Ця молода гарна жінка, волонтерка, письменниця, натхненниця багатьох добрих справ назавжди залишилася 37-річною. Її життя зупинила ворожа ракета. Хоч у небезпеці вона перебувала не раз, бо свідчила світові про все зло, принесене в Україну війною. Зберігся знімок, на якому Вікторія Амеліна фотографує зруйнований будинок. «Це я на цьому фото. Я — українська письменниця. На моїй сумці портрети великих українських поетів. Здавалося б, я маю фотографувати книги, мистецтво та свого маленького сина. Але я документую воєнні злочини росії та слухаю звуки артобстрілів, а не вірші. Чому?» — написала тоді під ним.
Її малою батьківщиною було славетне місто Лева, в якому названа Вікторією дівчинка побачила світ 1 січня 1986 року. Тут дорослішала, ходила до школи (тоді ще під прізвищем Шаламай).
14-річною разом із батьком емігрувала до Канади, але невдовзі повернулася. Тепер у львівській школі №50 про колишню ученицю нагадує пам’ятна меморіальна дошка. Юною була дуже розумною, досліджувала історію — як родинну, так і України. Однолітки згадують: її вирізняла готовність ризикувати та експериментувати, а ще — жити своїми ідеями. Отримавши ступінь магістра комп’ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка» з відзнакою, близько 10 років була успішною програмісткою та керівницею в міжнародних IT-компаніях. Уточнювала: має дві вищі освіти, одна з яких — фінансова.
Волонтерити вона почала 2014-го, ще як айтівниця. Утім, слова цього уникала; мовляв, просто старається допомагати — і військовим, й іншим людям. Казала, тоді це було легко, бо колеги відразу скидалися доволі значними коштами, і не доводилось залучати соцмережі. Початок широкомасштабної війни застав Вікторію із сином за кордоном. У той час, як тисячі біженців уже їхали з України, їй видалося неможливим залишитися в безпечному місці. Ще з 2014-го багато працювала на Донеччині та Луганщині. Розуміла, що потрібна тут і зможе бути корисною, допомагаючи евакуйованим. Прагла в такий момент бути зі своєю командою, друзями, колегами, всіма українцями. Літаки вже не літали, тож поверталася на перекладних.
Повернувшись, допомагала виїздити за кордон жінкам із дітьми. Маючи нерухомість в Києві й у Львові, взялася поселяти біженців, у т.ч. й сама безкоштовно надавала в місті Лева дах над головою «багатьом прекрасним людям із Донеччини». Для неї це був акт «взаємодопомоги, всебратерства, сестринства», зізналася в одному з інтерв’ю.
У червні 2022-го під час волонтерської поїздки з ПЕН (українська громадська організація) до Харкова Вікторія знайомиться з правозахисницею Олександрою Матвійчук.
ДОКУМЕНТАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ
Усвідомивши важливість свідчень про скоєне ворогом на наших територіях, вирішує приєднатися до організації Truth Hounds, яка ще з 2014-го документує воєнні злочини і порушення прав людини в Україні та інших країнах. Допомагала скласти картину злочинів окупантів у Бучі й Ірпені. Відтоді регулярно долучалася до поїздок на прифронтові й деокуповані території з ПЕН і Truth Hounds. Працювала зі свідками й постраждалими на сході, півночі, півдні України. Записаний текст свідчення одразу звіряли, все уточнювали, за потреби доповнювали і затверджували, не знімаючи на камеру самих оповідачів. Від якості таких свідчень залежало, чи прийме суд рішення покарати винних. А повернувшись до столиці, де тепер почувалася вже киянкою, поспішала стати корисною Україні своїм словом. Саме в Києві почувалася емоційно легше, перебуваючи ближче до небезпеки й на власні очі багато чого бачачи.
БЛИСКУЧИЙ ДЕБЮТ У ЛІТЕРАТУРІ
У літературі Вікторія Амеліна дебютувала 2014 року з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», який увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014» — і вже за рік був перевиданий, увійшовши до короткого списку премії Валерія Шевчука. «Про Україну, про те, як ми прийшли до Революції Гідності й про Революцію Гідності», — так визначала тематику твору сама авторка. Передмову до роману написав Юрій Іздрик.
Перший успіх кардинально змінив життя молодої письменниці. Вона вирішила поставити на паузу свою кар’єру в IT, повністю присвятивши себе письменницькій роботі.
Того-таки 2014-го стала й лауреаткою Національної премії «Коронація Слова» за лірику. Хоч потім і казала, що до повномасштабного вторгнення практично не писала поезію.
