Пам’ять — дивовижна річ. Іноді з її глибин спливають найрізноманітніші і найбільш віддалені спогади. Ось і мені чомусь пригадався чоловік, історію якого хочу розповісти.
Того року ми з подругами відпочивали на базі відпочинку. Було нам років по 18—19. Охороняв територію, косив та поливав траву там сивочолий чоловік років 50-ти. Але навіть зморшки на обличчі не могли приховати те, що в молодості чоловік був надзвичайно красивим — мав великі небесно-блакитні очі в оточенні чорних густих вій. Спочатку він нам робив якісь невеличкі послуги — води піднесе, плиту полагодить — словом, із часом ми подружилися. Олександр (так його звали) став заходити до нас на чай, а згодом розповів нам свою дивовижну історію.
У минулому, як можна було здогадатись, він був військовим, точніше, військовим льотчиком. Служив десь на Далекому Сході. Якось у компанії, жартома пообіцяв одній малознайомій супутниці, що одружиться з нею. Та свого не упустила і вранці нагадала про обіцянку. Що робити? Його слова чули всі, містечко, в якому вони служили, було маленьке, та й Олександр був чоловіком слова. Він чесно зізнався, що майбутню дружину аніскільки не любив, але це її хвилювало найменше. Після закінчення служби дружина наполягла на поверненні на її батьківщину — Чернігівщину. Він не перечив, бо на його батьківщині його вже ніхто не чекав.
Спочатку виявилось, що вона не могла народити дітей. Згодом до нього почали доходити чутки, що у дружини було бурхливе минуле. І тепер вона, нагулявшись, вирішила знайти нарешті «тиху гавань». Однак до того вони з Олександром усиновили хлопчика, Русланчика. Особливо наполягала на цьому дружина, бо знала, що дітей вона мати не зможе.
На зароблені ним за роки служби гроші жінка купила будинок, машину, безліч усіляких речей і оформила все це на себе. Хоч Олександр багато років віддано прослужив батьківщині, але до цивільного життя був геть не пристосований. Тоді не надав цьому значення. Однак уже незабаром дружина знайшла собі кращу партію і пішла від чоловіка, прихопивши все, що можна було взяти. Йому ж залишила лише прийомного сина — у новому житті дитина їй була непотрібна. Так він із Русланчиком і залишився у цьому містечку.
Згодом Олександр зійшовся з однією місцевою жінкою, яка мала двох малюків від першого шлюбу. Стали жити, потроху ростили трьох дітей, згодом народилась і спільна донечка. Олександр, будучи вже немолодим батьком, не міг нарадуватись на дівчинку, але і нерідних трьох не ображав. Настали важкі 90-ті, грошей було обмаль — виживали, як могли, але жили дружно. Та прийшла біда — у дружини виявили рак. Грошей на лікування не було, та й хвороба прогресувала. Незабаром він залишився удівцем.
Якби не такі обставини, життя цього чоловіка могло б скластися інакше. Але коли Олександр розповідав свою історію, ми помітили, що він ні про що не шкодує. З посмішкою розповідав про першу дружину, з тихою журбою — про другу. З теплом у голосі — про дітей. Охоче розказував про старшого названого сина. Той уже давно виріс. Коли одружувався, то категорично відмовився запрошувати на весілля свою названу матір, колишню дружину Олександра. Батько намагався його вмовити. Але він вперто відрубав: у нього є тільки батько. Розповідаючи це, не приховував гордості — значить, зміг-таки стати хлопцю хорошим татом. Тепер на його руках троє, найменшій — вісім. Щодня він поспішає і наварити для усіх, і попрати. Та й діти у нього дружні, допомагають.
Коли Олександр пішов, ми ще довго сиділи на кухні і сперечались, до чого ж відносна категорія щастя.
Христя МАЙСТРЕНКО.
