Віталій Капранов: “Тільки на нас із вами тримається ця країна — на людях, на українцях”

Ми з Дмитром загалом завжди були прихильниками того, що знати треба більше не людей, а те, що вони зробили. Головне, розуміти, що й навіщо він робив, і я разом із ним, для чого життя своє віддав. А робили ми дійсно багато. І наслідки цього можна помацати руками, бо почали свою діяльність в Україні в ті часи, коли тут був глибокий кучмізм, якраз на межі першого і другого його термінів. Насправді то була культурна катастрофа. Керував в Україні табачник, у нього в адміністрації працював Президентом Кучма, Верховною Радою керував медведчук, до влади рвалися регіони, януковичі і все таке інше. Реально питали люди: «А пачєму ви гаварітє па-украінскі?» Ми тоді почали видавати книжки. Запитання одного журналіста просто вкарбувалося у мозок: «Видаєте книжки українською мовою — за що так ненавидите російську?» І це реально, буквально дослівно. Отака була позиція. І в цій позиції ми абсолютно свідомо взялися за формування українського книжкового ринку та загалом літературного процесу. Пішли відразу в декількох напрямках. Почали організовувати торгівлю саме українськими книжками, видавництво саме українських книжок. Ми почали велику роботу з піару, без якого вже й тоді було ніяк, і то не стільки особисто наш був, як піар українських письменників, узагалі української літератури. Ми святкували День книжки. Ми організовували автопробіги. Ми протестували, виходили під Верховну Раду з будь-якого приводу, а приводів тоді вистачало. Ми займалися публіцистикою. Ми організовували літературні премії. Ми організували політичні премії — «Золотий намордник» і «Золотий ошийник». Ініціювали Надзвичайні Збори «Україна — зона культурного лиха»… Я все оце згадую, і сам, чесно кажучи, не вірю, що могли так неймовірно багато робити. Просто виходу не було. Ми палили рукопис свого роману під Кабміном, коли ввели ПДВ на книжку. Ми боролися за обмеження ввезення російських книжок в Україну. Аби ж то раніше зробили те, що згодом змусила нас зробити війна, то, може, й менше шансів на неї мала би росія. Україна тоді була б значно самостійнішою в інформаційному просторі. Тепер бачимо, як після закриття кордону з росією в нас раптом розквітло видавництво українських книжок. А ми ж ще задовго до війни про це говорили і законопроєкти готували. Тобто робили все, щоб держава формувалася в інформаційному просторі як інформаційне явище. Адже держава — це не територія, обнесена парканом, а передусім інформаційне явище, це те, що існує в наших головах, тепер ще існує в наших комп’ютерах, телефонах. Людина — інформаційна істота, і якщо може спокійно жити в Україні, а перебувати в руськом мірє, то до чого це призводить — уже сьогодні бачимо. Тому ми взяли собі за клопіт, власне кажучи, побудову держави в інформаційному вимірі. І головне — гуртування навколо себе всіх охочих це робити, і, відповідно, навчання всіх діяти разом — зараз це називається бойовим злагодженням.

Ну, а у вільний час ще й займалися вирощуванням нового покоління письменників. Створили сайт «Гоголівська @кадемія», яким самі й опікувалися, писали для нього. В результаті він дав ціле покоління українських письменників. Тобто ми цілком свідомо, послідовно і регулярно працювали над побудовою нашої держави саме в інформаційній сфері.

А продовженням цього стало й відкриття Ютуб-каналу «імені Т. Г. Шевченка», який також свою мету має — будування української історичної свідомості та зняття з нас карми сталінсько-карамзінської версії історії про колиску трьох братніх народів і москви як продовження Київської Русі і т.ін. Тобто оце все прокляття ми теж намагалися з себе зняти. А ще займалися українською поезією, українською музикою. Це теж дуже корисно.

Ми з Дмитром вели одночасно по кілька проєктів. То якийсь час він займається нашим видавництвом «Зелений пес», я — торгівлею й іншими проєктами. Потім міняємося. То я «на фасаді» весь час, тобто більше спілкуюся з пресою, потім — Дмитро. Так і з діловими партнерами. Тобто в нас це було постійно, і тому наші проєкти дуже чітко дають зрозуміти, що було головним останнім часом, напевне, десь років із десять.

Головною для Дмитра була, безперечно, історія. Абсолютно випадково ми вляпалися в неї…

— Це коли над «Мальованою історією Незалежності України» працювали?

— Так. Насправді починав проєкт я. Думали: ну, Господи, що таке українська історія — онде бери будь-яку книжку, просто скороти, витисни і все. Я тоді якраз видавництвом займався і кажу Дмитрові: «А давай зробимо книжку з історії ілюстровану, з мапами». Почав працювати над її концепцією, де неодмінно мали бути мапи, комікси, продумував, як вони мають бути розташовані, як краще подати історичну інформацію. Аби читачеві було зрозуміло, як формувалася історія України. А мапи треба було десь узяти. Тоді інтернет, практично, ще був порожній… Ну, тобто всі такі речі продумував, а потім Дмитро мав працювати з текстами. А він як заглибився — мама рідна! Історії України, виявляється, не існує! Є історія Русі. Є історія Скіфів. Є історія Козаччини. Є історія Галичини як частини Австро-Угорщини. Але вони не мають єдиного стрижня, не мають стосунку одна до одної. Це якісь окремі клаптики. Таке враження, що всі українські історики дають таємну клятву ані на крок не змінювати історію в сталінсько-карамзінській версії. Та Господи, а вона ж в України настільки глибока, настільки велика! Ну, от на Ютуб-каналі ми в ній вже п’ятий рік сидимо, й кінця краю не видно. Чим глибше занурюєшся, тим більші перспективи перед тобою відкриваються.