До цього жанру вона згодом повернеться наприкінці лютого — початку березня 2022-го, коли здаватиметься, що втратила вже можливість розмовляти українською, — надто колоритною від нецензурної лексики була в той час мова охоплених ненавистю до ворога українців. У якийсь момент Вікторія виявила, що їй простіше давати інтерв’ю англійською, а українською — дуже складно. Тож почала писати без пунктуації. Але не була впевнена, що за якийсь рік ці її поетичні рядки не втратять цінності. Тож збиралася згодом переосмислити написане, аби відокремити справжні тексти від своєрідних фейсбук-дописів. До слова згадувала, що у шкільні роки, та й деякий час по тому, писала вірші й послуговувалася російською мовою, навіть брала участь в олімпіаді з російської мови та літератури в москві й була лауреаткою поетичного конкурсу снд. Та згодом відкинула ці проби пера, обравши мовою свого життя і творчості українську.
…Невдовзі молода жінка, яка тоді вже мала маленького сина, успішно дебютувала й у дитячій літературі. 2016-го вийшла її дитяча книжка «Хтось, або Водяне Серце», разом із першим «дорослим» романом потрапивши до числа призерів конкурсу Міжнародного фестивалю «Запорізька книжкова толока–2016» у відповідних номінаціях — «Українська художня література. Проза» та «Дитяча література». Згодом світ побачила ще одна дитяча книжка Амеліної — про Екскаватор Еку. Приїжджаючи на Донбас як письменниця до дорослих, дуже хотіла ще й зустрічей із дітьми Донеччини та Луганщини, це й надихнуло її творити для дітей. Першу книжку вони «просто придумали з сином», зізнавалася Віка. І додавала: «Із дітьми завжди добре. Тобі завжди є що сказати дітям».
Уже 2017-го вийшов другий «дорослий» роман Амеліної під назвою «Дім для Дома». У творі розповідалося про родину радянського льотчика, що отримала квартиру в серці Львова, де провів дитинство польський письменник єврейського походження Станіслав Лем. Цю квартиру, включно зі старою скринею в ній, Лем згадував у автобіографічному романі «Високий замок». Роман був визнаний найкращою українською прозовою книгою-2017 на фестивалі «Запорізька Книжкова Толока» і увійшов до коротких списків національних і міжнародних відзнак: «ЛітАкцент року — 2017», Премій Міста Літератури ЮНЕСКО та Європейської Літературної.
Молода письменниця стає членом українського ПЕН, її тексти публікують у перекладах польською, чеською, німецькою, нідерландською, англійською мовами. Вона добре усвідомлює значення Слова під час війни. Наголошує: «Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила — у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді… У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв’язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився».
2021-го Вікторія Амеліна стає лауреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада, тож їй пропонують стипендію для діячів культури від мінкульту Польщі. Під час повномасштабного вторгнення, зізнаватиметься Вікторія, її син, племінниця, мама й тітка знайдуть прихисток у Польщі, в квартирі, частково оплачуваній саме за цю стипендію. Але вона сама почуватиметься не в змозі писати у такий час художні твори (хіба «дуже аскетичні» вірші) — й за кілька місяців повідомить подругам, що хоче видати за кордоном нон-фікшн книжку англійською мовою під назвою, що в перекладі звучить так: «Щоденник війни про війну і справедливість, дивлячись на жінок, які дивляться на війну».
«Я зрозуміла, що хочу писати книжку про людей, які разом зі мною документують воєнні злочини, адвокатують за справедливість. І коли вже я почала її писати, зрозуміла, що мені простіше її писати англійською», — зазначала письменниця. Та до історій, пов’язаних із військовими злочинами, вона додала ще багато авторського матеріалу: фрагменти своїх щоденників, есеї, вірші, звіти польових місій Truth Hounds про поїздки на прифронтові та окуповані території. Прагла показати: ці злочини почалися не 2014-го, а кілька століть тому. Проводила паралелі між знищенням митців Розстріляного Відродження, згадувала шістдесятників, які знайшли докази злочинів у Биківні, так само, як вона сама документувала їх у наш час…
Вікторія устигла втілити цей свій задум приблизно на 60 відсотків, кажуть її близькі подруги. Й обіцяють: у недалекому майбутньому ця книжка неодмінно побачить світ.
