Її й досі пам’ятають, люблять, слухають. Та ж хіба можна забути ту, котра дарувала світові не просто красиві пісні, свій голос, а й світло душі. Хоча, здавалося б, того світла й не так багато було в її короткому, непростому, стражденному житті, яке гідне подиву та захоплення.
Хтозна, чи такою красивою, проникливою мелодією звучала б молодість багатьох із нас, аби в ній у 60–70-ті не було голосу польської співачки Анни Герман. І навіть тепер, як слухаєш її, наче подих тих років оповиває — коли були молодими, коли закохувалися, розчаровувалися, розлучалися, надіялися… Скільки б іще таких світлих спогадів могла подарувати велика співачка, аби хвороба так рано не обірвала її земну пісню.
Напередодні дня народження Анни Герман згадуємо про життя і творчість білого ангела світової естради.
НІМКЕНЯ, НАРОДЖЕНА В СРСР
Уперше голос білого ангела, як згодом називатимуть велику співачку і яким захоплюватимуться мільйони, прозвучав в узбецькому місті Ургенчі. Саме там 14 лютого 1936 року в родині німців-переселенців Ойгена Германа, бухгалтера, та Ірми Мартенс, шкільної вчительки, народилася дівчинка Анна-Вікторія. Батьки обожнювали доньку, та невдовзі, коли їй виповнилося півтора року, родинне щастя обірвалося: Ойгена заарештували, звинувативши в шпигунстві на користь Німеччини, й засудили на 10 років без права листування. Рідні не знали, що насправді його розстріляли в Ташкенті 1937 року і ще довгих 10 років дружина шукала чоловіка по таборах. (Ойген Герман був реабілітований у 1957 році, але рідні дізналися про це лише у 1975-му).
Відтоді почалися поневіряння осиротілої родини Германів. Ірма з мамою та двома дітьми (після арешту чоловіка вона народила сина, котрий дворічним помер від скарлатини) переїздили з місця на місце по Середній Азії. Небезпека завжди нависала над ними, адже мали в родині «ворога народу» й були німцями.
Аби вижити, Ірма бралася за будь-яку роботу. Згодом Анна Герман згадувала: «Ми жили в такій страшній скруті, що я наважилася вкрасти з колгоспного поля очерет, щоб обігріти холодну кімнату. Мама пекла коржики із висівок. Мені вдалося виміняти запас зошитів — папір був дефіцитом — на одяг. Тоді шинель стала моїм пальто».
Коли Аня пішла до школи, дуже захворіла, й лікарі порадили змінити клімат. Сім’я опинилася в Казахстані, в Джамбулі. Ірма працювала вчителькою і підробляла на будівництві. Проводжаючи маму на роботу, Аня завжди співала: «Мы простимся с тобой у порога И быть может навсегда…» Така «перспектива» була реальною. До речі, батько теж гарно співав. А значно пізніше, коли його брат Артур Герман почув виступ Анни, дуже здивувався, що десь чув подібний голос — так співали його сестри. І потім дізнався, що то — його племінниця.
Мама й бабуся були особливими людьми в житті Анни. Бабуся навчила рукоділлю, поратися по дому, на кухні. Від неї вона й успадкувала характер.
Здавалося, просвіток в їхньому житті мав би з’явитися, коли мама вдруге вийшла заміж у 1942 році — за офіцера Війська Польського Германа Бернера. Та не судилося — за рік він загинув на фронті. Але це заміжжя допомогло Ірмі, її мамі і десятирічній доньці виїхати у 1946 році до Польщі, на батьківщину другого чоловіка, бо родини воїнів польської дивізії мали таке право. Щоправда, облаштовуватися довелося на порожньому місці. А ще вчити з нуля польську. Хоча згодом ніхто не міг повірити, що для Анни польська не рідна, так природно нею розмовляла. Дівчинка добре співала й малювала, та розвивати свої таланти не мала змоги. Утім, по закінченні школи подала документи на відділення живопису при Вищій школі мистецтв Вроцлава. Та за настійливою порадою рідних, котрі вважали, що треба обрати надійну професію, аби мати гарантований шматок хліба, вирішила вивчитися на геолога у Вроцлавському університеті.
ПОЧАТОК СПІВОЧОЇ КАР’ЄРИ
Уже на останньому курсі Анна зрозуміла, що насправді хоче присвятити своє життя сцені, а не геології. А дебютувала молода співачка в 1960 році в студентському театрі «Каламбур».
«Співала я завжди охоче: і на шкільних, і на студентських урочистостях, і вдома для гостей. Вперше виконала пісеньку зовсім маленькою, на дитячому новорічному святі — під величезною ялинкою…Та ніколи не думала, що спів стане моєю професією. Співала для задоволення, навіть на думку не спадало, що до цього можна ставитися інакше», — згадувала Герман у книжці «Повернись у Сорренто». А її подружка зі шкільних років, а згодом однокурсниця Яніна Вілек була впевнена, що це — справжнє покликання Анни. Саме їй та завдячувала початком співочої кар’єри. Яніна не могла змиритися з тим, що талант не буде помічено, й влаштувала прослуховування подруги в дирекції Вроцлавської естради. То був справжній концерт, адже дівчина співала 40 хв., і присутні захоплено слухали. Анну Герман взяли до штату. Вона співала на сцені, виступала на радіо, телебаченні.
У 1960-му Анна познайомилась з композиторкою Катажиною Гертнер, котра написала для неї пісню «Танцюючі Еврідіки», яка принесла Герман справжню популярність. «Мені пощастило з цією піснею, — напише вона пізніше. — Мелодія добре лягала на мій голос, текст, який створював легкий, начебто акварельний, образ, дуже сподобався мені».
Премії престижних фестивалів пісні — у Сопоті, Сан-Ремо, перша платівка, гастролі в багатьох країнах — ось так прийшло світове визнання співачки.
ІСТОРІЯ КОХАННЯ — ОДНОГО НА ВСЕ ЖИТТЯ
Як багато в житті залежить від випадку. Немало випадковостей — щасливих і фатальних — випало й Анні. Зараз — про щасливу. Треба ж було дівчині піти на міський пляж Вроцлава, куди спекотний день 1960 року привів і молодого столичного інженера Збігнева Тухольського. Хлопець був із валізою, адже повертався додому з відрядження. Кого попросити постежити за речами, поки купатимусь? — роззирався довкола. Погляд упав на білявку, котрій довірив не лише речі, а й віддав… навіки серце. Закохані довго листувалися, зустрічалися. Збігнев жив у Варшаві з батьками й сестрою, Анна — у Вроцлаві з мамою і бабусею. Він навіть не здогадувався, що його обраниця співає, був упевнений у її геологічному майбутньому, а коли вперше почув — закохався і в голос. Відтоді допомагав, супроводжував на гастролях.
І хоч із часом Анна переїхала у Варшаву до коханого, коли той отримав квартиру, одружилися вони лише за 12 років, навесні 1972-го. Чоловік згадує: якось Анна попросила його зібрати необхідні для РАЦСу документи. Він запитав: «А ти де хочеш розписатися?» — «Тільки не у Варшаві. Хочу, щоб на весіллі не було преси, рідні й навіть моєї мами». До слова, мама занадто опікала доньку, і та побоювалася, аби не завадила весіллю. Молодята поїхали в олімпійський санаторій в Закопане і там розписалися.
А передувала цій радісній події ще одна випадковість. Фатальна.
Повну версію можна прочитати у №7 газети “Порадниця” від 13 лютого 2020 року.
Підготувала Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
