«Ніколи про себе нічого не писала раніше. Для всіх, кого цікавить, де я і як зараз живу. Мені скоро 48 років. Маю дорослу доньку та чотирирічного сина. Мій чоловік у ЗСУ з 24 лютого. Мій дім знаходиться у Макарівському районі, біля Києва. Дім був окупований росіянами, він побитий і розграбований. Зараз я в Києві. Відплакала, відрізала волосся. Бережу сина, молюся за чоловіка. Богу дякую, що жива. Почала працювати».
Цим коротеньким постом на своїй Фб-сторінці відома українська художниця Євгенія Гапчинська, заворожуюче теплі, світлі, по-дитячому зворушливі картини котрої знають і люблять не лише в Україні, а й далеко за її межами, вперше від початку повномасштабного вторгнення росіян дала про себе знати на початку липня, чим дуже потішила своїх численних шанувальників. Багатотисячними коментарями посипалися слова підтримки, вдячності, захоплення творчістю художниці, яку вже багато років називають постачальником щастя. А вона й насправді разом зі своїми мальованими янголятками, кумедними хлопчиками та дівчатками дарувала його людям.
– Ваші роботи, Женю, треба тулити до серця, й у тривожний час вони так зігрівають, знаю по собі, – зізнаюся, днями запросивши Євгенію Гапчинську до розмови. – Ви мали план дій на випадок війни, чи й для вас вона стала жахливою несподіванкою?
– Це насправді була жахлива несподіванка. Я ще довго не вірила в те, що відбувається. Навіть коли вже нас бомбили. Коли вже чоловік пішов на фронт. Думала, тижнів за два це безумство закінчиться. І зі свого будинку, що в селі Березівка, поїхала з маленьким сином до Києва 24 лютого, взявши з собою тільки нашу кицю. Навіть гроші залишила там. Тепер усі дивуються: ну, як же це так, чому ти їх не забрала?! Та в мене навіть у голові не було, що там може бути якась небезпека. Ага…
– Що стало для вас найстрашнішим?
– Навіть не хочу жалітися, гнівити Бога, як кажуть. Бо найстрашнішого в мене, з моїми рідними, слава Богу, не відбулося, ми всі живі. Хоча для когось найстрашнішим виявилася розлука з близькими: одні поїхали за кордон, хтось залишився тут, у когось близькі на фронті. Тобто в кожного був свій страх чи щось найважче за ці дні війни. Так, страшно подумати, що з нами трапилося б, аби залишилася з сином у Березівці, яка місяць була в окупації.
Богу дякувати, того всього жахіття не зазнала. Людей повиганяли з будинків, сиділи по підвалах. А в нас і погреба немає. Ніколи в житті не тримала запасів їжі. Продуктового магазину поблизу немає… Тобто я знаю, що мені там не вдалося б вижити. Моторошно було, коли залишилися самі в багатоповерхівці, приїхавши до Києва.
Важко було витримати евакуаційні потяги, якими змушені були виїхати з дітьми на захід України, а потім за кордон. Ночівля на підлозі на вокзалах… Я нікуди й не їхала б, аби не мала дитина. Важко було покидати країну, і дуже хотілося повернутися. Тому 6 травня ми були вже в Києві.
Страшно було дізнатися, а потім на власні очі побачити свій розбитий, розграбований окупантами будинок, який ми з чоловіком із такою любов’ю створювали, я в ньому кутки зубною щіткою вичищала. Обстріляний дах, будинок залишився практично без вікон, без дверей. Усе в ньому розкидано, перевернуто, розбито, в тому числі й сейф, де гроші були. Взяли навіть каструльки, ножиці. Все кругом загаджено. Ой, фу, фу, свині…
– Будинок відновлюватимете, маєте на те сили – матеріальні, та, найперше, мабуть, моральні?