ПОРЯТУНОК ЩОДЕННИКА
Опитувати родичів викраденого Володимира Вакуленка 24.06.22 вона наважилася, бо не була близько знайома із письменником, на чиє повернення тоді ще бриніла надія. Мусила контролювати свої емоції, аби не завдати близьким іще більшого болю — і впоралася з цим. Від батька Володі довідалася, що той сховав у саду щоденник напередодні свого викрадення, наказавши віддати записи після деокупації. Розуміла: це була надія Вакуленка бути почутим. Батько спробував копати сам, проте нічого не знайшов, і тоді за лопату взялася Вікторія. Їй удалося помітити згорток, що вже 3 місяці пролежав у землі. Щоденник виявився загорнутим в один прозорий целефановий пакет, тож сторінки вже стали вологими. Першими побаченими там нею словами було: «Я вірю в перемогу». Схвильована Амеліна радилася тоді з директорками львівської бібліотеки Тетяною Пилипець і Харківського літературного музею Тетяною Пилипчук, як зберегти це безцінне свідчення. Поспішала сфотографувати кожну сторінку, розуміючи: дорога з Капітолівки так само небезпечна для неї. Щоденник було щасливо доставлено до музею, де ним зайнялися професіонали, зберігши й оцифрувавши. Згодом Вікторія представляла там цю спадщину Вакуленка. Під назвою «Я перетворююсь» безцінний документ побачив світ, сколихнувши всю Україну. На цей час уже було відомо, що його автора жорстоко вбили окупанти, у Харкові відбулося перепоховання його останків. Тож у передмові Вікторія зазначала: читаючи текст Володимира, розуміла, «що ми живемо в середині Розстріляного Відродження».
Відтоді вона допомагала й займалася родиною письменника, зокрема, під час «Книжкового Арсеналу»-2023 возила маму та сина Володі Києвом, аби побачили столицю. Напередодні трагедії Амеліна познайомила колумбійських гостей, яких супроводжувала в поїздці на схід, із рідними письменника: хотіла, щоб його історія і надалі ширилася світом.
ІДЕЇ ДЛЯ НЬЮ-ЙОРКА
Уперше в містечко Новгородське на Донеччині — місцеві казали, що цю назву «дали совєти» — Вікторія потрапила ще 2005-го. Тамтешні мешканці тоді казали, що вони «всі з Нью-Йорка». Коли 2014-го Амеліна почала бувати на прифронтових територіях із виступами, виникла спершу жартівлива ідея провести Нью-Йоркський літературний фестиваль. У травні 2021-го разом із культурною менеджеркою з Краматорська, Олександрою Папіною, поспілкувавшись із місцевими активістами, котрі долучилися до організації, розпочали підготовку. Перший Нью-Йоркський літературний фестиваль на Донеччині відбувся за 5 місяців. Саме ж містечко в результаті 5-річної боротьби громади ще 1.07.2021 перейменували на Нью-Йорк.
Вікторія вклала у фестиваль не лише свої кошти, а й серце. Дуже переймалася майбутнім мешканців і самого населеного пункту, наче поріднившись з усіма. Їй було не по собі від думки, що такі містечка зникають під час війни, хоч сподівалася зі свого боку зробити все, аби Нью-Йорк жив. Спершу шукала на час війни якусь культурну заміну фестивалю «в евакуації», та після того, як ворожі обстріли понівечіли головну сцену фестивалю, прийшла впевненість: проводити це свято деінде нема сенсу. Так народився хештег #вНьюЙоркуПісляПеремоги. Їй боліло, що внаслідок цієї війни Нью-Йоркська «спільнота прекрасна, цей такий космос невеличкий», може зникнути. Мала багато планів для втілення на Донеччині після Перемоги.
Була вона й серед співкоординаторів першого фестивалю «Протасів Яр», присвяченого пам’яті Романа Ратушного, долучившись до розробки його програми. Як творча людина, Вікторія була щедрою на ідеї, щиро ділилася ними, дарувала іншим. Чимало її задумів — в основі проєктів ПЕН останніх років, кажуть подруги Амеліної.
ЖИТТЯ ОБІРВАЛА РАКЕТА
Після «Книжкового Аресеналу»-2023 Амеліна вирушила на схід разом із делегацією кампанії «Тримайся, Україно!», розпочатої письменниками та митцями Латинської Америки. У планах був репортаж гостей із Нью-Йорка, який, до великої радості Вікторії, було зроблено. Хоч би куди приходили — небайдужу жінку всюди пам’ятали. Побували й у Слов’янську, де Амеліна вчила дітей малювати. Оскільки її прийняли в літературну резиденцію в Парижі, куди збиралася у вересні, то вважала цю поїздку останньою можливістю перед тим іще раз побувати на Донбасі.
У Краматорськ вони потрапили пізно, тож, зголоднівши, поспішали встигнути повечеряти до настання комендантської години. Вікторія вирішила: вечерятимуть в її улюбленому тут місці — піца-барі «Ріа», де в такий час завжди було людно. Поспішивши, вони таки встигли, а за 10–15 хв. по тому, згадувала колумбійська подруга Віки, росія завдала ракетного удару по Краматорську. Одна ракета поцілила по кафе. Понад 60 осіб отримали поранення, 13 — загинуло. За життя Віки кілька днів ще боролися у Дніпрі, але поранення виявилося смертельним. Церемонія прощання з Вікторією Амеліною відбулася в Михайлівському Золотоверхому. Її поховали в рідному місті, на 78 полі Личаківського цвинтаря.
