Анжеліка Рудницька: “Щоб перемагати, треба любити”

Так говорить Анжеліка Рудницька, в котрої завжди вистачає любові — до людей, до своєї країни, до всього українського, до того, що робить нас вільними, щасливими, справжніми. Бо, на її думку, дужчого за любов немає нічого. Адже хто любить — той творить, співчуває, допомагає, захищає, жертвує, виборює. Як чинить і вона сама. До неї завжди хочеться звертатися — за натхненням, любов’ю, світлом, мудрістю. Здається, ніколи не буває зневіреною і має відповіді чи не на всі питання, що ставить перед українцями наше сьогодення. Ось і про це зокрема говорили ми з Анжелікою РУДНИЦЬКОЮ, заслуженою артисткою України, телеведучою, президенткою мистецької агенції «Територія А», художницею, волонтеркою, громадською діячкою, напередодні головного свята нашої країни.

Я була серед тих українців, для яких є не дві Революції, а три. І під час Революції на граніті, як її назвали потім, а ми називали це Студентським Голодуванням, виборювали Незалежну Україну та відновлення Незалежності. Тому для мене цей день завжди був і залишається особливим, величним. День, наповнений гордістю за країну, за нашу незламність, нескореність, силу. Кажу не тільки про наші останні півтора року, а й про всі покоління українців, які боролися. Ще в дитинстві мені розповідали про козаків, про українських героїв. Можливо, була мала, аби зрозуміти все, скажімо, про УПА, якісь нюанси, але вдома про це розмовляли. То вже потім можна було прочитати про те все в іншій історії, не радянській. Мене загалом не виховували радянською дитиною. Тому відновлення української державності та незалежності стало для мене днем справедливості, часом її відродження. Таким і залишається. Єдине, хочеться, аби більше українців розуміли, що пишатися країною — це означає любити її. Любити, розуміти і знати її історію та героїв, її мову та культуру.

Я не мислю себе поза Україною, я з нею і в радості, і в горі. Україна — моя сила, моя гордість, моя рана, мій біль. Ми разом дорослішаємо, набираємося досвіду, б’ємося за справедливість. Мрію, щоб Україна не лише була непереможною, але й щасливою, наповненою любов’ю. Нами, тими, хто стоїть за Україну, рухає любов, і її треба примножувати. Бог нас тримає на світі. Бо ми — ті, хто захищає свою землю від чужинської ненависті.

Українці в 2022-му проявили себе як дуже згуртована нація. Як нація, що готова чинити опір. Яка не готова ні на що обміняти волю. Я дуже рада, що так багато людей один одному простягали руки. Але прикро, що ми об’єднуємося лише в умовах крайньої небезпеки. Тільки-но трішечки вона відкочується, знову стаємо легковажними, знову сваримося, звинувачуємо одне одного і таке інше. Це дуже засмучує…

Ця війна, як ми вже зрозуміли, — не спринт, а марафон. І нам усім треба запасатися терпінням, силою, енергією для тривалої боротьби. Мені здається, ще будуть заклики навіть вводити якусь повинність волонтерську, аби скількись годин на тиждень людина працювала задля Перемоги.

Перемога — не подарунок, це результат надлюдських зусиль, це — мрія, заради якої усім доводиться чимось жертвувати: спокоєм, часом, грішми і навіть життям. Війна — це інші реалії, до яких ми постійно пристосовуємося. І найважливіше в цій боротьбі — допомагати армії, бо якщо ти не допомагаєш армії — тобі доведеться самому стати армією.

Допомагати по-різному, донатити, готувати сухі борщі, наприклад, енергетичні батончики, плести маскувальні сітки, шукати дрони й авто по світу тощо. Є безліч потреб. Кожен має знайти свою нішу і боротися за країну.

Під час війни створила кілька робіт художніх, і одна з них — «Рай розвився»… Але спочатку маю розповісти ось про що. У перші тижні повномасштабного вторгнення, коли ми день у день переживали шок за шоком, усе у вогні, розбомблено, голова тріщить, не знаєш, за що хапатися, що ще можеш зробити, сну немає, постійно моніториш новини, телевізор і радіо увімкнені, якось засинаю, і сниться мені українська Перемога, навіть концерт нашої Перемоги, і я на ньому виступаю з гуртом «GG ГуляйГород». Цей сон став ніби такою опорою. Бог показав мені фінал цього пекла. І оскільки є куди рухатися, до Перемоги, яку я вже побачила, то мені, певною мірою, було легше. Ще одне моє безкінечне джерело оптимізму — мама. Вона у мене золота. Хай Бог дає їй многії літа при здоров’ї та в любові. Мама невгамовно допомагає усім і надихає мене своїм прикладом.

У 2022 році було відчуття, що коли закінчу роботу «Рай розвився», то щось відбудеться. «Погане?» — перепитує мама. «Ні, хороше». — «О, то якби я таке знала, то вдень і вночі працювала, швидше закінчувала б роботу». — «Не можу», — кажу їй. От сідаю за роботу, а нитки плутаються, вузлики якісь звідкілясь беруться. Кидаю і далі плетемо сітки. А коли закінчила «Рай…», звільнили Херсон! Це було для мене дуже знаково ще й тому, що там, в окупації, залишалися мої роботи з виставки, за які теж дуже переживала і які важливо було зберегти. Бо вони — величезна частина мого життя. І це — однозначно українська культурна спадщина. Дуже вдячна людям, які заховали їх у склад. Рашисти його замінували. І ще багато місяців ми не знали, чи є там мої роботи, чи їх вивезли, як багато інших цінностей, і чи буде можливість безпечно розмінувати склад. Слава Богу, картини повернулися до мене і вже побували на кількох виставках. Їхнє життя відновилося. Це ще один знак для мене, що все буде добре.

Почала працювати над циклом воєнних робіт «Стратифікація нескореності». Дві вже зробила: «Маріуполь. Реквієм» та «Нескорений Зміїний». Дуже хочу зреалізувати цей свій задум, але ж так бракує часу на все…

Дуже важливий проєкт. Уже працюємо над ним. Щоб пам’ятати. Щоб не зламатися. Щоб боротися. Щоб перемагати. Щоб жити.

Щось подібне хотіла зробити, коли працювала в Мінкульті, але тоді міністерству було не до того. А зараз, звісно, не реалізувати цей проєкт було б неправильно. Тому зробила ретроспективу українських пісень протягом століття — від січових стрільців до сьогодення. Вибрала величезну кількість пісень, бо хочеться втиснути всі улюблені та знакові за всі періоди української боротьби, але ж це неможливо в одному альбомі. Сподіваюся, зможемо розвивати проєкт далі, збирати антологію пісень української боротьби й залучати до цього улюблених наших друзів-артистів. Нині Тарас Компаніченко (реконструктор старовинної української музики і лауреат Шевченківської премії) співатиме історичні пісні, а гурт «Без обмежень» — пісню «Вільні Люди», що зараз є знаковою.

Ми переможемо. Навіть не ставлю знак оклику, бо то ніби якісь надмірні емоції, а — важливу спокійну, впевнену крапку.