…Він не уявляв свого життя без пісні й завжди хотів дарувати людям радість, співаючи про глибинне, справжнє, що западало б у душу, тішило, збагачувало її. Ніби якимись чарами володів, якоюсь незбагненною харизмою був обдарований, коли мав і досі має стільки народної любові. «Черства і червива душа не заспіває, хоч би якими були голосові зв’язки», — говорив Назарій. Йому боліло, що буде далі з українським пісенним садом. На щастя, попри все той сад живе, розквітає новими талантами, і вже багато років співають у ньому і його діти.
Цього року (30 листопада) народному артистові України Назарію Яремчуку, легенді української естради, виконавцю не менш легендарних «Червоної рути», «Водограю», «Смерекової хати» та багатьох інших пісень могло б бути 68, а вже 24 роки не звучить зі сцени його неймовірної краси голос.
Напередодні запросила на порадницьку гостину його синів, народних артистів України Дмитра та Назарія Яремчуків. Говорили, звісно ж, про батька, про родину, про їхню творчість.
ПРО БАТЬКА
Н.: Спогад про тата — це загалом світлий, щемливий спогад. Бо для нас він найперше — батько. З роками, коли згадуєш минуле, переглядаєш світлини, з’являється відчуття, яким насиченим, наповненим було наше життя, коли ми жили з татом. Кажуть, щаслива людина не помічає, як плине час.
Д.: Попри те, що в тата рік був розписаний наперед гастрольними турами по всьому Радянському Союзу, він усе планував і завжди знаходив для нас час: аби повезти на море, оздоровити, відпочити з сім’єю, подихати Карпатами, які обожнював, сходити з нами по малину, гриби…
У нас було насичене подіями, святами життя. Ми з дитинства знали родинне тепло Різдва, Великодня. Дні народження татових сестри Катрусі, брата Богдана, нашої мами, його — нічого не пропускали.
Н.: От спостерігаючи нині за іншими родинами і згадуючи нашу, скажу, що в нас усе було красиво й навіть ідеалістично. Тато був дуже доброю і гарною людиною, але не тільки з нами — з усіма був щирим, доброзичливим, людяним. Нікого не хотів образити, ніколи не був на когось сердитим, роздратованим.
Нас часто порівнюють із татом. А це, повірте, дуже нелегко. То і велика відповідальність. Простіше тим, чиї батьки не займалися творчістю, і вони, як кажуть, самі за себе, їх ні з ким не порівнюють. А нам непросто показати себе крізь призму того, як люди сприймали тата, котрий був їхнім улюбленцем.
ПРО ЗНАЙОМСТВО БАТЬКІВ, НАРОДЖЕННЯ РОДИНИ
Д.: Ще самодіяльним колективом, до «Червоної рути» Дутківський із Зінкевичем, котрий привів тата в «Смерічку», вони шукали музикантів, дівчат — бек-вокалісток по музичних училищах. Поїхали й на Закарпаття; свого часу в Мукачево закінчив музпедучилище Лев Тарасович, і зробили там прослуховування серед дівчат. Почули, як співає Олена Шевченко, наша мама, і сказали, що беруть її до ансамблю, домовляться, аби перевели до Чернівецького музучилища. Мама відразу не погоджувалася, мовляв, треба батьків запитати. І тут наша бабуся відправляє дідуся з Міжгір’я до Ужгорода, аби не відпускав доньку. А що дід робить, поспілкувавшись із Зінкевичем і Дутківським?! Оце, каже, тобі батько (показуючи на Дутківського), а це — брат (на Зінкевича). І відпустив з Богом нашу маму. Повернувшись додому, отримав від бабусі на горіхи. (Сміються). Отак мама потрапила до «Смерічки». Там вона зустрілася з татом. Розповідала, як уперше побачила його — красивого, з променистими очима. Їх познайомив Дутківський. Подали одне одному руку, зустрілися очима… і закохалися з першого погляду. 1 січня 1975 року одружилися в рідному маминому селі Пилипець Міжгірського району Закарпатської області, а наступного року, 19 лютого, народився я, а 23 березня 1977-го — Назарій.
Ці дві людини — Зінкевич та Дутківський — зіграли доленосну роль в житті нашої сім’ї. І хоч би як складалися згодом між ними стосунки, вони були дуже близькі між собою.
ПРО ОСТАННЮ БАТЬКОВУ ПІСНЮ
Н.: Знаємо цікаву історію про цю пісню «Родина» Вадима Крищенка та Олександра Злотника. Виявляється, після того як Вадим Дмитрович та Олександр Йосипович запропонували її татові, він не відразу почав її співати. А на запитання, коли ж нарешті випустить її у світ, відповідав: «Ще не час». 5 років тато її тримав! І тільки тоді відчув, що треба заспівати. Розумів, що пісня особлива, дуже глибока, змістовна й важлива. Але згодом чомусь нечасто виконував, не встиг її наспіватися.
ПРО УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ У СВОЇЙ ДОЛІ
Н.: Найперше для нас це природно. Дехто з колег переконаний, що треба подобатися всім, співати різними мовами. Та річ не в тім, якою мовою співаєш, а яку силу художнього впливу на людей має пісня. Так, мови можуть бути різні, але українська — природна для цієї землі, де ми народилися, живемо.
Загалом в Україні бракує українських пісень, і ніхто з артистів не прогадає, якщо співатиме саме їх. Більше того, буде приємно здивований, як багато слухачів, котрі чекають їх із українською піснею. Не варто довіряти оцим комерційним речам, що визначають культурні вподобання українців, так званим форматам.
ПРО СЕБЕ І СВОЇ СІМ’Ї
Д.: Ми завжди були разом, різниця ж у віці невелика. Нас із дитинства виховували і батьки, і дідусь з бабусею, що маємо бути підтримкою один для одного. Це таке кредо нашого життя — бути разом. Особливо це було важливо, коли втратили тата. Звісно, багато часу проводимо разом, але кожен має свою сім’ю, клопоти, уподобання. Ми ж різні.
Своїх діток (двоє хлопчиків у мене — Дмитрик та Назарчик, троє діточок у Назарія — Олесик, Оленка та Ілля) привчаємо, аби дружили, разом гралися. Ми дуже хочемо, аби росли рідними людьми. Такі основи родинності закладаємо й сподіваємося, що візьмуть усе найцінніше.
ПОРАДА ЧИТАЧАМ, ПОБАЖАННЯ ГАЗЕТІ
Д.: Побажаю усім розкоші завжди залишатися собою. Розумію, що ваша читацька аудиторія є сталою, стабільною, адже то люди переважно старшого віку, котрі дотримуються традицій. Тож залишайтеся й ви собою. Щоб ваші читачі знаходили в «Порадниці» те, що шукають і що звикли в ній бачити.
Н.: «Порадниці» на її 25-ліття хочу побажати: тримайте марку! Тому що такий формат — поради, спілкування на сторінках газети — завжди буде затребуваний.
Повну версію Порадницької гостини з Дмитром та Назарієм Яремчуками можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 5 грудня 2019 року.
Відеоверсію порадницької гостини можна переглянути на нашому ютуб-каналі за пізніше вказаним тут посиланням.
Автор і керівник проекту
Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».