З В’ячеславом Довженком

Мій друг, котрий вчився у Дніпропетровському театральному училищі, забирав звідтіля документи, адже переводився на навчання до Києва, в естрадно-циркове. І попросив мене за компанію піти в училище по документи. Досі пам’ятаю той момент, коли ми зайшли досередини і, знаєте, як почуття з’являються в людини несподівано, так само й на мене щось раптом найшло. Й сам не знаю чому, яким чином, та вже до кінця дня чітко усвідомив, що хочу бути там, у театральному.

Чесно кажучи, досі того не усвідомлюю і не розумію, як цей механізм працює. Напевне, коли усвідомлю, то потрібно буде вже йти з професії. Кожен день по-своєму новий, нова якась робота. Просто намагаюся по-чесному ставитися до неї. Мені цікавий сам процес. А зважати на репутаційні речі, зірковість, популярність, наскільки росте чи не росте — не те, щоб це мене не цікавить зовсім, просто не ставлюся до них, як до мети. Тобто воно якось відбувається — ну, й добре, ще якийсь дивіденд від твоєї праці.

Саме від нього почув багато хороших, толкових порад і щодо життя, і щодо творчості — як від старшого колеги. Якось поставив мені дуже просте запитання: «Ти зрозумій, ким хочеш бути — популярним чи хорошим актором?» І ці його слова дуже підтримували, коли я перестав зніматися, слугували для мене певним орієнтиром. На щастя, усвідомив, що краще бути хорошим актором, ніж просто здобути популярність, а потім не знати, що з тим робити. Ремесло — це те, що завжди з тобою, у твоїх руках. Популярність же — річ нетривка: сьогодні вона є, а завтра несподівано зникла.

Коли ми познайомилися, Андрій Шараскін (доброволець, котрий захищав Донецький аеропорт, — прототип образу Серпня у фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» — Авт.) уже вчився на режисурі в театральному інституті Карпенка-Карого, на курсі Едуарда Марковича Митницького, а я саме приїхав до Києва з Дніпра з наміром здобути вищу театральну освіту. От і прилаштувався до друзів в гуртожитку пожити. Там і зустрівся з Андрюшею. Ми потоваришували, почали багато часу проводити разом, спілкуватися. В принципі, він мене в театр і повернув, завдяки йому з’явилося бажання там служити, за що йому дуже вдячний.

Але все, що відбулося потім, отакий збіг, вважаю, — то знову випадкова невипадковість. Трапляються в житті подібні доленосні речі. До того ж, коли я ще прийшов на проби до Ахтема, читав надіслані мені тексти, щось запідозрив, упізнаючи дуже знайомі мені звороти мови, історії — десь уже це чув! А в кінці проб зрозумів, що напевне то про нього, мого друга Андрюшу, йдеться в сценарії.

Що ж до моїх ролей, це, знову таки, — випадкова невипадковість. Мені просто пощастило, коли, скажімо, в якийсь момент виникли «Свінгери». Режисер-іноземець Андрейс Екіс не знав, що до цього я знявся в «Кіборгах». Йому моя природа, акторська гра підійшли, й запросив у це кіно. Потім, як дізнався, переживав, чи не будуть глядачі асоціювати мене з попереднім кіногероєм. Та вже було пізно щось змінювати, адже я відзнявся, матеріал змонтували. Ось так стається в моєму творчому житті, що або люди дають мені шанс, або сама доля… Утім, до кожної ролі ставлюся як до певного виклику.

У тій ситуації просто треба було усвідомлювати, що в нас росте двоє дітей, котрим однаково потрібні і мама, і батько. От ми й домовилися із Ксенією максимально залишатися батьками в їх житті, аби не відчували, що когось раптом із нас не стало в ньому. Я знаю, що це таке, адже ріс без мами, котра померла від вади серця, коли мені було півтора року. Вона знала, що хвора, що не можна народжувати, а все одно подарувала нам із братом життя… Батьки Ксенії теж свого часу розлучилися. Тож ми обоє розуміли наслідки таких фатальних для дітей речей. Тому й вирішили зберегти максимально гарні, людські стосунки, не перекладаючи свої проблеми на плечі дітей.

Нехай усі будуть щасливими та здоровими, знаходять свою казку в реальному житті. Побільше радості всім, позитиву. Ще хочу подякувати людям, адже завдяки їм ми існуємо в театрі, в кіно, реалізовуємося в професії.