То вже Дмитра була ідея — написати історію Європи. Він цим буквально хворів багато років. На стіні в нашому офісі намальована велетенська таблиця, де виписані всі основні історичні події європейської історії, все розбито на колонки, аби зрозуміти, що головне, що — другорядне. Ми як літератори чудово знаємо, що коли немає сюжету, ти ніколи не розкажеш історію. Має бути наскрізний сюжет. На чому тримається наскрізний сюжет історії Європи? Ні на чому! Там теж — клаптики. Тут треба віддати належне Дмитрові. Звісно, я був йому партнером, весь час обговорювали це, але концепція, і взагалі вся книга «Історія Європи. Український погляд» — його рук справа. Це те, на що поклав останні роки свого життя. Він не знав, що вони останні, але, думаю, аби знав, все одно не відмовився б від свого задуму. Дмитро жив цим проєктом, і я дуже тішуся, що він дочекався успіху. Бо ми трохи побоювалися, чи буде «Історія Європи» цікава українцям. А от вона стала успішною книжкою і вже, так розумію, на багато років. Дмитро це побачив. Звісно ж, був утішений, що найбільша робота всього його життя має успіх. І я робитиму все, аби так було й надалі. Бо, по-перше, це й моя робота, а, по-друге, моє завдання донести саме український погляд на історію Європи, і на самих себе. Головний наш із Дмитром клопіт в історії був — навчити людей дивитися на все українськими очима, з точки зору українця. Розуміти, що наш погляд — то є наш погляд, і маємо на те право. Що Україна є для нас центром Всесвіту. І це правильно. І так усі живуть: поляки, французи. Для них завжди на першому місці їхні країни. Для нас так само має бути на першому місці наша Україна, і українці, й український світогляд. Тобто суб’єктність і загальна точка відліку в системі координат українців — Україна та українці в ній. І це, мабуть, найосновніша ідея, з якою ми в останні роки, і Дмитро в першу чергу, власне кажучи, й жили.

Треба усвідомити, що українець — це добровільна річ. Нація українська — це добровільне об’єднання людей навколо мови, культури, національної ідеї. Крапка. Якщо ти добровільно з нами не об’єднуєшся, отже, ти — не українець. Не бути українцем можна, заради Бога, але не кажи, що ти — українець. От якщо сьогодні, під час цієї війни, після Перемоги ти не говориш українською, ти не українець. Крапка.

…Щоб із хохла зробити українця, його треба бити. Тоді в нього прокидається національна гордість. І в тих, у кого вона була, сьогодні вже прокинулася. Тому й, зокрема, значно більше чуємо української мови — і на вулиці, в інтернеті. Наша Фейсбук-стрічка сама почистилася від російської. Тобто хохла б’ють — і в ньому прокидається українець. Процес дуже болючий, але, на превеликий жаль, це — об’єктивний закон. Тут звертаємося знову до теми об’єктивності розвитку. От українців, виходить, треба бити, щоб відчули себе українцями.

Ми, до речі, точно такі ж. Тільки після того, як нас почали, образно кажучи, бити за українськість, коли поїхали до москви жити, прокинулася наша національна та людська гордість. Сьогодні цей шлях проходить кожен. Просто нам вистачило відчути на собі презирство в погляді і зверхнього ставлення оточення в Москві, а декому потрібні ракети в хату. Ну, в кожного свій поріг чутливості.

Насправді російсько-українська війна — не якесь окреме явище, а продовження війни, яка триває давно. Це гібридна війна, і вона має інформаційну складову, перш за все. А воювати інформаційно проти України росія почала на другий день після проголошення своєї незалежності. Ми тоді жили там і все бачили. Ця війна насправді була продовженням воєн, які росія вела проти України, починаючи ще з князя Андрія Боголюбського. Тому що знищення України є стратегічним інтересом росії.

Думаю, допоможе, безперечно, Захід, тому що він не хоче, аби ми програли, а нічиєї бути не може. Це, перш за все, їхній інтерес. Але. Ми вже кілька разів показували цей фокус. Пам’ятаю, як у 2004 році знайомий книготорговець, громадянин США, який тут робив бізнес, казав: «Яка революція?! Хто?! Там усе розписано, все у Вашингтонському обкомі вирішено, у Брюсельському райкомі затверджено, москва з Вашингтоном домовилися. Все. Янукович — президент». А потім зустрілися з ним на Майдані вже після третього туру виборів, і він каже: «Боже, ці діти перемогли такого монстра!» І ось цей фокус, коли знаємо, що все розписано, Байден із путіним домовилися, в Брюсселі затвердили, але тут з’являються українці і роблять дива. Ми показали їх у 2004, у 2014 роках. Хочу нагадати читачам, що у 2014 році вся Європа була на боці януковича. Рівно до моменту, коли почали вбивати на Майдані людей. Отоді Європа перейшла на наш бік. Отже всі питання вирішували ми. І так само в цій війні ми з вами стали стіною, коли ворог підійшов до Києва, Миколаєва, Харкова, Херсона. У нас не було чим воювати, але ми з вами вирішували свою долю. У такому разі рано чи пізно Європа приходить і каже: «Ага, значить треба їх підтримати». Тому що є кого підтримувати. Тому, звісно, нам допоможе Європа й Америка, але ми самі вирішимо це питання. І тільки на нас із вами тримається ця країна — на людях, на українцях.