Він прихиляє людей до себе красивими проникливими піснями, музику до яких сам і пише, прихиляє своєю доброю, веселою вдачею, щирістю, що напевне ж оберігають популярного артиста й від будь-яких проявів зіркової хвороби.
Понад три десятки років на сцені — а його й досі чекають із концертами по всій Україні. Бо прагне залишатися цікавим людям різного віку, творячи нові пісні й даруючи друге життя своїм старим хітам. Знає ж бо, що тільки працею можна втриматися на вітчизняному пісенному олімпі, залишатися зіркою першої величини на естраді. А ставав він нею нелегко, хоча ще змалку Бог не обділив ані музичним, ані вокальним талантами.
Павло Зібров, професійний музикант, співак і композитор, професор Київського національного університету культури і мистецтв, засновник та керівник Театру пісні Павла Зіброва, народний артист України на нашій порадницькій гостині — зокрема про те, як живеться-співається сьогодні, хто його надихає, про свою щасливу долю, в якій неабияку роль зіграли жінки.
ПРО ЩАСТЯ, ПРАЦЮ І ТАЛАНТ
Я щасливий тим, що народився й живу в Україні, маю чудову родину, що займаюся улюбленою справою, що саме тут творю і що моя творчість є помітною та потрібною людям. На моїх піснях росте вже третє покоління, на концертах бачу не лише тих, кому за 60. Останні тури по Україні показали, що й молоді цікаво послухати Павла Зіброва, вона теж підспівує мої хіти. Отже, недарма живу, недарма пишу музику й співаю.
Кожному бажаю займатися тим, що до душі, тоді й виходитиме все до ладу. А робота з примусу — то як з нелюбою жінкою жити.
Легко ніколи не буває. Легко може даватися талант — від Бога, від тата з мамою. А далі вже треба неабияк потрудитися, аби розвивати його, удосконалювати. Знаєте, багато моїх знайомих, тих, із ким навчався в консерваторії і їм начебто все легко давалося, далі зупинялися й сходили з п’єдесталу. То хто їм винен?! Мені ще й поталанило, що поруч були такі батьки, дружина, брат, учителі, котрі стимулювали, підтримували.
ПРО СВОЇХ ЖІНОК
Мамі безмежно вдячний, що дала мені щасливу долю. І яка то втіха для батьків — бачити, як діти реалізували себе, відбулися, стали успішними та щасливими. Коли мама побувала на моїх сольних концертах у Палаці мистецтв «Україна», побачила, як її синочка, народного артиста України, люди приймають, зустрічають, то для неї, простої жінки, сільської вчительки, було величезним щастям! Бо це ж — її Павлик!
І мені дуже поталанило, що в моєму житті з’явилася Марина. З першою дружиною ми розлучилися — знайшла собі іншого, покохала. І слава Богу, інакше не зустрів би свою Марину, без якої був би зовсім іншим — зовнішністю, смаками, вподобаннями, репертуаром. Що таке дружина? Це — планета, цілий світогляд. Марина не лише директор Театру пісні Павла Зіброва, а й мій продюсер, сценарист. Вона читає всю поезію, що надсилають автори, й визначає, чи варто мені писати музику на ті чи інші вірші. Або ж каже: ось це треба переробити, це можна взяти за основу. Може сперечатися навіть із самим Юрієм Рибчинським, коли разом із ним пишу якусь пісню. До слова: всі свої пісні я колегам дарую, жодної не продав.
Усі сторінки нашого сімейного життя цінні. Як і цінною є довіра між нами. Бо якщо її у подружжя немає, постійно живуть під підозрою — кому таке життя потрібне?! А воно ж у нас, людей творчих, дуже насичене, стільки зустрічей, спілкування. Тому без довіри — ніяк, вона найголовніша в шлюбі. А ми ж іще — як друзі, як брат із сестрою, партнери. Я мамкою дружину називаю, бо й насправді замінює тепер маму, котрої не стало 18 років тому.
Ми всюди разом. Це вже зараз Марина на гастролі не їздить, бо то важко. Ми вже більше з братом Володимиром, він теж музикант, військовий диригент. Організовує гастролі, займається райдером, поселенням тощо.
