Вона світиться щастям, любов’ю та позитивом. Її пісенна душа народжує вже й лірику, що органічно вплітається у досі переважно жартівливий репертуар створеного і керованого нею «Лісапетного батальйону». Гурту, котрий за кілька років став улюбленцем мільйонів, і не лише в Україні, а й за кордоном.
Ця мудра і сильна жінка після тяжких життєвих випробувань зуміла вистояти й жити далі, творити, виходити на сцену. Зуміла повірити у ймовірність омріяного щастя, котре Господь може подарувати людині в будь-якому віці, за будь-яких обставин. Тепер вона знає це напевне й насолоджується кожною його хвилиною, щиро ділячись тим із іншими людьми. Ось і про це зокрема говорили ми на порадницькій гостині з відомою українською артисткою Наталією Фаліон.
ПРО ШАНС, СЛАВУ ТА НАРОДНУ ЛЮБОВ
Треба найперше Богу дякувати, що дав нашому колективу такий шанс, і ми не змарнували його, бо ж то — гріх. Якщо з’являється можливість щось змінити в своєму житті, якщо Він зробив такий дарунок, ти стала відомою, тебе полюбили люди, то маєш вже тому відповідати. А народна любов (не слава, ні) — так, вона тішить, гріє. Вона інколи, бува, й набридає, не знаєш, куди від неї сховатися (сміється), але й за неї треба дякувати. Є в мене у Запоріжжі круті фанатки — сестри-близнючки, десь нашого віку, то вони і в Київ приїздять, і коли по області гастролюємо, за нами їздять. Подарували мені вишиту власноруч вишиванку. От є такі люди, котрі настільки нас люблять, що буває аж страшно. Вони дивляться на тебе, як на ікону. І відчуваєш дуже велику відповідальність. Боже збав, таких людей розчарувати. Ой, мені не одна жінка пише, що я, наша творчість позбавили комплексів, що вже по-іншому сприймає себе і світ. І я вважаю, що це велика перемога. Навіть якби тільки одній людині допомогла, вже приємно.
ПРО ПІСНЮ-ВІЗИТІВКУ
Я написала «Лісапет мій, лісапет» у 2003 році, а вперше на великій сцені ми заспівали у «Мелодії для двох сердець» Віталія та Світлани Білоножків у 2006 році. Була телевізійна версія, люди почули, і багато колективів узялися співати цю пісню. А в 2013-му «Чернігівські бабусі» виклали її у своєму виконанні в ютуб. І почалося… Люди, котрі знали, чия вона насправді, дуже обурювалися. Здавалося б, нічого особливого в тій пісні, може, енергетика якась особлива?!
ПРО КУМЕДНЕ І НЕ ДУЖЕ
Ми й падали на сцені не раз, а це ж чомусь завжди викликає сміх. Коли в Дніпродзержинську виїжджали лісапетом на сцену — як зачепилися за старенький лінолеум: бачу, одна впала, друга, третя, інші регочуть. А я збалансувала якось, та співати вже не можу, теж регочу, зал регоче. Починаю імпровізувати: «Такого зорепаду, такого зорепаду давно не бачив світ…». Бувало, й спідниці свої на льоту ловили, як ґудзики відривалися. Нерідко концертне взуття вдома забували. А воно ж у нас червоного кольору. Донька якось мусила моє взути — величезне на неї. Вати напхала, ремінцями підв’язала і пошльопала на сцену. А я вже в буденному, чорненькому посередині гурту стою — мо, так і було задумано. Якось одна з дівчат теж забула туфлі. Був великий концерт на вулиці. Мусила йти по людях, виглядати, хто в червоному взутті. Знайшла: «Жіночко, дайте мені ваші туфлі, а самі поки так посидьте». Людина толком не може зрозуміти, що коїться, може, сценарій такий?
А в Канаді?! Повзували нові туфлі, а там парад відбувався, і треба було йти кілька кілометрів пішки. О, кров цвіркає — мозолі полопали, п’яти роздовбані. Ніколи те не забудемо.
