Володимир Якимець, «Піккардійська Терція»: «Як поборем ворогів — все буде Україна!»

— А якої ви думки про міцність, надійність нашого духовного, культурного фронту нині, — поцікавилася в художнього керівника «Піккардійської Терції» Володимира Якимця, запросивши на порадницьку гостину. До слова, з понад трьох сотень пісень репертуару колективу третина створена саме на його музику, а понад 70 відсотків творів звучить у його аранжуванні.

— Вважаю, що в нас із тим проблем немає. Бо сьогодні всі — і не тільки культурний, а й будь-який фронт — став плече до плеча. А ті «ждуни», чи як їх назвати, або зачаїлися, або змінили свою думку, бо побачили, що тут ворог не вибирає, якою мовою ти спілкуєшся, якою мовою музику слухаєш, якою мовою фільми дивишся. Він просто тупо стріляє — не тільки по військових, а й по цивільних.

На жаль, віддавна повелося, що через мову, через музику до нас ворог ліз і намагатиметься лізти, навіть після нашої Перемоги. Й готуватиме підґрунтя певне для того. Можна згадати багато так званих наших патріотів-музикантів, які навіть після 2014 року їздили до росії, робили якісь дивні заяви. А хтось і штани на сцені знімав… Тепер вже у вишиванці виступає, хоча потрапляє, як завжди, в якусь халепу зі своїми піснями, тому що… Тому що в людини немає насправді того відчуття українськості. Є відчуття шоу-бізнесу, та й годі.

Ще до офіційного заснування групи ми почали експериментувати. Завжди були й залишаємося колективом однодумців, завжди вірили в те, що робимо, і воно нам подобалося. Експериментуючи з різними музичними стилями, хотіли показати можливості людського голосу, різноманітність акапельної музики як такої. У нас же ж як на той час було в Україні — відсотків на вісімдесят акапельна музика була народною, хоровою, решта – виключно джазовою. А щоб охопити ще більше різні напрямки, стилі, жанри, то треба було вже з чимось експериментувати. Знову ж таки, той ефект експериментів і їх вдалого втілення, і те, що людям це подобається, і що, виявляється, можемо збирати зали, — все це стало й великою енергетичною підтримкою.

«Кача» з’явилася в нашому репертуарі ще в 2001 році, хоча знали її й трохи давніше. Для мене, наприклад, вона завжди була прикладом народного українського реквієму. А ще — «Коли ви вмирали» Михайла Гайворонського і Михайла Кураха, яку почув у виконанні естрадного театру «Не журись», де Віктор Морозов був художнім керівником. «Гей, плине кача» ж почув від колег, котрі співали на спільних різних зібраннях. Беручи цю народну пісню до свого репертуару, ми й гадки не мали, що вона має щось символізувати в майбутньому і те, про що в ній співається, може повторитися, та ще в такому трагічному масштабі.

Із 2014 року завжди виконували її на концертах. І навіть, аби десь не заспівали, нас би зі сцени не відпустили, дуже просили цю пісню. Але з часом вона почала звучати всюди, де тільки треба й не треба. Дійшло до того, що нас просили: «Прийдіть на цвинтар, заспівайте «Кача». Перепитуємо: «А це похорони Героя?» — «Та ні, то мій колега помер, а ця ж пісня нині наче траурний марш». Кажу: «Е ні, хлопці, прийміть співчуття, але то — інша історія». На жаль, «Кача» почала втрачати свою вагу, свою трагічність, чим ніби нівелювалася ота пам’ять, яка має бути в нас дуже довгою. Тому з 2017 року ми її майже не виконуємо.

Найперше, дуже-дуже хочеться, аби наша Перемога не далася занадто високою ціною, хоча заплачено вже немало. Щоб потім було кому відбудовувати Україну — як міста та села, так і саму державу, державність, законотворення. Бо нині гинуть найкращі. Ті, хто насправді хотів захистити Україну, тому й пішли добровольцями. По-друге, хочеться, щоб Перемога України була, найперше, у свідомості людей. Щоб так і залишилася тією Перемогою, коли хтось думає: «Я є українець, може, вже й застарий і не зможу вивчити української мови, але своїх онуків змушу вивчити її, аби справжніми козаками і січовими стрільцями були». І, по- третє, аби усвідомлене вже тепер, що росія нам дуже й дуже довго не буде не те що другом, а й добрим сусідом, нікуди не зникало. А по-четверте, коли весь світ скаже: «Україна — горда нація, вона — на форпості, і ми їй допомагатимемо — всім, чим треба».