Ми говорили довго і багато про що.
Про щастя і нещастя жінок їхнього роду. Про батьків, Аду Миколаївну Роговцеву та Костю Петровича Степанкова, про її брата Костю. Про їхніх друзів.
Про ту Україну, яку батьки їй подарували, про відповідальність дітей, народжених у родині відомих і талановитих акторів.
Про її перший вихід на сцену у п’ятирічному віці в ролі маленької Лесі Українки і про той театр, в якому працює нині.
Про театр загалом і кіно зокрема, про українських акторів і їх нереалізовані сповна таланти. Про незаслужено забуті імена великих і талановитих українців.
Про й досі не створений український єдиний інформаційний простір. Про українську мову і про попит на україномовний продукт там, на сході України. Про свої поїздки на схід і про волонтерство та благодійність українців….
І навіть зараз, пишучи ці рядки, я й досі чую її голос, її інтонації, бачу вираз очей. Бо — щира, небайдужа, справжня. В усьому.
ПРО ЩАСТЯ
Я ніколи життя щастям не міряла. Мабуть, старенькою народилася, бо, пригадую, починала сумувати за чимось уже років з п’яти, за тим, що минає і більше не повернеться. Оце відчуття прощання постійного було дуже сильним. Можливо, тому, що в дитинстві все сприймаєш як константу. Й отак, як константу, я сприймала, наприклад, дружбу моїх батьків із Леонідом Биковим. Мені було 5 років, як він загинув. Пам’ятаю те горе велике…
А щастя, як правило, відчуваєш, коли спокійно за тих, кого любиш, і коли якось усе триває. Тому ніколи його не міряла безпосередньо своїм якимось егоїстичним відчуттям. Щастя ж отаке моментальне, миттєве, як правило, дуже індивідуальне й абсолютно егоїстичне почуття. Воно іноді навіть просто в тому, як світло в небі заломилося…
ПРО ВИХОВАННЯ
…І вплив був дуже категоричним. Якщо не можеш допомогти — не допомагай, не будь просто добреньким. Можеш зробити добро — зроби, не можеш — зчини галас, аби його зробили. Але не роби наполовину, а наскільки можеш. Тобто чорне було чорним, а біле білим. Батьки мали трішки різне світосприйняття, але в принципових речах вони сходилися. І вимогливими дуже були. Не те що пильнували, як поводишся, але раптом дуже різко й гнівно давали оцінку світові, і розуміла: «А, почекай, я теж так роблю. Значить, не можна!»
ПРО НЕБАЙДУЖІСТЬ
…Але справа не в байдужих людях. Є багато нечутливих за природою своєю, й аби на щось зреагували, їм треба показати те перед самими очима. У нинішньому стані світового суспільства загалом величезний вплив на людину має телевізор, передусім. Принаймні у нашій країні, де Інтернет — радість не всіх і не скрізь. Адже півкраїни не має покриття, не кажучи вже про сам комп’ютер, купити який не кожен може. Фахівці, які відповідають за «телевізор» як такий, за 3 роки постійних балачок так і не створили єдиний національний інформаційний простір країни. Кажуть, усі, хто хоче щось знати, знає. Або як десантники мені: мовляв, хто хотів сюди, на фронт, піти — пішли. А я кажу: «Чекайте, а якщо, скажімо, людина хоче піти, а в неї паралізована мама?! А якщо хоче допомагати, а в неї 3 дітей?! Не має можливості ні копійкою, ні поїздкою допомогти, а бажання є? Як може бути долучена до цього простору? Пенсіонери — те саме. Щоб люди працювали, знаючи, що війна, і не були байдужими, їх треба всіх згорнути до кола. Хто це може зробити? Одинаки не можуть, бо потрібні певні засоби, той єдиний національний інформаційний простір. От коли його буде створено, тоді й побачимо, скільки насправді байдужих. Зараз не можна казати, що підлітки зайняті собою — то включіть їх у те, що відбувається. Можливо, він не піде у військо, але, може, створюватиме якісь корисні програми. Що людині треба — вплинути на неї у такий спосіб, аби з’явилося бажання зробити щось для когось, для чогось…
ПРО МИСТЕЦТВО
Хтось із великих сказав, що мистецтво не має озвучувати думку і не має її втлумачувати; воно мусить її збудити. Ти можеш говорити абсолютно про щось інше, але збудити те, що хочеш, тобто меседж не мусить бути прямим — він має народитися в глядачеві. Оце те, що треба зробити з громадянами цієї країни. Однак це залежить не лише від нас із вами. Хоча кожен повинен робити те, що повинен. Усе одно сьогодні маємо більше, аніж у 1998, 2013 роках.
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
…Але ж відповідати треба справами. Тебе все одно не стане, залишиться або справа, або вплив від неї на інших людей. Але якщо буде бруд, то він і лишиться. І байдуже, кого любив, до чого тягнувся всередині себе. На жаль. Я можу бути хоч якою патріоткою, націоналісткою, але по мені — шлейф російських вистав зараз. Мушу надолужувати. І спокутувати теж. Так, мала на те серйозні підстави, інакше не можна було, тільки це нікому не цікаво. Тернопіль уже 2 роки чекає від мене україномовну виставу. А я ж не казатиму: люди добрі, дайте час, поки хтось виділить гроші, бо ми теж — виробництво, поки зробимо… Це все непросто. Але лишаються після нас справи, тому їх треба робити…
Велику порадницьку гостину з українською акторкою, режисером Театру «Сузір’я» Катериною Степанковою можна прочитати у номері «Порадниці» від 5 січня 2017 року.
Автор і ведуча проекту «Порадницька гостина»
Тетяна Власюк.