ПРО ПАРТІЮ ШАНУВАЛЬНИКІВ ЖІНОК
Партія жива, а не в парламенті досі тому, що — громадська ж. Нам пропонували перереєструвати в політичну, гроші давали великі. І, в принципі, справа-то нескладна. Могли б запросити якогось магнатика — і гей із турами по Україні, та й на вибори. Але немає такого бажання. Нам своє робити. Треба виховувати у чоловіків гідність, щоб берегли наше жіноцтво. Вступити до партії можна за рекомендаціями трьох сторонніх жінок. Не мами, дружини, сестри, тещі. Буває, відкликають свої рекомендації. Розбираються з порушниками в місцевому осередку, хто «заслужив» — виключаємо, аби не ганьбив наші ряди.
ПРО ГЛЯДАЧА І КОНЦЕРТНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Найголовніше — не здаватися, не сидіти на троні й казати, що от я народний артист, професор, хтось мені щось винен. То колись за тебе думала держава, філармонії, «Укрконцерт» усе організовували, виготовляли афіші, надавали необхідне обладнання — тільки співай! А вже ж давним-давно живемо в умовах шоу-бізнесу, причому жорсткого. Якщо не цікавишся процесами в ньому, не йдеш у ногу з часом, якщо тебе немає в публічній сфері, в соцмережах, і ти не змінюєшся, не дивуєш публіку, то з часом тебе просто забуватимуть, і станеш ретро. Маючи ж такий колектив, як у мене, а це — балет, оркестр, аудіо-, відеостудія — треба цим усім займатися, аби все працювало! Сюди й студенти приходять, і колеги. Тож усе крутиться. Щойно повернулися з гастролей по Україні. Так, виступали не на найбільших стадіонах. Але хто сказав, що у невеличких містечках, де по 20–30 тисяч населення, людям нецікаво прийти на концерт, послухати артистів!? Дехто мені дивується: «Ти що, в районний центр поїхав?! На стадіоні співав?!» А там що, не люди живуть?! Чи співати варто тільки у містах-мільйонниках?! Так, 15–20 років тому були й у мене концерти в мільйонниках. Зараз уже інші артисти збирають величезні стадіони, мають шалену популярність, великі гонорари — онде Оля Полякова, Олег Вінник, Монатик, приміром. У кожного свій час. Мій час минув, коли був на гребені слави. Але й досі не втратив свого глядача, і це — найголовніше.
ПРО СЦЕНІЧНИЙ ОДЯГ
За тим усім стежить Марина Володимирівна. Але й на моє тверде переконання, артист найперше має поважати людей, котрі прийшли його послухати — і зовнішнім виглядом в тому числі. Якщо це нічний клуб, де курять, п’ють — виступай у чому завгодно, там сидять такі самі. А коли це серйозний концертний майданчик, зрозуміло, маєш бути прикладом для тих, хто в залі, й залишити якнайкраще враження — і вокальне, й естетичне.
ПРО ДОНЬКУ ТА ВИХОВАННЯ
Ми з Діаною великі друзі. Бува, розповідає про такі речі, що й з мамою не поділиться. Й донині, маючи вже 22 роки, щоразу, тільки-но мене бачить, каже: «Тату, я тебе так люблю!» Обнімає, цілує. Плаваємо в басейні — чіпляється мені на шию, кудись ідемо — притискається до мене. Думав, от мине 15–16 років, і доня віддалиться. Ні. Для мене це велике щастя!
Із дітьми треба говорити. Цікавтеся їхнім життям. Обов’язково запитуйте, де були, з ким зустрічалися. Делікатно, звісно. Спілкуйтеся по-дружньому, попри різницю у віці. І вони відкриватимуться, раді будуть із вами чимось поділитися або спитати поради. Адже бачитимуть, що насправді цікавитеся їхнім життям, а не задля виховної галочки. Оце найголовніше.
ПОРАДА
Любіть себе, бережіть, стежте за своїм здоров’ям. Намагайтеся менше вживати усілякої хімії, яка руйнує організм людини. Ото є город, сад — й чудово. Джерельна чи колодязна вода краща, ніж оті всі напої. Харчування, це раз. А по-друге: живіть із хорошими емоціями, продукуйте їх у собі, даруйте іншим. Тому що це теж ліки. Хороший настрій, позитивний посил, з яким ідемо до людей — рідних, друзів, колег, сусідів, — повертаються сторицею. Посилайте добро — отримуйте добро й живіть довго та щасливо.
Повну версію
ПОРАДНИЦЬКОЇ ГОСТИНИ З ПАВЛОМ ЗІБРОВИМ
можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 27 червня 2019 року.
Відеоверсію порадницької гостини можна буде переглянути на нашому ютуб-каналі за пізніше вказаним тут посиланням.
Автор та керівник проекту
Тетяна Власюк, головний редактор газети «Порадниця».
