде як львівські Гринкевичі, що ганьблять Львів, захід України, та й усю Україну. Вибачте, то просто наруга над вишиваною сорочкою.

Перемога, цілковита, буде тоді, коли зрозуміємо, що ми — єдині тоді, коли зможемо бути собою. Не на когось подібними. Бог створив кожного індивідуально, в кожного з нас свій відбиток пальців. Українці не можуть бути молдаванами, німцями чи англійцями. Ми — це ми. І ні на кого не треба уподібнюватися. То російські наративи з себе ще як слід не здерли, то пішла мода на англійське. Хоча б згадати, скільки чужих слів у нашій мові. Навіщо? То не культура — то жлобство, як на мене. Тримаймося свого! Я так само роблю від мене залежне вже десятки років, аби всі довкола відчували, що я — з України. Аби показати, що є такий вільний, нормальний, розумний народ, котрий може бути собою.

Наш отець Іван Рибарук, настоятель церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Криворівні, на запитання, коли закінчиться ця війна, відповів: «Тоді, коли ви станете українцями всі». Ото коли українським духом пройметься вся нація, тоді й війна закінчиться, повністю.