Минуть віки, а їх пам’ятатимуть. Тих звичайних хлопців, наших братів, колег, друзів, сусідів, просто знайомих, за фахом істориків, айтішників, водіїв, кухарів, перекладачів, власників бізнесу — малого й середнього, банкірів, викладачів чи на той час безробітних, які у 2014-му добровільно пішли на фронт. Пішли не по медалі й посади, не по маєтки й дорогі машини. Пішли захищати Україну, свою країну, нас із вами від ворога.
У Кремлі все прорахували, не врахували одного — потужного добровольчого і волонтерського руху, який самоорганізується і створить армію, що зробить неможливе — зупинить наступ ворога вглиб країни. Добровольці, як ніхто, розуміли загрозу незалежності України, тому кожен виходив зі своєї «зони комфорту» з однією думкою: «Ворог не пройде!»
Серед тих, хто одним із перших пішов на фронт, був доброволець з Донецька, молодий учитель історії Юрко Матущак. Ще під час навчання у Донецькому університеті, який свого часу закінчив поет-дисидент Василь Стус, Юрко заснував молодіжну громадську організацію «Поштовх». І взявся за масштабний проект — фестиваль різдвяних вертепів. На Донеччині сталінський режим виморив голодом і вислав у табори сотні тисяч українців. Десятиліттями тут культивувалася російська мова й популяризувалася чужа література, тож місця українським традиціям майже не лишилося. Тож коли взяти участь у фестивалі зголосилися з десяток груп — з інститутів, греко-католицького приходу, і навіть зі Львова, місцева влада відмовила «Поштовху» в оренді приміщення. Славити новонародженого Ісуса Христа й колядувати артистам довелося посеред міста, у парку неподалік пам’ятника Леніну. Багато людей, зачувши колядки, зупинялися й аплодували. Другий донецький фестиваль вертепів набув популярності, тоді долучилися колективи з багатьох міст і сіл.
Усе це — творчі проєкти, викладання історії у школі, мрії про аспірантуру — перервала війна. Юрко Матущак воював у батальйоні «Дніпро-1», ходив у розвідку, адже знав на рідній Донеччині усі дороги й річечки. 29 серпня разом з іншими добровольчими підрозділами він виходив з Іловайського котла. Замість обіцяного агресором «зеленого коридору» — на українських бійців чекали у засідках вкопані у землю танки й артилерійські системи, з яких «брати» впритул розстрілювали наших військових.
В одній БМП з Юрком були його давній друг В’ячеслав Макаренко і Максим Пошедін. На дорозі між Новокатеринівкою та хутором Горбатенко у машину влучив снаряд — вижити у них не було шансів. 3 вересня тіло Юрка разом з тілами інших 96 загиблих вивезли до Дніпра. 16 жовтня його, як невпізнаного героя, поховали на Краснопільському кладовищі. Знадобилися кілька експертиз ДНК, щоб замінити на хрестах Юрка, В’ячеслава і Максима таблички «невідомий герой» на їхні імена. Остання експертиза, проведена у Польщі на замовлення друзів загиблого, вже не залишила сумнівів.
Нині портрети добровольця Юрка Матущака, як і його побратимів, розміщені на Стіні пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого собору у Києві. Низько вклонімося Солдатам. Вони віддали свої молоді, квітучі життя за нас з вами.
Довідка
Дата вшанування українських добровольців вибрана не випадково: саме 14 березня у 2014 році прямо з Майдану перші 500 бійців-добровольців вирушили на тренувальну базу в Нових Петрівцях, що під Києвом. Внесок першої хвилі добровольців важко переоцінити. Добровольчі батальйони дали змогу провести мобілізацію і підготувати професійну заміну добробатам.
Орися ВЕЛИЧКО.
На знімку: Юрій Матущак (з прапором), поруч — В’ячеслав Макаренко у Кракові (Польща) на молодіжному семінарі, 2011 рік.
Фото з архіву автора.
