Його земний шлях тривав лише 40 років і 39 днів — але, поспішаючи жити, він устиг напрочуд багато. Усе життя для нього було недосяжним легко доступне для більшості з нас — але Юрко, як продовжують називати його друзі, устиг, може, навіть більше — силою своєї віри, думки і Слова. Не покидаючи крісла колісного, не ховався від людського нерозуміння, спрагло відкриваючи для себе світ і себе — світові, та славив його чарівність, якої ми часом у поспіху не помічаємо. Його досягнення на земному шляху — 11 поетичних збірок, низка відзнак, нагород і премій та безмежні повага й любов, які здобув у десятків тисяч людей своїм вірним служінням українському Слову, українцям, Україні.
«Йти до людей — покликання моє! Йти до людей і долі не здаватись!» — так і йшов, не зробивши і кроку земного — лише серцем, душею й крильми, бо ж поетом був справді окриленим. А ще називав себе Чайкою Джонатаном, за йменням героя однойменного твору: «Немов про мене Річард Бах Писав свою крилату повість. Я — Джонатан! Я — вільний птах! Злітаю, взявши честь і совість». Був переконаний: духовна смерть страшніша за фізичну. Вірив у світло в людській душі — й бажав його кожному українцю, прохаючи не припиняти «злу чинити спротив, щоб у собі байдужість побороть». Відкинувши стереотипи, щиро кохав, і був коханим, а ще мав неміряно справжніх друзів. Допомагав і тішився успіхом інших. Радів кожній творчій зустрічі: «О, мої читачі! Вам несу цю натхненність… Відкриваю душі Пресвяту потаємність І продовжую жити, творити, радіти…» Його Слово таке помічне, коли на часі примножити власні віру, надію, любов…
«У слові рідному незборно стаю правдивим дзвонарем», — і з цим завданням блискуче впорався. «Я — Маріуполь! Я — Волноваха! Я — Україна! Волаю світам: Я, мов розтерзана нелюдом птаха, Та не здаюся убивцям-катам!» — кричать і сьогодні його рядки. «Я — Україна! Наче той фенікс, З попелу чорного знов постаю. Діти мої умирають за мене, Щоб захистити свободу мою. Боже! Народ мій спасінням окроплюй! Боже, народ мій ще дужчим стає! Чуєш, Америко? Чуєш, Європо? Б’ється оголене серце моє!» — чи ж можна не почути цього, маючи серце і вуха?..
За Україну вболівав усім єством: «Мій Господи! Словом, мольбою Схиляюсь до Тебе незрадно: Осяй мою землю собою Столико, стосило, стократно!» Закликав за всіх обставин не забувати «віщого Тараса», а тепер його самого із Шевченком літературні критики називають «двома пророками з різницею у декілька століть». Пішов з життя земного у небесне 21 жовтня 2020 року. Останні Юркові рядки, написані 5 років тому, дали назву цій розповіді.
Від початку — особливий
Його день народження припав на початок осені 1980-го — 12 вересня. Друга дитина Тітових попросилася на світ, коли в пологовому була перезміна. Через недостатню увагу лікарки (уже дорослим Юрій згадає про це у своєму вірші) сталася пологова травма і як наслідок — дитячий церебральний параліч — на все життя. Та хвороба давалася взнаки, лише коли йшлося про рухи, а от науку життя малюк схоплював на льоту. Зростав дуже кмітливим: у рік мама, Лідія Петрівна, почала з ним учити абетку, у три вже знав усі букви, у п’ять — написав свій перший вірш.
