«Живи так, ніби завтра помреш, учись так, ніби житимеш вічно», — радив людям Махатма Ганді, індійський національний герой і мудрець. А й справді, хіба бувають знання зайвими, їх же, як влучно кажуть у народі, за плечима не носити. Отож і назбирує людина впродовж усього свого життя тих скарбів, що роблять її перебування на цій землі повноцінним, осмисленим і значимим.
Для мого гостя ця дорога до знань є не просто улюбленою справою життя, що привела його до успіху, а й стала корисною та потрібною для нас, українців, для країни, її державної мови. Навіть якщо досі були байдужими до української, почувши і послухавши його, погодьтеся, що в нашу мову неможливо не закохатися. Він не просто досліджує її — ще й всіляко популяризує, роблячи кращою, більш милозвучною.
Олександр Авраменко, відомий український мовознавець, педагог, лінгвіст, теле- і радіоведучий, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка побував на порадницькій гостині.
ПРО РІДНИЙ ДІМ І КРАЇНУ
Мені здається, найперше треба розуміти, що рідна земля, країна — це так само, як рідна мама. Усі люди люблять своїх матерів, то якщо ми будемо так само любити рідний дім, стежку, край, то й життя в країні зміниться на краще. Можна почати з дрібного, скажімо, з брудних, розмальованих під’їздів, правда? Це теж ставлення до рідного дому і — до мами. То, звичайно, наслідки радянського минулого: от все моє — і все нічиє. А коли зрозуміємо, що це все — моє, наше, рідне, тоді й ставлення до держави буде інше, як до рідної людини.
ПРО ЗНАННЯ
Виміряти знання, напевне, не можливо. А вчитися треба все життя. Комусь дано від природи більше осягнути, комусь менше. Я завжди прагнув знань, був відмінником у школі, успішним студентом. Комплекс відмінника маю і понині. Коли прийшов працювати до школи, то здавалося, що знаю все, а старші вчителі уже багато чого позабували. Бо ж я пам’ятав, наприклад, чим відрізняється друга палаталізація від третьої і таке інше. Та з часом зрозумів, що мої справжні знання ще попереду.
ПРО МОВУ
Попри все, українська ідея перемагає. А без мови держава несправжня, не національна. Це перше. І другий момент. Ясно, що можна, не знаючи української, бути матеріально забезпеченим. Але чи стане ця людина повноцінною в українському суспільстві, особливо зараз? Іноді читаю якусь статистику, нарікання на подальшу русифікацію, занепад української мови. А я бачу, що ситуація, хоч і потихеньку, але поліпшується.
…У приватному спілкуванні не варто тиснути на знайомих чи вимагати від них переходу на українську. Ми сьогодні з вами починали розмову про те, що любов до держави — це як любов до мами. Якщо, наприклад, батьки виховували когось змалку російською, відмовитися від маминої мови теж не можна. І неправильно вимагати цього від людей у приватному спілкуванні. Адже в багатьох українських сім’ях культивувалася російська мова. В усіх країнах світу є родини, де не спілкуються державною мовою. Це нормальне явище. Інша річ, на державному, публічному, інформаційному рівнях — ось тут, думаю, можна бути радикальними в плані українізації. І є для цього підстави. Щоб більше не приходили до нас сусіди рятувати своє «русскоязычное население». У наших людей тепер навіть такий імунітет має виробитися.
ПРО СУРЖИК І ДІАЛЕКТИ
Думаю, треба поблажливіше ставитися до україномовних людей, які вживають діалектизми, що є нашою окрасою. Це живомовні елементи, не сміття. Хоча й зловживати ними не варто, аби не ускладнювати розуміння. А щодо суржикових елементів, якщо вони інколи й бувають, то не така й велика біда. У жодній країні світу в масі своїй люди не послуговуються стерильно правильною мовою. Літературною здебільшого хто говорить? Ми з вами, філологи, редактори, артисти, телеведучі, інтелігенція, яка культивує літературне мовлення. Ви ж розумієте, ми все одно світ весь не перевчимо. Інша річ, треба створювати умови, заохочувати, що я і намагаюся робити. Аби люди хотіли говорити більш грамотно, стежили за своєю вимовою й розуміли, що грамотно говорити — це так само, як одягнутися у красиве й чисте вбрання. Бо, знаєте, буває ж, як у приказці: «Гола, боса, але у вінку». А важливо, щоб була не тільки форма, а й начинка, зміст.
ПРО ВЧИТЕЛЯ І ПРО УЧНІВ
Напевне, це звучатиме не популярно, але, як на мене, найкращі вчителі ті, що уважні до учнів і справедливі з ними. Адже діти тонко відчувають будь-яку несправедливість й учительську зокрема. Кожна дитина — особистість. Так, вони різні, добрі й не дуже, з різних причин. Але якщо учні відчувають до себе тепле ставлення, навіть коли шкоду зробили, вчинили підло (а вони формуються й можуть і так чинити), тоді повертаються обличчям до вчителя і починають його чути. Доки будуть такі перепони — нерозуміння, відсутність контакту, тепла, справедливості, доброти, уваги до учнів, хоч що роби — не достукаєшся до них. А вже потім іде професіоналізм, фахові можливості й знання вчителя, та ще наскільки він сучасний. Знаю чимало прикладів, коли як фахівець учитель не такого вже й високо рівня, але його так люблять учні, й вони доволі успішні, перемагають на олімпіадах. Чому? Бо по-справжньому, щиро любить дітей, і це мотивує їх до навчання. Тому любов, справедливість, духовність дуже важливі у виховному процесі.
Вересень, 2016 рік.
Повну версію порадницької гостини з Олександром Авраменком можна прочитати в книжці “Порадницька гостина. Історії життя та успіху. 2006 – 2016”.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.