Говорити про те, що таке аутизм, необхідно, бо чим раніше у дитини виявлені порушення, тим більше у неї шансів на успішну соціалізацію. Саме тому щороку в усьому світі 2 квітня відзначають День поширення інформації про аутизм. Це розлад розвитку нервової системи, який характеризується вираженим і всебічним дефіцитом спілкування і соціальної взаємодії. Ці ознаки можна визначити вже у віці до трьох років. Захворювання має генетичний характер і його основні причини досі не відомі. Напевно, ніхто не розповість про цей діагноз більше, аніж ті, хто щодня докладає зусиль, аби його подолати. Ось що розповідає мама такої особливої і чудової донечки.
— У моєї Катрусі — РАС (розлад аутистичного спектру). Зараз їй 5 років, і вже 3-й рік ми проходимо безліч обстежень та приймаємо ліки. Коли донечці було 2, помітили, що не розвивається, як звичайні дітки. Вона не розмовляла, не йшла на контакт з іншими дітьми, не підпускала до себе дорослих, не відгукувалась на своє ім’я та не дивилась нікому у вічі. Більшість скаже: так, стандартні симптоми, описані у кожній статті в Інтернеті. Та коли помічаєте це у своєї дитини — стає дуже лячно. Найстрашніше — усвідомлення, що ваша крихітка не така, як усі, що ніхто не йтиме з нею на контакт, усі будуть показувати пальцем, і вона не зможе спокійно жити в цьому світі.
Ми розпочали серйозні обстеження, коли Катрусі було 3 роки. Проходячи медичний огляд перед тим, як іти до дитсадочка, познайомились з прекрасною людиною та професіоналом своє справи — лікарем-неврологом Негруб Вікторією Віталіївною (Дитяча поліклініка «Веселка», м. Львів). Вона призначила обстеження головного мозку, слуху. Електроенцефалограма виявила значні порушення роботи мозку, і це вже був «дзвіночок» до діагнозу. Призначила лікування. Не всі ліки можна було придбати в Україні. По допомогу звертались у соціальні мережі, люди привозили медикаменти з інших країн.
У нас був вибір: або обстежуємося раз на два-три місяці, купуємо дорогі препарати, проходимо курси масажів, займаємось розвитком за різними методиками, або ж просто чекаємо, і, як дехто говорить, можливо, дитина переросте. За два з половиною роки колосальних зусиль, нервів та фінансів, Катруся зовні не відрізняється від інших діток, вона дуже красива, відвідує садок та гуртки, бере участь у всіх святах, розповідає вірші, дуже любить співати, танцювати й малювати. Але найбільше їй вдається англійська мова. Наразі більше спілкується саме нею, а не рідною мовою.
Та попри все залишається «особливою» дитиною! Вона не підпускає близько до себе людей, довіряє тільки близьким, досі погано ще говорить. Зараз займається з психологом і за місяць знову розпочинається лікування, але вже психологічного здоров’я. Іноді має нервові зриви, та це вже на все життя. Можемо тільки підтримувати загальний стан її здоров’я і допомагати розвиватись.
Звісно, мені, як мамі, лячно думати про школу, переживаю, що там її не приймуть, або ж ображатимуть і вона замкнеться у собі. Зараз стоїмо перед вибором — державна чи приватна.
Насамкінець хочу сказати, що наше суспільство ще не готове сприймати людей з аутизмом чи синдромом Дауна. Дуже сподіваюсь, що з часом все зміниться і ці «особливі» люди матимуть достойне життя в нашому соціумі. А батькам таких діток хочу сказати: цінуйте їх, любіть, допомагайте і ніколи, ні за яких обставин не звинувачуйте, що не такі, як усі! Вони відкривають нам інший світ, біля них вчимось цінувати те, що в нас є!
Наталя.