Багато починань у їхній родині зініціював саме Юрій. На його прохання батьки, Лідія Петрівна і нині вже світлої пам’яті Микола Леонідович, вирушили з сином до Канева, високими сходами піднявши крісло з ним до могили Тараса, а потім об’їздили на старих «Жигулях», за кермом яких незмінно був батько, чи не всю Україну, шукали в бібліотеках замовлені сином книжки й відвідували заходи, які були йому цікаві. Те, що дається більшості з нас без зусиль, від початку було непросто для Юрка. Та, усвідомлюючи свій прийдешній життєвий шлях, він не втрачав віри в своє майбуття, вірячи: «…зійде крізь віки Моя стражденна доля рушникова…» Пересуваючись лише в кріслі колісному (так тепер прийнято називати інвалідний візок), не можучи тримати ручку, Юрко завжди прагнув нових знань. 1997-го з відзнакою закінчив столичну середню школу №15; тоді ж побачила світ його перша книжка віршів (російською). Коли ж душа запрагла рідної мови, за допомогою бібліотечних книжок, відповідного контенту і власної наполегливості Юрко зрештою українізував і батьків — а сам надалі творив уже чудовою українською. Можливо, саме тоді для нього «заговорила тиша українською…» А з часом прийшло усвідомлене: «Мова рідна — Нев’янучий сад. Мова рідна — Безсмертя народу…»
«Не вбити слово, Богом подароване»
«Він не за віком — мудрий, не за силою — сильний, не за голосом — голосний», — згадувала про знайомство з тоді ще юним обдаруванням поетеса, світлої пам’яті Ганна Чубач, яка певний час працювала літературним консультантом. З першого прочитаного вірша їй стало очевидно: цей юнак «обдарований прекрасною творчою інтуїцією», «прекрасно володіє словом, чітко та ясно викладає свої думки», тож такому поету від Бога вона потрібна не як редактор, а як старша колега, споріднена душа… У приміщенні Українського фонду культури, де відбулася презентація першої Юркової книжки, його мистецький хист було відзначено стипендією та дипломом фонду за програмою «Нові імена України». За два роки Юрко Тітов став членом Спілки письменників України, наймолодшим там у свої дев’ятнадцять. Рекомендації йому дали знані митці — Ганна Чубач, Віктор Женченко, Володимир Забаштанський.
Творячі багато і плідно, Юрко не міг рукою записати риму, тож спершу надиктовував свої вірші, аби їх записали. Та натхненні рядки могли прийти о будь-якій порі, а для нього важливо було зберегти їх, як тільки попросяться на світ: «Я хочу встигнуть літеру натиснути — Не вбити слово, Богом подароване. І не мовчати словом ненаписаним…» Адже його мову добре розуміли лише найближчі люди. Згодом вихід було знайдено: Юрій став набирати все, що прагнув сказати світові, кінчиком носа на клавіатурі комп’ютера.
Від початку батьки робили все, щоб син не почувався ізольованим від світу, а Лідія Петрівна, справедливо названа всіма, хто розуміє її материнський подвиг, мамою — Мадонною, присвятила молодшому синові все життя. Саме вона першою розгледіла його обдарування, допомогла розвинути талант, а постійно супроводжуючи і турбуючись про сина, стала не лише його руками й ногами, а й секретарем у його творчій праці та тлумачем у спілкуванні з тими, хто не міг збагнути Юркової вимови. При цьому була гостинною господинею привітної оселі, яка вабила чимало люду світлом таланту, щирості й доброти її мешканців. За цю материнську відданість Юрій завжди був дуже вдячний своїй неньці, якій присвятив чимало віршів, частина з яких згодом стала піснями. «Лиш мамина любов опісля Божої усі напасті може зупинить, І захистити від імли тривожної, І мить дитинства в серці воскресить… Лиш мамина любов опісля Божої Мого життя продовжує політ», — звірявся в одній із поезій.
Коли Міжнародний благодійний фонд Святої Марії, очолюваний Ганною Матіко-Бубновою, на доброчинних акціях якого бували й Тітови, проводив Всеукраїнський творчий конкурс серед журналістів на кращий твір про жінку-сучасницю «Українська Мадонна», вшанували й матір Юрія. Щастю поета тоді не було меж. Ознайомившись із його творчістю, членкиня журі конкурсу, тоді ведуча інформаційно-музичної програми «Обрії» «Українського радіо» Олена Трофимович випустила в ефір Юркові вірші й пісні, які припали до душі багатьом радіослухачам. Так Україна довідалася про нового талановитого поета.
Пісенна Берегиня поета
Однією з тих, хто вплинув на Юркову мистецьку долю, подарувавши їй пісенну складову, стала дружина поета-пісняра Дмитра Луценка, тепер уже світлої пам’яті Тамара Іванівна Луценко. Будучи берегинею творчості свого чоловіка і розуміючись на поезії, вона високо оцінила Юрків талант. Завдяки їй чимало іменитих виконавців-співаків, у виконанні яких могло стати піснею Юркове Слово, познайомилися з його творчістю — і справді знайшли що вподобати. Не бракувало й композиторів, які охоче стали писати музику на Юркові рядки, як-от Ігор Поляруш, Олександр Ткаченко, Олексій Чухрай, Анатолій Безугленко, Едуард Брилін, Леонід Нечипорук, Геннадій Володько, Степан Школьний, іще зовсім юний тоді Віталій Кияниця та інші… Так світ побачили десятки прекрасних пісень, які взяли до репертуару відомі, улюблені глядачем виконавці — народні артисти світлої пам’яті Раїса Кириченко, Віктор Шпортько, Мар’ян Гаденко, а також Олександр Василенко, Світлана Мирвода, Анатолій Матвійчук, Оксана Калінчук, і заслужені — Тетяна Школьна, Дмитро Андрієць, та лауреат всеукраїнських і міжнародних мистецьких конкурсів Маркіян Свято… Чимало років місцем щорічної зустрічі, своєрідною мистецькою Меккою для багатьох із них ставала мала батьківщина Дмитра Луценка — Березова Рудка на Полтавщині, де відбувалися фестивалі його пам’яті й сама атмосфера надихала на творчість. Багато хто із згаданих митців у різні роки став лауреатом літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка «Осіннє золото», заснованою редакцією газети «Вісті…». «За визначні досягнення у творчості та розвитку національних пісенних традицій», — зазначено й у Дипломі лауреата, отриманому 2008-го Юрієм Тітовим із врученням нагрудного знака. Теплі стосунки між родиною Тітових і Тамарою Луценко, котра ставилася до Юрія як до сина, згодом надихнули Юрка на останню присвяту цій дивовижній жінці, де є рядки: «Вклоняюсь їй за те, що і мені У цім житті стражденному співається». (Хто тоді міг уявити, що менше ніж за місяць по тому услід за своєю пісенною Берегинею за обрій піде і сам Юрій…) Варто нагадати, 2005-го Юркове зболене серце, як він зізнавався, за лічені хвилини після відходу в кращі світи славетної Берегині української пісні, Народної артистки, Героя України Раїси Кириченко, викресало дивовижні рядки, що згодом стали піснею на музику А.Безугленка під назвою «Голосом Раїси Кириченко». Там є слова: «То неправда, що її немає, Чуєте — вона в хоралах Божих». У тих самих хоралах, переконана матуся Юрія і його близькі друзі, перебуває зараз і світла душа поета…
«Життя моє тобі заквітувало»
…Та повернімося в двотисячні, коли почали виходити його книжки і відбуватися творчі вечори Юрія Тітова… За якийсь час Юркові рядки вже лунали з високої сцени із вуст відомого Майстра Слова — народного артиста, Героя України Анатолія Паламаренка. Згадуючи ті часи, він зізнається: вважав за щастя бути запрошеним на зустрічі поета з читачами, читати твори Тітова. Одна з Юркових поезій, прочитана А.Паламаренком 12.10.2025, відгукнулась давніми спогадами — і тепер звучить у пам’яті його голосом. Вона — про Юркове кохання, його бачення наближення коханої: «Коли ти йшла — Душа моя співала… І пісня ця на травах пролягла. Життя моє тобі заквітувало, Коли ти йшла — Коли до мене йшла…» З кожним рядком зростає урочистість світлого очікування, аж до неймовірного висновку: «Ти йшла до мене — Сонцесяйно йшла». У творчості Юрія чимало присвят коханій дівчині, його Музі. Про стосунки закоханих авторці цих рядків, з їхнього дозволу, колись уже випало щастя писати. «Щастя» — бо на власні очі побачила рідкісну в реальному житті гармонію їхніх стосунків, і вірилося, що таке кохання зможе здолати всі перешкоди й ніколи не минеться…
…А почалося з того, що молода викладачка англійської, Оля, яка також писала вірші, захопилася Юрковою поезією. Перечитавши все, що змогла знайти, а дещо й вивчивши напам’ять, хотіла познайомитися з автором рядків, які увійшли в її серце. Дізнавшись адресу Тітових, кілька разів приходила у двір їх багатоповерхівки, та далеко не одразу наважилася, прихопивши для більшої сміливості подружку, натиснути на кнопку дзвінка… Після тієї першої зустрічі Оля стала частою гостею Тітових, а закоханий Юрко став присвячувати їй прекрасні щирі рядки. «Зі мною ти — і все стає простішим, Зі мною ти — і світ цвіте в красі. А я люблю, люблю тебе все більше…» — зізнавався у віршах. Часто вони разом із Юрковими батьками бували там, куди кликала душа, відвідували різноманітні цікаві їм заходи. На спільних світлинах того часу закохані дуже часто — в оточенні прекрасних квітів, у саду чи в подорожах. «Я до тебе весну простелю, Заспіваю тобі у мовчанні», — звірялася закохана душа поета. Чимало цих присвят Олі стали найкращими піснями Юрія про кохання, як-от «Янгол кароокий» (так він назвав дівчину), відому багатьом у виконанні народних артистів Світлани Мирводи й Олександра Василенка.
«Яке це щастя — крилами любові світ обіймати, як життя своє!» — ділився зі світом поет. Дуже дорожив вишиванкою, яку власноруч вишила червоними нитками і зшила для нього кохана, спеціально опанувавши секрети рукоділля: «…І світиться вогнисто вишиванка, Як дотик щастя у душі моїй». Таких ніжних, трепетних рядків про найкращі хвилини щастя чимало в його творчості. Бо найнатхненніший для поета час — коли його душа співає. Найбільше ж квітів цього натхнення зібрав диск пісень та романсів на вірші Юрія «Зву тебе я золотою долею» зі світлиною щасливих закоханих.
Із Христом та Україною в серці
Неординарна творчість прикутого до крісла молодого чоловіка, який, однак, із власної волі та за сприяння рідних ніколи не залишався в полоні чотирьох стін, знаходила все нових шанувальників. Тривалий час він шліфував своє Слово, примножуючи знання самоосвітою. Потім вступив до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» за фахом «Журналістика, видавнича справа та редагування», успішно закінчивши навчання 2010-го. За цей час побачило світ іще 5 книжок Юрія: «Обличчям до небес», «Під вічним горінням свічі», «Моя душа не може не співати», «У святім ореолі», «Зачароване диво». Уже з назв очевидно: провідною темою його творчості поступово стає духовність у найширшому розумінні слова. Помітний відбиток у віршах поета лишила християнська мораль і Заповіді Христові. «Всюди до Божих вершин наближаймося», — непоодинокий його заклик. Присвячував вірші й першій у своєму християнському житті Макарівській церкві. Великою радістю для Юрка завжди ставали відвідини храмів, традиційно високі сходи яких на кріслі непросто було подолати. (Пригадалося, як однієї Великодньої ночі чоловіки на прохання Тітових підняли крісло з Юрієм на другий поверх Мазепиного корпусу Києво-Могилянської академії, до Благовіщенської церкви, аби він зміг долучитися до святкової відправи, і як підходили привітатися з ним парафіяни, і як він аж світився від щастя, прийнявши Святе Причастя… Чи ж не про таку ніч писав: «Іду, щоб зорю Великодню зустріти»?..) У його творах чимало закликів-прохань берегти в собі світло, чистоту душі, як-от це. «Будьмо в добрі та любові світлішими, Адже такими нас Бог хоче бачити». Особливою подією для Юрка, який любив мандри, стало родинне паломництво до Єрусалима, під час якого зміг зануритися у води Йордану. Враження від цієї поїздки ще довго живили його творчість. А душа над усе прагла світла: «Іди на світло, Будь на світлім боці. Творити світло всюди поспішай!.. Опісля себе світло залишай».
Та не християнською тематикою єдиною: він прагнув спробувати себе ще в чомусь новому — і на світ прийшли збірочки поезій для дітей — «Наш край» і «Бігла стежечка до лісу». Але найпалкіше Юркова чиста душа відгукувалася на події світу, України, Києва, свого дружнього кола — то з радістю, а то з болем. За спогадами А.Паламаренка, Юрій «ніколи не був байдужим до всіх буремних подій, які відбувалися в Україні». Справді, завжди волів бути в курсі подій на Майдані, відгукуючись на них своїм полум’яним словом, яке в ті часи звучало і з радіоефіру. «Україно, не бійся! Україно, вставай! Не лиши серед нас ворожнечі…» — його заклик часів Помаранчевої Революції. А ще через 10 років батьки, на вимогу Юрія, приїздили машиною на Інститутську, звідки везли його в кріслі колісному на Майдан. Бо ж син їх прагнув побачити події Революції Гідності на власні очі! А повернувшись додому, відчував обов’язок надихати українців Словом — і невтомно писав кінчиком носа вірш за віршем. «…В мені України ім’я Кров’ю мужніх героїв палає, Щоб молитва не стихла моя», — такою бачив свою місію. У ті дні Юркові поезії читали зі сцени Майдану, їх розповсюджували і серед протестувальників, згадує друг родини, вчителька Людмила Хитровська. Тієї зими він писав і про криваве Водохреще, і про протестувальників, які вийшли сказати рішуче «ні!» тодішній владі, а потім — і про Героїв Небесної Сотні: «Той, хто забуде це колись, Утратить честь, погубить совість. Вселенство, мовчки поклонись Цій сотні в шані та любові…» Іще через 5 років на продовження цих розмов із українством він напише: «Згадай, народе, що народом звешся, Бо є ще час замислитись над цим…»
Незламність духу й слова
«Кожної Божої днини ставлю собі самому начебто просте запитання і ніяк не можу дати відповідь на нього: як окремій частині людей (а точніше, людців-безбожників) хочеться затьмарювати землю війнами, руйнаціями, нищеннями усього живого і святого? Не відповім… Бог створив мене для добра і любові, для творення і мислення, для світла, котре маю передавати іншим. Не можу і не хочу розуміти тих, у кого мертвий холод в очах, хто не знає, якою буває на смак гірка сльоза людини, для кого вбивати — звичайна, щоденна справа», — давно розмірковував Юрко, наче передчуваючи майбутнє. А він і справді його передчував, переконані його рідні й близькі.
Великим болем відгукнувся у душі поета і громадянина початок російської агресії, події в Криму, який, разом із морем, він дуже любив, звістки про перших Героїв цієї неоголошеної війни. «Ідуть найкращі… Боже мій! — Найкращі… Які слова до цього підбереш? І плаче Львів, і на душі все важче… І плаче Всесвіт з піднебесних веж… Він мав усе: Таланту дужу силу І музики джерельну чистоту. У серці України ти, Василю, той Світоч, що долає темноту», — з присвяти Юрія Тітова легендарному «Міфу» — Василю Сліпаку… З народжених тоді в його серці поезій поступово склалася збірка «Необірвані струни терпіння» (2016) — присвята Героям Небесної Сотні, всім мужнім захисникам України.
«Не хочеться писати про війну! Не хочеться ламать любові крила!» — зізнавався співець миру, краси, гармонії. Та, констатуючи жорстоку реальність, вождночас вірив: «У світлі Божім янголи летять, Щоб не спинити нашу перемогу!» Перемоги прагнув над усе — і дуже хотів, щоб захисники наші вціліли на цій війні. «Не забудьмо усіх, хто поліг, І словами, такими палкими, Промовляймо: На отчий поріг Повертайтесь, герої, живими!» — бажав кожному воїну, серед яких зараз чимало його читачів. Не можучи перебувати на передньому краї фізично, він там присутній і зараз — своїм полум’яним Словом. А в тилу беруть нас за душу трагічні рядки: «В Україні війна Рік за роком триває. Ходить смерть по хатах Від родин до родин. А душа щохвилинно У неба питає: Скільки ще нам пролити Пекучих сльозин?»