– Так, уже маю. Маю сили дивитися на нього конструктивно. Бо коли зайшла до будинку, ноги підкосилися, ухопилася за кухонну поверхню, аби не впасти. І просто вила. А зараз дивлюся, як чоловіки дивляться, тобто що та як можна зробити, на що вистачить грошей, з чого починати. Найперше, звісно, дах. Уже можу про це думати. Але, маю сказати, це не я така молодець. Вдячна психологам за допомогу, бо сама, напевне, ще довго не впоралася б зі своїм станом. Перший місяць тільки плакала. Потім Юра Горбунов мені допоміг. Він один-єдиний, хто мені зателефонував і, найперше, що запитав: «Тобі потрібна допомога?» Я відповіла, що так, сама «не вигрібаю», знайди мені психолога. Бо сили мала тільки на те, аби голову помити й за продуктами сходити, щоб дитині їсти щось приготувати.
– У вас же напевне є немало друзів, знайомих, і дуже дивно, що ніхто з них не озвався.
– От до Юриного дзвінка і після нього такого запитання ні від кого більше не чула. То вже потім зрозуміла, чому так. Після того, як побувала на телеканалі 1+1 і розповіла свою історію, мене розшукала давня подруга, про яку я давно нічого не чула. Вона колись вийшла заміж за француза, вже 20 років живе у Франції. І коли ми з нею зв’язалися, звісно, були сльози радості, вона й каже: «Ти знаєш, я вже усіх із Харкова до себе перевезла, влаштувала у Франції. А коли нашим спільним знайомим казала, мовляв, давайте й Женю покличемо, підкажіть, як її знайти, всі запевняли: «Та, в Гапчинської все добре, можеш їй і не телефонувати». А я ж знаю, як мої земляки до мене ставляться. На їхню думку, гроші лопатою гребу, купаюсь у розкошах. Отож коли подруга це розповіла, я зрозуміла, чому ж так мало хто озвався навіть есемесками: бо всі були впевнені, що в Гапчинської все добре, і ніхто не запитав, а як же мені насправді.
Хоча, чесно кажучи, доки Юра не озвався, мені й на думку не спадало, що можна в когось попросити про допомогу, я й не чекала на такий дзвінок.
– Те, що ваш Дмитро піде на фронт, у сім’ї обговорювалося?
– Ні, бо він – резервіст. Періодично й навчання проходив, коли напруга була на кордоні, його викликали. За два тижні до повномасштабного вторгнення попередили, щоб готувався, теж викличуть. Але навіть це мене не насторожило всерйоз. 23 лютого йому сказали, аби 25 числа з’явився з речами до військкомату. Тобто дали два дні на владнання своїх справ. Та все сталося вже наступного дня.
– Приїздив із фронту?
– Так, ось на свій день народження, 6 серпня, був добу вдома. Син не відходив від нього ані на крок, а коли їхав – сліз було…
– Війна щось змінила у ваших стосунках, та й у вашому світосприйнятті загалом?
– Нічого. Знаєте, я не з тих людей, котрі кажуть: от війна навчила мене цінувати свою сім’ю, свою країну, землю. Я була такою завжди. Завжди це все любила, завжди цінувала. Для мене цінним було, наприклад, сидіти й дивитися на сонце, я завжди милувалася дитячими пальчиками, самою дитинкою.
Якось ще приблизно за місяць до цієї війни донька, з котрою ми дуже близькі, про все можемо говорити, запитала: «Мамо, а про що ти мрієш? Що ти хочеш ще в житті зробити?» Відповіла їй: «Знаєш, Настю, в моєму житті зараз так, як хотіла, я все зробила так. А хочу тільки одного: аби нічого не змінилося до самої моєї старості та смерті». І ось невдовзі все змінилося…
Тобто я була настільки щаслива, що нічого вже не хотіла і не змінювала б у своєму житті. Тоді сказала доньці, що хочу отак до п’ятої вечора малювати, а після забирати дитину з дитсадочка й займатися домашніми справами: мити підлогу, варити їсти, пекти хліб, пундики. Бо раніше працювала до одинадцятої вечора, коли Настя була маленька, додому приходила, коли вона вже спала. А зараз у мене вже таке доросле, зріле життя, яким його сама собі зробила, про яке мріяла. Отож нічого не змінювала б. Часто думала: навіть знаючи, що то останній день мого життя, прожила б його так, як і досі проживала кожен свій день.
