Нашій Україні загалом поталанило на людей — гідних, сміливих, талановитих, щирих, працьовитих. На тих, хто завжди ставав на її захист, особливо ж тепер, у часі великої війни, коли йдеться про виживання — і самої України як держави, і нас як її громадян. Серед захисників та захисниць — люди різного віку, різного статусу, різних професій, з різним військовим досвідом. То наша броня, наша надія на життя, на день завтрашній, на українське майбутнє. Вони це відстоюють уже понад одинадцять років на полі бою війни, яку розв’язала проти України росія.
За той час незмірно багато вражаючих сторінок української історії нашими захисниками написано… Цей молодий чоловік також узявся писати свою історію захисту України. На жаль, невдовзі вона була жорстоко перервана ворогом. Унаслідок тяжкого поранення він втратив руку й зараз перебуває на лікуванні. Та, як написав його батько, відомий український телеведучий Костянтин Грубич, «руки не стало, натомість крила виросли могутні». І цих крил синові стає не лише на те, аби самому триматися, а й інших підтримувати.
Це — історія про силу духу і тіла, про витривалість і відповідальність, про світло і позитив.
Ярослав ГРУБИЧ, військовослужбовець, відеооператор та режисер нині на порадницькій гостині.
ПРО ЄДНІСТЬ УКРАЇНЦІВ НА ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
Звісно, така згуртованість і здивувала, і вразила. Коли в тій страшній ситуації побачив, що наші люди так єднаються, так один одному допомагають, ідуть і беруть зброю, аби захищати своє місто, своє село, у складі тієї ж Тероборони, ДФТГ. Це показує нашу сміливість. Я був гордий від того, адже українці — і молоді, і старші — пішли, й не злякалися. Вони показали, що хочуть жити у вільній країні, а не бути рабами, й готові захищати своє право на свободу, право на життя у своїй країні. А зробити це можна, на жаль, лише зі зброєю в руках, іншої мови той, хто вдерся у наш дім, не розуміє.
ПРО ВИБІР
Із перших днів повномасштабного вторгнення я працював на посаді відеографа. Розумів, що нам потрібно війну знімати, документувати, показувати. Нам потрібна контрпропаганда. Бачив, як працюють російські медіа, як працює російська пропаганда. Дуже багато відеооператорів евакуювалися, виїхали з України, і я, на волонтерській основі, працював разом із великими медіаплатформами. Пізніше пішов у редакцію Kyiv Post, це міжнародний інформаційний ресурс. У нашій фокус-групі працювали американці, англійці, ірландці, європейці. Ми, українці, на той час вже щось зрозуміли про цю війну, а чи зрозуміли за кордоном, що в нас тут відбувається і що може бути далі!? Тому редакція була мною вибрана саме з таких міркувань. Працював із військовими, мав акредитацію, їздив ближче до фронту. Одне слово, став корисним у тому, в чому можу бути найефективнішим. Досі ніколи не був військовим, зброя для мене — це, як казав колись, наче імплант, до якого треба звикнути, який треба вивчити. Часу ж немає, а я навчений робити відео і можу показувати світові правду про російсько-українську війну. Чим більше їздив на фронт, тим більше впевнювався, що медіа подекуди стають не менш важливими, ніж зброя. Ні, звісно, медіа війну не зупиниш. Але можеш вплинути на погляди людей, формування їхньої думки, ставлення до подій.
Із часом для себе вирішив, що хочу бути в одній, військовій структурі. Щоб не розпорошуватися, не їздити туди-сюди, знімати поблизу фронту, потім знову повертатися назад. Цього мені було вже замало, і я вирішив мобілізуватися. Почав вибирати бригаду, де хотів би служити. А вже якраз підходив мобілізаційний вік, і мене можуть призвати, але то вже буде не мій власний вибір, а відправлять туди, куди вирішить військове керівництво. На той час я вже вибрав структуру, яку поважаю, де свого часу теж знімав, працював із тим бойовим підрозділом. Вирішив бути польовим оператором. Мобілізувався як працівник медіа, працівник цивільно-військового співробітництва, скажімо так. Але я — всередині групи. Досі й не працював у штабі, не отримував відео від когось. Сам їздив і знімав. І щоб зрозуміти більше роботу військових, їхнє життя, вирішив теж стати військовим. Спостерігати збоку, бувати там, дружити, поважати тих, хто працює у війську, — це одне. А коли ти вже сам військовий, і водночас маєш можливість працювати саме з камерою, це круто. Звісно, я — навчений боєць, пройшов БЗВП, піхотинець. Тож якщо знімаю відео, а нам кажуть, що сунеться фронт і ворог наступає, то камеру свою вимикаю, в моїх руках починає працювати зброя.
