Іван Леньо, Kоzak System: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ»

Від першого травня минулого року й до 14 лютого ми зіграли 120 концертів-акцій.

Перший концерт, який зіграли у Львові, а особливо спілкування з людьми після нього, переконало нас із хлопцями в тому, що повинні включитися саме в цей культурний фронт і продовжувати свою боротьбу вже на ньому. Адже тил теж повинен бути дуже мотивованим, на кожного бійця має працювати щонайменше 10 цивільних. 95 відсотків успіху у війні — це дуже якісне і правильне забезпечення. Тобто воїн не повинен переживати, думати, дбати про ті конче необхідні на фронті речі. Все це має забезпечуватися тилом. А ще дуже важлива психологічна складова тилу, коли весь народ, як мурашник, працює спільно на Перемогу. Аби воїн не відчував, що його жертва на фронті належним чином не оцінюється суспільством, і воно продовжує жити так, ніби й немає війни. Слава Богу, що в нас цього немає. Сьогодні 98 відсотків українців готові терпіти всі негаразди, незручності, пов’язані з війною. І це не може не надихати. А наші концерти-акції й спрямовані на те, аби об’єднувати людей, розповідати їм правду про війну, накачувати їх енергією, наповнювати вірою в Перемогу.

Коли війна застала всіх зненацька о 5-й ранку 24 лютого, зрозуміло, що вже о 12-й дня кожен мав з’ясувати для себе, що він робить далі. Ясно, що кожен чоловік, незалежно від професії — поет ти чи музикант, спортсмен чи бізнесмен, — вирішив стати в мілітарний фронт захисту країни. Комусь удалося відразу потрапити до військкомату, комусь пізніше, але, так чи інакше, це була масова спроба показати готовність захищати свою країну. Власне, я зробив те саме. Маючи хорошого друга ще в мирні часи в патрульній поліції — з Юрієм Зозулею, головою патрульної Києва ми ще до війни їздили на байках, товаришуємо — і на хвилі рок-н-ролу, і на хвилі байкерського руху, зателефонував йому і сказав, що не збираюся виїздити з Києва, готовий узяти в руки автомат, тільки мені потрібно бути легально в якомусь підрозділі. На той момент окрім бажання у мене не було нічого, ніяких навичок, я ж музикант. Мене взяли в патрульну поліцію, дали зброю і закріпили за Білоцерківським управлінням, разом ще з трьома побратимами — Сашком Світовим, Микитою Гавриловим та Олексієм Козленком. Нашим керівником був Василь Коряк, майор, сьогодні він разом із бойовим підрозділом патрульної поліції знаходиться на передовій. І оцей досвід за 3 місяці показав, що я вчинив вірно… У ті перші місяці в нас із побратимами був величезний обсяг роботи, пов’язаний із супроводом зброї, евакуацією із гарячих точок, із тих сіл і міст, де велися бойові дії, також супровід волонтерів у щойно деокуповані населені пункти, що, звісно, несло із собою певну небезпеку…

Водночас уже зараз очевидно, що коли ти достатньо відомий — музикант чи поет — і збираєш довкола себе велику аудиторію, то можеш доволі ефективно волонтерити, збирати на дуже важливі та постійно потрібні для ЗСУ речі. Наприклад, дрони, пікапи чи телевізійні приціли — те дороговартісне, що, як кажуть, у супермаркеті не купиш. Отже це, безперечно, теж дуже важливий фронт. Не кажучи вже про його інформаційно-культурну складову. Бо ми боремося не тільки в мілітарному плані з російською імперією, а й на всіх фронтах.

Між піснями звучить багато меседжів. Ну, по-перше, розуміння того, що живемо в абсолютно унікальний час. Що сьогодні, дивлячись, як мужньо бореться український народ, як звитяжно працюють Збройні Сили України, нам, думаю, заздрили б усі борці за свободу України впродовж 350 років. (Адже ця війна точиться не 12 місяців, і не 8 років, а вже понад 350). Нам заздрили б і гетьмани України, і повстанці Холодного Яру, і воїни ОУН та УПА. Заздрили б Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, поети Розстріляного Відродження, ті поодинокі діячі культури, українці, які проявляли свою українську ідентичність у сталінські часи й зникали в застінках нквс, тобто були вбиті російською імперією лише за те, що бажали жити в незалежній Україні. Сьогодні маємо можливість стати не лише свідками Перемоги над російською імперією, а й її учасниками. Про це завжди кажу людям зі сцени…

Закликаю людей бути єдиними в сьогоднішньому бажанні перемогти, набратися сил, терпіння, не очікувати Перемогу завтра чи післязавтра. Пояснюю, що проти нас воює дуже велика за кількістю країна, мілітарно налаштована. Воює не за наші території, а за наші душі, за наші голови. Їм не потрібні наші території, адже всюди, де проходить фронт, де велися бої, абсолютно випалена земля. Те, як поводяться загарбники з українцями в окупованих містах і селах, свідчить, що вони хочуть нас знищити. І сьогодні ця війна фактично поставила нас перед вибором: або ми — їх, або вони — нас. Третього не дано. І все це потребує неабияких моральних і вольових зусиль, що, власне, теж намагаюся до людей зі сцени донести.

Узагалі Перемога — це не крапка. Час не зупиняється. Він завжди тече. І Перемога — це, швидше, процес, а не стоп-кадр. Ну, по-перше, Перемога вже відбулася. У багатьох галузях. У мілітарній зокрема. У свідомості українців. У їхній еволюції. За 12 місяців ми бачимо колосальні зрушення з боку свідомості та звитяг. Наші ЗСУ довели українцям і всьому світу, що це — найкращі, найпотужніші Збройні Сили в світі. Сьогодні кожен українець так чи інакше нарешті проявив свою позицію і залишився в Україні боронити свою державу… Перемога, думаю, відбудеться тоді, коли виженемо ворога за офіційно визнані кордони України 1991 року із Кримом включно. Коли на нашому кордоні буде залізобетонна оборона — протиповітряна, мілітарна. Коли країна стане нарешті, як і мріяла, повноправним членом Євросоюзу, НАТО. І, найголовніше, аби закріпити цю Перемогу, — щоби кожен мешканець України не повертав більше голову в бік російських боліт.