Світлана Білоножко: “Мелодії незламних сердець” — це про нас, про українців”

Насправді ми, українці, не можемо без пісні. І в нас настільки талановиті люди, і так їх багато! Ми часто їздимо до наших воїнів із благодійними концертами, нас і запрошують. Коли запитуємо, що хочуть почути сьогодні, зазвичай відповідають: «Щось веселе й про кохання». Бо їм хочеться зігрітися в цьому, побути в атмосфері тепла, любові, щирості.

А чому саме виникла думка про фестиваль? Бо й серед воїнів є багато тих, хто співає. Маємо таких знайомих, і мій племінник, наприклад, котрий також у лавах ЗСУ, розповідає, що дуже багато талановитих хлопців, котрі самі складають вірші, пишуть музику, грають на гітарі, співають. Це дуже підтримує, заспокоює їхню нервову систему. Бо ж нелегко там, на фронті, не так просто все те витримати. А саме пісня, або просто мелодія чи якийсь тихий, теплий вірш заспокоюють, урівноважують. Як це важливо!

Отак ми разом із нашими друзями й прийшли до ідеї створення фестивалю «Мелодії незламних сердець», і попри всі труднощі рухаємося далі. Подають нам дуже багато заявок, по 50–60 з кожної області. Стільки вже пісень написано саме про війну, про нас, непереможних, про матерів, про дітей, про кохання. Їх творці — це різні люди: аматори, професіонали. І, безумовно, хочемо, аби й наші воїни заспівали. Робитимемо все можливе, щоб вони все-таки побували, можливо, й на обласних конкурсах, а потім і в Києві. Неодмінно проводитимемо відбіркові конкурси по регіонах, десь області доведеться об’єднувати для прослуховування. Звісно, не так просто зібрати колектив, зорганізувати всіх, поїхати по Україні, працювати. Усе ж може бути. Але — ризикуємо. Хочемо відібрати кращих і привезти до Києва на фестиваль восени. Хоча відзнаки готуємо всім учасникам. Не ставимо за мету, аби це був неодмінно сильний голос, досконале аранжування. Головне — від душі, від щирого серця. Інакшою та пісня не може бути. А написане в окопі взагалі ні з чим не зрівняти.

Ми збагатилися на хороших людей. Ми збагатилися на добро. На любов. На єднання. В українців якось начебто душа відкрилася… І цінність життя зросла, й жага до нього. А воно ж, на жаль, швидко пролітає, а так хочеться прожити в радості, щасті, мирі свої роки. У цій біді ми стали ближчими одне до одного, почали більше оберігати своїх близьких. А яке в українців прагнення до волі, до свободи! І ніщо не зламає нашу сильну націю. Ми робимо свою добру, щиру справу: захищаємося від ворога, захищаємо своє, засіваємо поля, одружуємося, діток народжуємо.

Дуже правильно робимо, відмовляючись бути з росіянами на одній сцені. Просто не розумію їх: вам що, вибачте, повилазило, позакладало і ви не бачите, не розумієте, що ваша росія напала на нашу Україну, воює на фронті, нівечить наші землі, вбиває дітей і жінок?! Ви хочете прикинутися глухими та німими — нічого не бачимо, нічого не чуємо?! Скільки вже можна слухати тих своїх проплачених пропагандонів, які несуть таке, що на голову не налізе. Так, вони відпрацьовують гроші, хоча, може, й задумуються над дійсністю, але видають на гора, виносять на телеекран усіляку нечисть і радіють, як маса те все споживає. Та це тільки збоченці можуть так поводитися. Але ж гроші не пахнуть. І то така нація, паскудна у всіх своїх вимірах. Безумовно, що відмовлятимемося, і ще дуже довго від будь-якого сусідства з ними. Й не тільки артисти на сцені, а й спортсмени це роблять. Одне слово, всі, хто шанує свою країну і над усе хоче її Перемоги.

А переможемо ми тільки таким чином, якщо всі єдині будемо, разом працюватимемо і ворогу спуску не даватимемо. Кожен на своєму маленькому фронті. Кожен у своїй домівці. Кожен на своєму посту. Хоч би де був. А не тільки наші ЗСУ, які день і ніч б’ються за наше життя, за життя нашої країни. Ми всі разом, кожен зі своєї хати повинен захищати країну.