«ЯК ТИ?»
Це запитання Віка регулярно ставила тим, кого знала, із ким дружила. І особливо — на початку повномасштабного вторгнення. Багато хто буквально після кожного вибуху отримував від неї повідомлення з таким запитанням. Траплялося, будила серед ночі дзвінком тих подруг, що, перевтомлені, заснувши у ванній, не чули, як збивають «кинджали», хвилюючись, що не має відповіді на своє «як ти?» понад 4 хвилини. Або ж серед ночі сповіщала когось: іще в однієї подруги чоловік кілька днів не виходив на зв’язок, а тепер вона не відповідає. «Може, ти щось чула?» — запитувала насамкінець. Вона викликала довіру, бо хвилювалася чи не за кожну людину, як за найріднішу, і завжди прагнула допомогти. Ті, хто нещодавно познайомився з Вікою, вже наступної зустрічі почувалися, наче все життя дружили, — так вона ставилася до людей. Їй не боялись відкритися. Брала на себе кожну трагедію, людську історію болю й випробувань. 2018-го, коли українці боролися за звільнення Олега Сенцова, підтримала відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув’язненого в росії українського режисера й інших політв’язнів. На 84-му Всесвітньому ПЕН-конгресі виступала з промовою про Олега та інших українських політв’язнів, а на Франкфуртському книжковому ярмарку брала участь в акції біля стенду російської федерації, читала оповідання режисера англійською.
За людей на прифронтових територіях турбувалася неймовірно. Після фестивалю в Нью-Йорку — постійно комусь допомагала евакуюватися, комусь шукала ліки — і всіх знала поіменно.
Раніше вона багато подорожувала, бувала й у Тібеті, й у Кремнієвій долині, та під час повномасштабного вторгнення її «місцем паломництва» стали прифронтові території. Вікторія воліла змінювати цей світ на краще, зробити щось добре для тих, кого спіткало лихо. Її подруги згадували: в останню їхню розмову Амеліна планувала відправити десь на лікування дружину херсонського диригента Юрія Керпатенка, яку окупанти поранили під час убивства чоловіка…
…Коли її не стало, до друзів підходили зовсім незнайомі люди, які раз чи два в житті зустрічали Вікторію, запитуючи, чи можуть щось зробити для її пам’яті чи для близьких загиблої…
ВШАНОВУЮЧИ ПАМ’ЯТЬ
За трагічним збігом обставин, молода письменниця пішла з життя в день народження Володимира Вакуленка. Тож у першу річницю пам’ять обох убитих росією письменників вшанували в Капітолівці — так вирішили в ПЕН і Truth Hounds. «Вікторія сама стала жертвою воєнного злочину», — констатували в організації. Тепер у саду, що плекав Володимир, є мурал, який створили діти з Капітолівки та харківська художниця Дарія Хрисанфова. Цього дня тут лунало багато віршів Віки й Володі у виконанні їхніх друзів. А співорганізатори з Харківського літмузею мають надію: такі зустрічі стануть щорічними.
Минулої осені письменниця посмертно стала однією з номінанток премії «Читомо». У День Соборності України-2024 «за значні заслуги у зміцненні української державності, мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вагомий особистий внесок у розвиток різних сфер суспільного життя, сумлінне виконання професійного обов’язку» її було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня (посмертно). На початку цієї весни їй посмертно — вперше в історії відзнаки — було присуджено премію за свободу самовираження Норвезької спілки письменників. А в рідному Львові пропонують міськраді перейменувати на честь Віки вулицю Аральську. Неподалік неї вже є вулиці, названі іменами Олени Теліги, Олега Ольжича та Олександра Олеся, тож активісти проєкту «Деколонізація. Україна» вважають: таке перейменування «створить відповідний топонімічний ансамбль» у цій частині Львова. Віриться, ми ще пройдемося цією вулицею…
Тим часом друзі письменниці планують видати збірку її поезій «Свідчення»: під час «Книжкового Арсеналу» Віка встигла провести перемовини про це з Видавництвом Старого Лева. Пам’ять Вікторії вшанують і в Італії, де наступного року італійський медіахолдинг Linkiesta у співпраці з Українським ПЕН запустить видавничий дім української та італійської літератури Vika, названий на честь Амеліної. За три перші роки роботи видавництво планує представити читачеві переклади 11 класичних українських творів, зокрема Валер’яна Підмогильного, Віктора Домонтовича, Лесі Українки і дві поетичні антології.
…Якось на запитання, що найперше зробить після звістки про Перемогу, Вікторія відповіла: поїде в українські Донецьк, Луганськ, Маріуполь, Бахчисарай. У Херсон вона сподівалася поїхати ще раніше. Колись ми з вами зможемо здійснити цю мрію письменниці в пам’ять про неї.
Ольга ГОЙДЕНКО.