Хотіла б їхати з Березівки до Києва, дивитися у вікно, приходити в майстерню, малювати, потім увечері повернутися до Березівки і – можна й помирати. (Усміхається).
– Донька батьків-художників який фах собі обрала?
– Настя має свою маленьку справу, виготовляє прикраси, закінчила Київський національний університет технологій і дизайну. А зараз працює в нашій галереї, бо треба ж було комусь допомагати.
– Якою була Женя Гапчинська, котра вперше після 24 лютого підійшла до мольберта?
– Це вже сталося в червні, після того, як із психологом попрацювала, бо досі лежала й дивилися в стелю. Якою? Гарненька вже була, хоча ще зі сльозами. (Усміхається). Це як людина, що перехворіла, приїздить із лікарні додому, ще слабенька, але вже всього хочеться. Я перехворіла, одужала. Це коли розумієш, що все – ти пройшла, ти змогла і тепер будеш жити.
– І хто ж у вас першим «народився»?
– Моя перша робота після цієї тривалої паузи, велика така – Янгол, котрий загадує бажання, схрестивши пальчики за спиною.
– Оживають ваші янголята.
– Бо все йде на життя. Нехай воно живе! І зараз це бажання, таке життєствердне бажання, тільки посилюється. Мені хочеться говорити про Перемогу нашу, про дітей, про хліб.
– Які в тій картині про теперішню Україну.
– Так, уже її закінчила, відвезла в галерею. Вона – про народження, про відродження, про повернення, про батьків. Там лелеки на полі їдять хробачків, і зерна проростають, і мама дитинку народила. Ця робота для мене дуже й дуже символічна, там у кожній деталі є символ, там – відродження.
– Раніше у ваших роботах не було символізму, як ви колись говорили мені на порадницькій гостині.
– Хочеться малюванням сказати те, ,чого не можу словами. Так, раніше насправді нічого не хотіла зашифровувати у своїх картинах: якщо, приміром, малювала янгола на морі – то це просто янголятко поїхало на відпочинок. А от зараз вони, можливо, більш глибинні.
– А дівчинка в оточенні агресивних тигрів – схоже на роботу-передчуття.
– Так, усі сказали, що це було як передчуття, картина була готова ще до цієї війни.
– Ви почали говорити українською – це так приємно чути. Й гарно у вас виходить.
– Дякую. Перейти на українську мову радив чоловік, та й самій захотілося. А тут почула, як Володимир Дантес, співак, він теж родом із Харкова, розповів, що довго не наважувався розмовляти українською, боявся помилок. А тепер закликає людей переходити на українську й не соромитися, коли щось не виходитиме, не знатимете якесь слово – можна у співрозмовника перепитати. От я тепер так і роблю. Подумала: якщо Вова Дантес зміг, то і я зможу.
– Що сказали б тим, хто вперто не хоче переходити на українську і продовжує розмовляти мовою окупанта?
– Нікого не засуджую, це вибір кожного. Я ж тепер російську сприймаю як особистий біль. Вона справді стала в нас мовою окупанта. Хоча до вторгнення для мене була нашою, харківською. Це вони, росіяни, так зробили, самі винні в цьому.
– Хтось у вашому рідному Харкові залишився, де сестри?
– Мої всі виїхали, всі живі, слава Богу.
– До речі, а ваш первісточок, ваш «Пиріжок» уцілів?
– Уцілів. Він зараз біля мене.
– То вже почуваєтеся постачальником щастя?
– Уже почуваюся. Нарешті повернулася до такого, свого, звичного стану.
– Про щось мріється після нашої Перемоги?
– Дуже хочу до моря. Хоча насправді багато різних мрій – і маленьких, і великих. Хочу спекти пироги з маком, тільки-но війна закінчиться. Хочу знайти й купити маленьку білу хатинку зі старими яблунями, відремонтувати її.
– Що порадите, чого побажаєте нашим читачам?
– Того, чого й сама хочу, чого хоче чи не кожен українець – миру, Переможного миру. У мене ще є така ненависть, злість – хочу, щоб ворога розчавили, як тварюку, що вже не змогла б відродитися. Може, це й зле побажання, але, впевнена, про те думають мільйони.
Провела розмову Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
