Кожну третю неділю травня в українських храмах сумно озиваються дзвони на спомин невинно убієнних у роки Великого терору (1937–1938 роки). Ініційована особисто Сталіним масштабна кампанія масових «чисток» мала змінити національну та соціальну структуру суспільства, де всі були б, як писав поет, «на рівні живота./ Ну, може, хтось – на рівні серця./А вище – пустота ота, /Що безголів’ям зветься». Першими у жорна репресій потрапили люди думаючі, освічені, творчі – письменники, журналісти, режисери, вчені, художники, громадські діячі, інженери.
Однією із жертв сталінського режиму стала поетеса та перекладачка Вероніка Черняхівська – онука письменника і фундатора українського театру Михайла Старицького, якого ми знаємо за творами «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», драматичними переробками «За двома зайцями», «Циганка Аза», віршем «Виклик», що став народною піснею «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…» Її мати Людмила Старицька-Черняхівська, тітка композитора Миколи Лисенка, теж була відомою громадською діячкою – обиралася до Центральної Ради та Малої Ради, працювала в Театральному відділі при Генеральному секретаріаті, організовувала театральні школи, режисерські курси, аматорські театри.
Її єдина донька Вероніка зростала серед видатних діячів – у Старицьких-Черняхівських бували в гостях Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський. Закінчивши із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, вона здобуває фах інженера-економіста, вивчає німецьку, французьку, англійську, латину. З 1927 р. Вероніка перекладає світову класику – у видавництві «Сяйво» виходить її версія роману Джека Лондона «Місячна долина», пізніше – «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса та «Прорість» Еміля Золя. Батько Вероніки, відомий лікар-гістолог Олександр Черняхівський, влаштовує доньку в Народний комісаріат охорони здоров’я перекладачем-референтом, вона їздить у відрядження до Німеччини, відвідує Швейцарію, Італію, де вдосконалює мови.
Наприкінці 1920-х ГПУ «викриває» антирадянську організацію серед науковців – Вероніку заарештовують, але невдовзі відпускають. За грати потрапляють і її батьки, їх засуджують до п’яти років ув’язнення. «Змилостивившись» чекісти замінюють Черняхівським табори на висилку до Юзівки на шість років.
Удруге перекладачку заарештували в січні 1938-го за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Справу її розглядала «трійка», вирок – десять років ув’язнення без права переписки, що фактично означало вищу міру покарання. Після арешту онуки Старицького Києвом поповзли чутки, що у в’язниці Вероніка, після катувань і гвалтувань, збожеволіла. Побувавши у Лук’янівці, її мати написала про чекіста: «Почувши від мене прізвище моєї доньки, він заявив, що знає її, бо він її слідчий, і, зиркнувши, насмішкувато, додав: «Ви, звичайно, знаєте, що вона красуня, але як на мене, вона дуже негарна». Слідчий із несподіваною злістю закричав: «Крім того, вона зухвала, нахабна, дрянь базарна, наволоч».
В архівній справі Вероніки Черняхівської є виписка з акту про розстріл. «Трійка» засудила її 22 вересня і того ж дня вирок виконали. В НКВС приховували страти, тож родичам не повідомили про її смерть. Батьки постійно надсилали доньці передачі – продукти й ліки. Через рік, у 1939-му, начальник в’язниці повертає Черняхівським продуктову посилку і повідомляє, що їхня донька «больная и отказалась принимать посылку, так как считает, что она не ее».
Людмила Старицька-Черняхівська пише: «11 квітня цього року в’язничний прокурор Коган на моє пильне прохання нарешті повідомив, що нашу дочку вислано 22 листопада 1938 р. до одного з північно-східних таборів». 72-річна жінка вирушила в Сибір шукати на безмежних просторах свою доньку. А коли, не знайшовши, повернулася до Києва, застала вдома помираючого чоловіка.
У 1941 р. Людмилу Старицьку-Черняхівську заарештували разом із сестрою Оксаною Стешенко. По дорозі в Казахстан вона померла в товарняку, з якого конвоїри її тіло викинули.
КАТЕРИНА — ЄДИНА ДОНЬКА МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО
Зламана гілка й роду Михайла Грушевського, голови Центральної Ради, видатного вченого, автора
багатотомної «Історії України-Руси», про якого Франко писав: «Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпної енергії… Ті мало не 70 томів наукових і літературних публікацій, виданих під його редакцією, за його ініціятивою і при його діяльній помочи, то далеко не вся, то може лиш половина його праці».
Такою ж працелюбною учений виховав і свою єдину доньку – Катерину. Отримавши освіту в Київському та Женевському університетах, вона стає знаною дослідницею. Входить в науку як етно-соціолог, етнограф, культуролог, фольклорист, перекладач із європейських мов, «зірка першої величини». Катерина Грушевська готує та видає «Примітивні оповідання, казки і байки Африки та Америки», згодом редагує щорічник «Первісне громадянство та пережитки на Україні», впорядковує «Українські народні думи». Художник і етнограф Опанас Сластіон писав: «Прекрасний труд! Слава Вам і найщиріше спасибі скаже свідоме українське громадянство».
Сталінський режим не пробачить працю на Україну ні Михайлові Грушевському, якого відправлять у заслання в Москву без права повернення до Києва, а після несподіваної смерті у 1934 р. оголосять його історичну спадщину «фашистською», ні Катерині Михайлівні. Відклавши свої наукові проєкти, вона підготувала до друку останній том батькової праці всього життя – «Історії України-Руси» та його «Історію української літератури».
У ніч з 10 на 11 липня 38-го Катерину Грушевську заарештували за доносом і звинуватили в шпигунстві, зраді, контрреволюційній діяльності. Частину звинувачень зняли через відсутність складу злочину, але все одно засудили до 8 років ув’язнення у найстрашнішому магаданському таборі «Ельген», що в перекладі з якутської – «мертвий». Мати Катерини Марія Сильвестрівна зверталася до Сталіна, в усі можливі інстанції, аби доньку помилували. У 41-му від неї прийшов останній лист, а в 43-му Катерина Грушевська померла у Темлазі. Про смерть доньки мати так і не дізналася, хоч пережила її на п’ять років.
Орися ВЕЛИЧКО.
