Я завжди зверталася до своєї мами на Ви. Мене ніхто ніколи цьому не вчив. Змалку чула, як вона шанобливо зверталася до своєї мами, а моєї бабусі Марфи на Ви. Та що там казати! У моєму рідному селі Мошурові на Черкащині всі до старших зверталися і звертаються на Ви. Це розумілося само собою. Для мене було звичним і природним звертатися так до найрідніших людей. І ось одного разу влітку приїхав у відпустку мій двоюрідний дядько Степан із Москви з доньками.
Вони щоліта приїздили в село до діда Якова. Коли поверталися назад, то їхнє купе буквально «тріщало» від українських гостинців: відра з медом, смальцем, смородиною, аґрусом, цибулею, часником, картоплею тощо. Мене дуже вражали габарити того, що вивозилося… Двоюрідна сестра (на рік старша) Оксана завжди ставилася до мене зверхньо, і тому я, відверто кажучи, не любила цих приїздів. Та минав рік, наставало літо, образи трохи забувалися, приїздили москвичі і все починалося знову.
Якось сестра почула, що я звертаюся до матері на Ви, й почала насмішкувато прискіпуватися:
— А что, у тебя двє мамкі? Ето же надо! Тебя кури засмєют! Так нікто не говоріт, только в глухой дєрєвнє. Вот у меня мать одна, і ти тоже говорі как я, слишиш?
Чути я чула, але мене одразу такий жаль огортав і таке обурення, що тікала в бузинові хащі й там плакала. Бо Оксана була жорстокою дівчинкою, як щось не так, могла й вдарити. Одного разу я не витримала і пожалілась батькові. Він сказав просто: «То не дружи більше з нею». Три дні я не ходила до діда, аж поки звідти не прислали «делегацію», бо сестра не мала з ким бавитися. І от одного разу я почула таке, що в мене й вуха «зів’яли»! Тітка Маша, Оксанчина мати, зробила їй зауваження в грубій формі: «Ти свінья!» — сказала вона їй. Сказано було дуже голосно, мабуть півкутка почуло. Знаєте, що було далі? Оксана так само голосно крикнула: «А ти дура, і от дури я ето слишу!» Після цього почалася «рукопашна». Дядько Степан вискочив на те із хати, згріб їх «в оберемок» і затягнув до сіней. Я добре пам’ятаю, як він повчав «родичів»: «У нас так не прийнято, ето ви можетє позволіть сєбє дєлать дома, а у нас — нєт». Треба було чути, з якою інтонацією, з яким наголосом він промовив цю фразу: виважено, чітко, лаконічно і, головне, спокійно. Щось було таке застережливе, особливе й повчальне в його голосі, що закарбувалось у моїй дитячій душі назавжди. Особливо оте слово «не прийнято». Тепер я розумію, що в особі дядька я побачила тоді (ще не усвідомлено) захисника традицій і звичаїв рідного краю. Це був перший патріотичний урок у моєму житті, тільки тоді про це нічого не знала й навіть не здогадувалася.
І сьогодні, коли чую від людей слова-покручі, або ще гірше — привнесене у наш український побут гидотне матюччя, то відразу згадую оте тверде й переконливе дядькове: «Не прийнято!» А це означає для мене — чуже, не наше.
Відтоді спливло багато часу. Підростали мої синочки і зверталися до мене… на «ти». (До моєї малої батьківщини — 500 кілометрів). І ось одного разу…
Приходить якось зі школи наш молодший, третьокласник Євгенко, та й каже:
— Мамусю, а можна я казатиму тобі Ви?
Вірите, від почутого мені стало так тепло на серці!
— Звичайно, можна. А чому раптом ти так захотів ? — поцікавилася в сина.
— Сьогодні до Миколки в клас приходила мама. І я чув, як він до неї казав «Ви, мамо». Мені так сподобалося!
Обійняла синочка, розцілувала. Звичайно ж, дозволила. А якою щасливою була тієї миті! Один Бог знає. Та на цьому історія не закінчилася. За кілька днів приходить до мене старший син Сашко і ніби виправдовується:
— Мамусю, я теж хочу казати до тебе Ви, але в мене нічого не виходить. Я вже пробував кілька разів… Можна, я ще повчуся? — каже й мало не плаче.
— Ну, звісно, можна! Кажи, як тобі добре, ніхто тебе ні до чого не змушує.
Старший син дивився на молодшого і «копіював» його. А невдовзі обидва почали звертатися до нас на Ви. Ми з чоловіком одразу й звикли.
Зізнаюсь чесно, коли у нас бувають гості здалеку, іноді з іншої країни, то вони дуже дивуються, коли чують таке звертання до нас вже дорослих синів. Зате я не дивуюся, бо щоразу згадую оте застережливе дядькове слово, тільки кажу навпаки: «У нас, в Україні, прийнято так казати, такий у нас звичай, з діда-прадіда: шанувати батька й матір. Бо коли так робити, то тоді й твої діти шануватимуть тебе».
Валентина СЕМЕНЯК.