ПРО ЛЮБОВ ЖІНОК ДО СЕБЕ
Знаєте, дуже хочу, щоб жінки, котрі махнули на себе рукою, думаючи, що вже нічого хорошого чекати від життя, змінили свою думку. Ні, дорогі мої, життя тільки починається! Й не треба з віком втрачати оту молодість душі, втрачати свої мрії, бажання. Все те в кожної з нас є, тільки ж ховаємо його здебільшого. Як і я ще зовсім недавно. А нам треба трішки стрепенутися, пір’ячко своє, так би мовити, почистити і не боятися бажати, мріяти. Бо інколи, зізнаюся, коли дуже хочеш, воно збувається. Але, звісно, треба докласти зусиль. Просто так нічого не буває, потрібно вміти йти назустріч своєму щастю, своєму успіху.
ПРО СВОЄ КОХАННЯ
То вже, мабуть, вся Україна знає, що я… я покохала, відповіла взаємністю на любов чоловіка. Каже, дивився в Інтернеті з півроку мої концерти, закохався спочатку в артистку. А все почалося з квітів, які передавав у різні міста, де ми гастролювали, через мого сина. Переказував на його картку гроші і той купував величезні красивенні букети. А я ж не знала від кого. Раз такий винесли на сцену в Херсоні, потім у Миколаєві, Дніпропетровську — і не кажуть, від кого. А вже потім він зізнався, та й запитує: «Можна, для вас пошию взуття, аби ви не співали, що на ваші ноги немає гарного?» Пошив — і черевички, і туфлі. Навіть узяв у свою фірму майстра-чоботаря, можу будь-коли зробити замовлення. Там і вензель є — НФ, іменне взуття. От такий подарунок мені зробив. Як каже, щоб не соромилася, аби народ бачив, що й на твої красиві, хоча й великі ноги можна пошити гарне взуття. (Сміється).
Отож у мене своя історія про Попелюшку, але та загубила черевички, а я знайшла, точніше, мій принц їх приніс. Чи ж могла мріяти про таке? Але на той час чоловік мій помер, мене вже нічого не тримало, і зрозуміла, що не хочу собі самотньої старості. Хоча попервах і сумнівалася, думала, що кохання вже не для мене, навіщо воно в такому віці.
… А тепер ми з моїм чоловіком можемо годинами сидіти й просто мовчати, як закохані школярі. І нам цікаво разом! Кажу, напевне, ми якісь неправильні. Обом по 60, а щастя нас переповнює. Я його не соромлюся, не приховую, навпаки — хочеться поділитися тим. Хочу, аби всі були щасливими. Розуміли, що людина народжена для щастя, і коли воно прийшло — не важливо, в якому віці — не можна від нього відмахуватися, мовляв, це не для мене вже. Та для тебе! Чогось же воно до тебе прийшло, значить, тебе обрали, а там наверху знають, що кому треба.
ПРО МРІЇ
Мрію побачити світ. Завжди дуже хотіла побувати на Сході й оце вже в грудні їдемо до Китаю. Хочу ще попрацювати. Хочу мати час доглядати за домом. Уявляєте, ось тільки цієї осені висадила понад тисячу тюльпанів! Усе сортові, незвичні, навіть «Морозиво» є! Чоловік такий подарунок зробив.
Дуже люблю свою сільську хату. Перебудувала її вже повністю. Аби батько покійний встав, то не впізнав би. Він же її побудував і дуже переймався, що вся його праця піде прахом. Ні, хата живе! Камін навіть уже є — моя давня мрія, справжній, біля якого можемо з коханим відпочивати. Він в усьому мені допомагав, підказував.
ПОРАДА
Порадила б, щоби жінки нарешті полюбили себе! Посміхайтеся собі, людям, життю — посмішка робить нас красивішими. Не цурайтеся людей. Не судилося мати чоловіка — запросіть сусідку, куму, зготуйте якусь вечерю, посидіть, погомоніть, поспівайте під чарочку гарного вина. Умійте насолоджуватися тим, що є, і не бійтеся мріяти навіть про те, що, здавалося б, неможливе. Хтозна, можливо, у Бога на вас свої плани!
Повну версію Порадницької гостини з Наталією Фаліон можна прочитати у свіжому номері «Порадниці» від 21 листопада 2019 року.
Відеоверсію порадницької гостини можна переглянути на нашому ютуб-каналі за пізніше вказаним тут посиланням.
Автор і керівник проекту
Тетяна ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця».