Вона зустріла на світі тридцять і три літа, але й досі залишалась самотньою. Так склалось. А тому вже й не мріяла про якесь майбутнє. Раніше надія влаштувати своє особисте життя ще жевріла. І, бувало, серед ночі вона міцно обнімала подушку, уявляючи, що поруч з нею коханий. А потім гірко плакала у цю подушку. Тепер уже не плаче — змирилась.
Жила на невеличкому хуторі — навіть не в селі. Бабця колись з гордістю розповідала: хутір цей заснували вільні козаки — заможні та незалежні. Однак що з того, якщо тепер у межах кількох десятків кілометрів не те що козака, а й звичного молодого чоловіка годі знайти. Нині ж на хуторі залишились хіба що вона з батьком-вдівцем та зо трійко бабусь. Молодь якщо й була, то вже давно повтікала до міст або принаймні великих сіл. Ось Віка, нерозлучна подруга колишня, після школи поїхала до райцентру, вивчилась на кравчиню і працює на меблевій фабриці — оббивку для м’яких куточків шиє. Зійшлася з жонатим чоловіком, народила від нього дитину. Чоловік жінку не покинув — так і розривається між двома сім’ями. Віка живе на мізерну зарплату, син геть від рук одбився — не поважає матір. Але все одно вона подрузі заздрить, бо в тої життя, а у неї що?
Чому ж так сталось, чому загубилась вона однісінька на крихітному хуторі серед буйної природи? Коли її нечисленні ровесники закінчували школу, в неї тяжко хворіла мати. Лікарі надії не давали, тому залишалось одне: хоч якось полегшувати матусі життя. Мучилась мама кілька років, а коли померла, дівчина зрозуміла, що не може покинути батька. Та й куди їй було звідси їхати? Крім Віки, більше ні з ким вона не спілкувалась, у великих містах ніколи не була і побоювалась їх. А тому лишились вони з батьком тягнути господарство. Адже це єдине, з чого виживали. Яка там робота, якщо на їхній хутір лише раз на тиждень приїжджала машина з продуктами, її хуторяни називали «базар», купували переважно хліб — звідки гроші взяти на щось інше? Власник «базару», дядько Сидір, весь час бурчав, що немає йому сенсу сюди їздити — самі збитки. Нічого не купують… І не приховував, що їздить заради неї — бо вона йому подобається і хоче з нею одружитися. Та коли вона дивилася на дядька Сидора (батькового ровесника), у якого в роті лишилось стільки зубів, скільки, певно, жителів на їхньому хуторі, то така її туга брала… Невже це — її доля? А дядько Сидір все вичікував, копійчані льодяники дарував. Ну як маленькій дівчинці, думала вона з досадою, беручи льодяника, щоб не образити дядька.
…Дмитрові дедалі частіше снилася мама: велика, тепла, м’яка, з натрудженими руками, вічно чимось заклопотана. Була вона в незмінному фартуху та хустці. Маленьким він так любив обхопити руками маму, покласти голову їй на живіт, заплющити очі й тихенько мурчати від задоволення. Мама спершу ніжно пестила його голову, а потім злегка відштовхувала за лоба і ніби сердилася: «Іди вже, пестунчику мій, що робитимеш, як мене не стане?» Ніби відчувала свій швидкий кінець. Тяжка праця вкоротила їй віку. Він виріс, вивчився, став, як кажуть, успішним чоловіком. Ось тільки з особистим життям не складалося. Дівчат було хоч відбавляй, але в кожній він підсвідомо шукав маму. Перед жодною йому не хотілось стати на коліна і притулитиися головою до живота — так і життя прожити. А мама снилася все частіше… Після чергового сну він рішуче звівся з ліжка, зателефонував секретарці й наказав відмінити на сьогодні всі справи. А сам почав збиратися в дорогу — провідати мамину могилку. Час для цього був не найкращий. Надворі лютувала зима, заметіль була така, що відчував, як машину зносить з траси, а двірники на лобовому склі просто не справлялись зі снігом. Їхати було кількасот кілометрів, далі дорога закінчувалась, але він вперто таранив снігові кучугури — добре, що в нього позашляховик. Аби не загубитися серед сільських стежок, вирішив скористатися модним джипіес-навігатором (електронним путівником). Спочатку навігатор упевнено показував шлях, а потім почав повторювати: «Маршрут не знайдено, маршрут не знайдено». Дорога з екрана навігатора зникла, а машина, яку прилад зображував у вигляді маленької цятки, невпевнено туди-сюди тицялась. Смеркалося, і Дмитро зрозумів, що він заблукав. Аж раптом в’їхав у якесь поселення. І як же зрадів, побачивши, що на одній з лавок сидить людина. Зупинився, вийшов і обімлів…
Це була мама… Та придивившись, зрозумів, що це дівчина. Не дуже вже молода, не дуже вродлива, трохи огрядненька, як була мама. Але це вона…
Вона ж цього вечора вийшла прогулятися. Прямо біля її будинку було кладовище. Кинула оком на хрести в круги, і сумно їй стало… Присіла на лавку відпочити. Аж раптом побачила на дорозі світло фар. Окрім дядька Сидора, машини сюди заїжджали зрідка — хіба що на поминки. Тож спочатку сполохалась, а потім цікавість взяла гору: хто ж це може бути… Адже поганого ніколи ні від кого не бачила.
Вона повела Дмитра до себе, бо вибратися звідси поночі він ніяк би не зміг. Підкинула дров у піч, приготувала гостю яєчню на салі. А йому здавалось, що він марить. Так само в дитинстві робила мама — навіть рухалась схоже. Дмитро зрозумів: свою довірливу хуторяночку він не відпустить. Мама, до речі, була похована в сусідньому селі, куди зранку вони поїхали вже вдвох.
Записала Христя МАЙСТРЕНКО.
