Найбезпечніше місце в світі, село, в якому відчуваю себе найщасливішою і не можу повірити, що їм знадобився мій дім, мої стіни, моя земля. Де мені ніколи не хотілося зависати в соцмережах, а вдивлятися в заходи сонця, дивитися на високі сосни в лісі, дивитися на небо з гамака чи на хрущів, які у травні тусили на терасі на черешні.
Дім був спочатку нашою мрією, а потім став місцем, де ми росли, відпочивали, веселились, злились, сварились, плакали, танцювали, багато вчились, працювали, змінювались і де робили своє життя наповненим. Де я завагітніла і де для Олі все було вперше. Де книжки, фотографії, блокнот із планами на те, що треба зробити в домі цього сезону, які дерева посадити на ділянці, і список людей, з якими ми вже домовились навесні про тусовки на терасі. Де у нас завжди багато зелені, овочів, фруктів, домашнього вина і квітів від сусідів.
Звідки 10 секунд, щоб вигуляти двох наших такс, хвилина – до лісу, 5 хвилин – до Ірпеня, до Бучі, до Ворзеля (куди ми любили їздити утрьох по суботах, а щодня – в Бучу, по няню Олі), 6 хвилин – до садочка у Дмитрівці, куди має скоро йти Оля, 7 хвилин – до Милої та «Бабусиного саду», де ми одружились, 10 – до Мироцького, де ми знайшли місце сили, їздили туди щонеділі і навіть одного разу заплакали, коли над нами пролетіла «Мрія», 12 хвилин – до улюбленого «Сільпо» у Стоянці і трохи більше години – до Житомира, куди на кожний Святвечір 24 грудня ми все одно запізнювались. А ще купа точок, збережених на мапах у списку «біля дому» – у Ворзелі, Бучі й Ірпені.
Але тимчасово у нас – ті ж 10 секунд до іншого лісу, хвилина – до повного небезпек і, найімовірніше, російських мін нашого лісу, 5 хвилин – до міст, що стали пеклом для людей, які колись відчували себе там щасливими, 6 – до місця, де відбувся жорстокий танковий бій, і стільки ж – до зруйнованого «Мегамаркета» з дитячою кімнатою, 7 – до житомирської траси, яка була шляхом до надії та спасіння, 10 – до села, що, як і наше, було окупованим, та трохи більше години – до Житомира, де будинок родини чоловіка зрівняли із землею, а список «біля дому» не знаю, який тепер вигляд має.
У нашому домі в Забуччі частина тієї армії вбивць і мародерів провела два чи три тижні. Тому тепер я запрошу в гості спочатку саперів, потім вигребу все сама, а тоді вже покличу гостей. Там знову буде чисто й зелено, на яблуні виросте купа нових плодів, а просто на терасі зацвіте черешня. І до нас знову приїдуть друзі, з якими колись потім ми зможемо сходити до лісу чи гайнути в Мироцьке.
На щастя, сусіди, які були там, живі, будинки зазнали незначних руйнувань (частину з них ми бачили в день виїзду). Їм формуємо і відправляємо гуманітарну допомогу завдяки фантастичним рідним людям. Життя переможе! Це навіть доводить наш сусід, у якого росіяни шмальнули з танка. Він втратив 2,5 л крові, поки батько ніс його, пораненого, до Романівки. Хлопець уже переніс дві операції і жартує в сторіс.
Катерина КОТВИЦЬКА.