ПРО ПОРАНЕННЯ ТА ПІДТРИМКУ ЛЮДЕЙ
Моя ситуація зокрема показала, що дуже багато людей в Україні ще має сили — моральні, матеріальні, має бажання допомагати, реагувати і що вони — з військовими. Бо ж, знаєте, останнім часом нерідко можна почути, що цивільних уже не цікавить війна, вони просто живуть своїм життям. А тут я побачив, як люди масово реагують. Дійсно, можливо, збіглося багато різних чинників. Це, по-перше, відомість мого батька. Потім моя якась комунікація, правильна подача інформації. На той момент, зрозуміло, ні про що таке й не думав. У мене були уколи, наркози, операції… Я не просто втратив руку. Я втратив своїх друзів, побратимів — Лиса, Спектрума, Несвижа, Панду, Драгона, Буна, Сарказа… Інколи згадую той день, 21 липня, прокручую по деталях: приліт… загиблих побратимів, перші крики «я –300», кров, шум після контузії і звисаючу руку на плечі, без кістки з мʼязами та перебитими артеріями. Памʼятаю все… За кілька днів після поранення поділився в соцмережах своїм фото на лікарняному ліжку, написавши, що відтепер маю другий день народження і що лівою рукою навчаєшся швидко, якщо мати бажання… Потім і сам здивувався, що зробив те, все якось вийшло спонтанно. Та коли побачив, якою є реакція людей, я це дійсно конвертував. Адже багато хотіли допомогти і запитували, куди закинути кошти. Мені нічого не було потрібно, а кошти попросив перераховувати на потреби мого бойового підрозділу.
Хвиля, про яку ви сказали, насправді мене дуже підтримала. Було і є досі дуже багато позитивних коментарів, відгуків, пропозицій. Зізнаюсь, різні дилеми в моїй голові народжувалися, зокрема: а чи заслуговую на таку увагу та підтримку? Про багатьох же бійців і не згадують, і ніхто їм нічого не пише. Хоча вони й самі того не хочуть і не показують себе. А я ось показую, розповідаю… І переконався, що це допомагає таким же військовим, як я.
ПРО ПРАВИЛЬНЕ НАЛАШТУВАННЯ
У такій непростій ситуації — це ж дуже важливо. Коли ти розумієш, що вижив. Так, я залишився без правої руки. Дуже швидко усвідомив, що її немає, і я це прийняв. Звісно, вона — домінантна, я правша, права в мене найбільш робоча. А ще ж займався воркаутом, і перше, що подумав: а як же тепер буду віджиматися і підтягуватися на турніках? (Усміхається). Та головне — це життя. І воно збереглося. У мене є обидві ноги, можу ходити.
Більше хвилююся за тих побратимів, хто має проблеми зі своїм ментальним здоров’ям, які переживають посттравматичні стресові розлади. Тому всіляко їх підтримую. Кажу: подивися, я ось без руки, і не плачуся над собою, не жалію себе, а ти цілий, й оце сидиш і себе ламаєш, думки різні непотрібні до голови береш?! Навпаки — треба злитися і далі мститися ворогу.
Підтримуючи побратимів, із якими ми стали як одна сім’я і вже називаємо себе братами та сестрами, я у такий спосіб нібито відволікаюся і від власних проблем. Так, до мене теж підходять психологи, психіатри й запитують: може, з тобою треба говорити? Та ні, все нормально, відповідаю. Знаходжу собі підтримку, сили в тому, що просто продовжую щось робити, продовжую рухатися.
