«Наповнюймо
Цей холодний всесвіт
Теплими словами нашої мови,
Які народжуються разом із диханням».
Так незвично і яскраво пише український поет Василь Голобородько, котрому 7 квітня виповилося 75. Поціновувачі його Слова підтвердять це; ті ж читачі, у яких таке ім’я викличе асоціацію лише з головним героєм телесеріалу від «Студії Квартал 95», зможуть для себе «відкрити Америку», себто справжнього, не з екрану, Василя Голобородька – видатного українського поета-шістдесятника родом із Луганщини, лауреата премій ім. В. Симоненка, М. Трублаїні і Національної ім. Тараса Шевченка, твори якого перекладені багатьма мовами.
Україна має номінувати унікального поета на Нобелівську премію, каже Оксана Забужко. На початку 2020-го Василя Голобородька відзначили Міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи та Міжнародною літературною премією ім. Антуана де Сент-Екзюпері (Франція–Німеччина).
Журналістам властиво шукати в біографіях своїх героїв «родзинки», які привертатимуть увагу, тож Голобородька в телесюжетах і пресі не раз називали: «Той, у кого ім’я викрадене». Причиною – вірш поета «Без імені», де він констатує: «Викрали моє ім’я (не штани ж – можна і без нього жити!) І тепер мене звуть Той, у кого ім’я викрадено…» І завершує запитанням у простір читацьких душ: «Тільки от не знаю, як бути дітям, як їх кликатимуть по батькові?» І це не реакція Василя Івановича на серіал, як хтось може подумати. Бо сам український класик, окрім імені-прізвища, жодної своєї схожості з телегероєм не знаходить. Каже, у розіграшах луганських кавеенщиків Голобородька згадували ще до «Кварталу 95», і прізвище це досить поширене. А вірш написав іще 1994 року, під враженням від історії про те, як Петро І назвав свою імперію – Московське князівство – «нашим іменем, давньою нашою назвою – Русь», згадує поет.
Світ уперше побачив у с.Андріанополь на Луганщині. Тоді, пригадує, школа була українською, і пісні співали нею. Його творчість розпочалася із саморобної газети «Турист» для однолітків; снаги вистачило на десяток видань. Після семирічки (ходив за 7 км) навчався в інтернаті у с.Верхнє, де колись мешкав Володимир Сосюра. Там і почав відвідувати літоб’єднання.
До Київського університету вступив, коли завершилась хрущовська «відлига». Коло спілкування склалося з молоді, яка гуртувалася навколо Світличного, Стуса, Дзюби. Стус називав його серед своїх улюблених поетів. Тривалий час вони листувалися. На 2 курсі довелося вертати додому. Після відмови від співпраці з КДБ три його перші книжки так і не побачили світу.
Навчанню вже в Донецькому університеті поклало край читання рукописної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», кваліфіковане як «дії, несумісні зі званням радянського студента», тому вищу освіту Голобородько здобув лиш 2002-го.
Вихід першої збірки в Америці «підлив олії у вогонь». Відслуживши в армії, жив у своєму селі під наглядом, пишучи «в стіл». Учився поезії в Єсеніна й Тичини, Вінграновського й Мовчана. Буваючи в Києві, зупинявся у Стуса.
Світ зачитувався його віршами (чого варта сама назва виданої в Югославії 1983 року антології світової поезії: «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька»!), а в Україні його не видавали майже 20 років.
Шевченківську премію отримав 1994-го; дали й скромне житло в Луганську.
Рідне село поступово чуженіло; відходили рідні й знайомі, а від нових приїжджих часом чув про себе: «Бандера». Знаходив дивовижні творчі ніші: наукове дослідження українських казок, «пташиний» цикл із 365 верлібрів про пернатих. Та найперше шукав неповторного рідного Слова – і воно озивалося з кожного рядка.
Із початком війни на сході Василь Голобородько, взявши з собою лише вірші, покидає Луганськ як вимушений переселенець. Відтоді скоро 6 років, як тимчасово мешкає (дякуючи Спілці письменників) у Будинку творчості в Ірпіні. Спартанські умови й відсутність власного даху сприймає по-філософськи й готовий повернутися до Луганська, якщо там знову буде Україна.
Підготувала Ольга ГОЙДЕНКО.