А дружба не минає
У Тітових завжди раділи гостям. Головне було — застати господарів, бо коли батько був вільним, родина поспішала до музеїв чи театру, на творчі вечори чи просто «на природу». Та коли Тітови були вдома, біля вхідних дверей часом стояло з десяток пар взуття друзів і знайомих. На свята, коли бажаючих навідати Тітових ставало в рази більше, одна хвиля візитерів могла змінювати іншу. Так бувало у дні, коли мама і син святкували дні народження, між якими в календарі було лише два дні. «Ми з мамою вересневі», — казав Юрко. Та щоб вийти від них з набутим відчуттям гармонії і радості життя, ще й пригощеними якимись смаколиками (а то й отримавши їх «на доріжку»), не потрібно було багато часу. Гостей підкупляла щирість, відкритість Тітових, можливість цікавого спілкування на будь-які теми — і між собою, та найперше — з Юрком. Він у таких випадках залишався за клавіатурою, щоб у свій спосіб брати участь у розмові. Неодмінно звучали Юркові пісні, відбувались прем’єри віршів. На зимові свята до Тітових приходили колядувати і щедрувати. Веселий гурт на чолі з Маркіяном Святом обдаровував усіх — і кожного з присутніх! — світлом надії і казковим, як у дитинстві, відчуттям свята. Тож прийшовши сюди вперше, можна було стати завсідниками…
— Якось Любов Василівна Лавриненко, очільниця клубу «Співоча родина» в Будинку вчителя, запропонувала мені зустрітися з київським поетом, який пише чудові вірші. Між іншим зазначила: він має певні складнощі зі здоров’ям. Із перших хвилин перебування в домі Тітових я відчув тепло й дивовижну радість, що панувала там. Коли ж побачив Юрка — тендітного, гарного, який дивовижно променів внутрішнім світлом, але при цьому на кріслі колісному, то зрозумів — він позбавлений дару, яким чи не всі ми володіємо, навіть не замислюючись. Бо маємо змогу ходити, послуговуватися Богом даними кінцівками, тілом — а немічне тіло Юрка фізично зв’язане невидимими путами, він жодного разу не пройшовся босоніж по звичайній траві. Від усвідомлення цього стало боляче. Та вже наступної миті, як і під час усіх наших зустрічей упродовж 15 років дивовижної дружби, стало очевидно: Юрій дихає вірою у Бога, у нашу Перемогу, вірить у те, що наше завтра буде світлим і точно прийде. Ця віра була в його віршах і в його очах, у дивовижній усмішці, в енергії внутрішнього світіння, яка променіла від нього — й усі, хто бував із ним поряд, відчували це. Це світло залишилося і після переходу Юрка на небесні простори, бо він — із нами, його слово і пісня і нині лунають, тож попереду в нас із ним дуже багато роботи, — каже друг Юрія, Маркіян Свято.
Щира дружба поєднала Юрія і з поетом Владленом Ковтуном, який так згадує їх братерство: «Ми тішилися нашим єдиномислієм». Вклоняючись перед материнським подвигом Лідії Тітової, Владлен Кузьмович адресував їй присвяту, яка стала чудовою піснею у виконанні Світлани Мирводи та Маркіяна Свята «Благословенна мати, будь!» Та коли в залі лунає на два голоси: «Хай же небо дасть тобі сили! Хай міцніють синові крила! О благословенна мати, будь!» — Лідія Петрівна не може стримати сліз…
…Познайомившись із Юрієм на власному творчому вечорі, коли Тітову якраз вручали Премію ім. Лесі Українки, Ковтун радо допомагав молодшому другові в організації творчих вечорів. А коли не стало Юрка — разом із іншими друзями родини підтримав видання збірки «Воскресаю піснями і віршами», в яку увійшли й спогади друзів. Значною мірою його зусиллями як очільника Комітету з ушанування пам’яті Юрка, за підтримки Київської організації НСПУ було засновано літературну премію імені Юрія Тітова. Її лауреат — переможець конкурсу поезії для молодих поетів (віком до 40 років), визначений журі, у день народження Юрка отримує диплом, грошову винагороду та відзнаку з портретом поета. Цьогоріч на урочистому вечорі в Національному музеї літератури України лауреатом визнали поета, репера, військовослужбовця НГУ Артема Лоїка. «Не коритись царям — бунтувати! Вдома, в лісі, в окопі, в криївці! «Заповітом» в собі вбити вату! На таке здатні лише Українці», — без сумніву, Юрко підтримав би кандидатуру лауреата — автора поезії.
«У мене не буде останнього твору, Останньої пісні повік не створю. Писатиму вічно про вільні простори, Бо я, мов вогонь Прометея, горю!» — вірив Юрко. 18 жовтня 2020 року, за два дні до того, як хворий на коронавірус Юрко Тітов пішов у вічність, він написав вірш, який видається частиною його заповіту всім українцям. Там рефреном звучить сповнене поетової віри й надії: «Нам суджено одне — перемогти…» Хотілося б, щоб ці Юркові слова закарбувалися й у вашому серці, шановний читачу, примноживши силу духу і зміцнивши крила душі.
Ольга ГОЙДЕНКО.