Намагаюся говорити із сім’ями загиблих друзів-побратимів. Таку маленьку місію на себе взяв. Знаю, як то втрачати близьку людину. В 2014 році загинула наша Оля, після того, як її збив автомобіль на пішохідному переході. Ми з нею двійнята. Пам’ятаю той період, як його переживав, як переживали мої батьки, наша старша сестра Влада… І тому мені, можливо, дещо легше усвідомити факт смерті й прийняти це. А багатьом дуже важко…
ПРО ВІДНОВЛЕННЯ
У мене є тут лікар-реабілітолог у лікарні, є лікарі, котрі перебувають поряд, і вони пояснюють, що та як краще робити. Щодо навантажень, то це я і сам відчуваю, і знаю, коли треба сказати собі «ні». Стосовно культі, то ми вже почали її розтягувати. Бо протез важкий, важчий за саму руку, і його потрібно буде тримати. А м’язи ж із правої руки і плечового суглоба фактично видалені, мені потрібно знову нарощувати їх. По-друге, щоб не було дисбалансу тіла, бо пізніше можуть виникнути проблеми зі спиною. Адже моє ліве плече залишилося таким же. Я можу його підкачувати. Поступово знімаємо шви і поступово починаємо розтягувати вперед-назад із додатковою вагою мій правий плечовий суглоб. Щоб не атрофувався.
Рано займатися було тоді, коли мав хірургічні втручання і був безсилим. А коли став краще почуватися, побачив, що заживає культя, порадився з хірургом, пішов до реабілітолога, і він радить, як краще відновитися. З лівою рукою ніяких змін не відбулося. Єдине, що не можу, як раніше, на турніках займатися. Вуличний вайб був для мене в пріоритеті. Я любив вуличний спорт. Підтягування, бруси — це мене здорово мотивувало. Зараз такої можливості немає. Та й не впевнений, що з протезом узагалі можна буде підтягуватися. Ну, щось винайду, вигадаю, знайду потрібних людей. До речі, є один спортсмен, який тяги робить. У нього така сама ампутація, але він піднімає важку вагу, штанги. Має власний винахід для того. Він мене знайшов, запропонував свою допомогу.
…Хлопці пишуть мені в коментарях: «Ого, ви ходите до залу, з однією рукою!»; «Боже, я сьогодні теж пішов займатися, побачивши вас на тренуванні. З однією рукою, все одно працюєте, все одно у формі»… Так, я втратив вагу, втратив силу якусь, але показую, що можу. Можливо, десь у чомусь і гіперболізую, але дійсно це — мій настрій і настрІй. Тренуюся, тому що це — й моя психотерапія. Мене це не тільки візуально, а й морально підтримує. Ну, а слоган «У здоровому тілі — здоровий дух» — теж про це.
ПРО ПРОДОВЖЕННЯ МІСІЇ
Так, хочу продовжувати працювати там, із чого ми почали. Хоча я завжди готовий, якщо потрібно, працювати і зі зброєю, а не лише як медійник. На війні ще багато роботи.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні вигнати з країни окупантів, які прийшли в Україну відбирати, вбивати, знищувати. Головне — єдність людей, віра. Важливі й інформаційна гігієна, критичне мислення. Не можна піддаватися на різні провокації ботів, вірити ворожим вкидам, іпсо. Треба завжди перевіряти інформацію, читати, аналізувати. І не зчиняти ср…чі, зокрема в соцмережах, із будь-якого приводу. Це все треба припинити і бути єдиними, триматися разом. Бо єдність — насправді наша сила. Ми в цьому переконалися, особливо на початку повномасштабного вторгнення, коли змогли вистояти. Нам конче потрібна витривалість — витривалість моральна. Бачимо, якими повертаються наші захисники з російського полону — худі, виснажені. Але завдяки чому вони вижили? Тому що були витривалими — ментально, морально. Будьмо й ми такими — непереможними.
Повну версію порадницької гостини
З ЯРОСЛАВОМ ГРУБИЧЕМ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 25 вересня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
