Василь Симоненко — один із калинового грона шістдесятників, який писав так само яскраво, як і жив. Званий сурмачем епохи і вітязем молодої української поезії, він своїми рядками творив національну ідею. Обравши шлях будівничого національної самосвідомості, прожив украй коротке життя, але лишив по собі глибокий слід у нашій літературі, в серці народу. У різний час його іменем було названо п’ять (!) літературних премій. І хоч його вшанували не за життя, але й нині в Ютубі є записи, на яких поет читає свої вірші. Скористаймося ж такою можливістю на початку сотого року від його дня народження! Згадаймо разом, яким був той, хто так сказав про себе: «Я — українець! Ось і вся моя автобіографія».
8 січня 1935 року він народився в самому серці української землі, в Біївцях на Лубенщині Полтавської області. За розвідками Петра Жаботинського, по матері походив з козацього роду, засновником якого був Панас Щербань, волосний писар у Тарандинцях. Згодом Василь ходив туди до школи, долаючи з 8 класу по 9 км в один бік. Мати його, Ганна Федорівна, сама піднімала сина. Мала чудовий голос, в юності воліла стати вчителькою, вступила до педінституту, але обставини змусили повернутися й понад 25 років пропрацювати в колгоспі. «У мене була лиш мати та був іще сивий дід. Нікому не мовив «тато» і вірив, що так і слід», — писав про дитинство Василь. Батько, Андрій Симоненко, за одним із джерел, «самодіяльний актор, учитель і художник», пішов із родини невдовзі після народження сина. Повернувши собі дівоче прізвище, мати лишила синові батькове. Завжди підтримувала потяг Василя до книжок і над усе бажала йому щасливої долі. Відмовляла тим, хто сватався до неї, побоюючись, що в сина не складуться стосунки з вітчимом. А ще припускала: раптом після війни повернеться Андрій? Той повернувся — але не до них…
Закінчивши школу із золотою медаллю, Василь здобуватиме фах журналіста в Київському університеті ім. Т.Шевченка. Отримавши диплом, потрапить на роботу до Шевченкового краю. Відточуватиме своє перо в редакціях «Молоді Черкащини», «Черкаської правди», «Робітничої газети». Андрій Симоненко несподівано завітає до сина, коли той уже матиме власну родину. Василь привітає, пригостить, запросить переночувати нежданого гостя. На ранок скаже: «А тепер, батьку, бувайте здорові. Ви пізно прийшли до мене; я в дитинстві вас виглядав щодня».
СИН РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Уявити, яким він був тієї пори і трохи згодом, наприкінці свого короткого 28-річного життя, можемо за спогадами його оточення. Худорлявий, аж кострубатий, середнього зросту, чорночубий, із помірною засмагою та по-сільському зачесаною чуприною, у благенькому й вицвілому, немов розчиненому в коромислах диму, сіро-білому плащику, мав по-чоловічому чоласте обличчя з гострими, випуклими крізь землисто-зжовклу шкіру жовнами. Вдумливий був, спостережливий, серйозний. З-поміж інших його виділяло хіба характерне полтавське «ель» та ще іронічність (найперше стосовно себе) — і прихована за цією іронічністю схильність до самоаналізу. Із ним не можна було сперечатися; не висловлював квапливих напівдумок, про все подумав і там, де інші багато й неясно говорили, — мовчав. Уперто, насуплено дивився в корінь, і сам, наче корінь, вийшов із землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду. Зізнавався: «Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі». А ще стверджував: «Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди». Чи ж лише поетичний стиль мав на думці, а чи й споріднені прагнення серця?
Про пієтет поета до Шевченка можемо судити хоча би з того, що на Тарасову гору в Каневі вони з Аллою Горською, як до найвищої святині, піднімалися босоніж…
Не дитиною чи школярем — уже студентом написав перші поетичні рядки. Та за життя вийшли лише одна казка й лірична збірка. Творив і прозу, та найголовніше сказав, відбувшись як Поет, у час, коли на зміну хрущовській «відлизі» почали приходити перші «заморозки». Писав сміливо, гучно, не добираючи метафор чи алегорій, аби захистити себе від ймовірних нападок влади, і ця сміливість думки привертала увагу й недругів, і однодумців до творчості молодого журналіста. Його самвидавні поезії, що являли собою сатиру на радянський лад, розповідали про важке життя радянської людини, таврували російський шовінізм, «влучили у свій час» і фактично поклали початок українському руху опору 1960–70-х років. Після дивом надрукованого вірша про хрущова, написаного на початку 60-х, де згадувалися й бородавки «вождя», і кукурудза, Василя — до речі, члена кпрс — оповідали, навіть викликали в москву. Там під час особистої розмови на хрущовське зневажливе: «Таких, як ти, писак у мене багато» поет буцімто відповів: «…Але я, їй-Богу, один». А з іншого боку, в його творах не злічити зізнань у любові до України, Батьківщини, матері. Певно, кожному українцеві знайомі рядки: «Ти знаєш, що ти — людина?», «Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину», «Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті»…
«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться», — писав у щоденнику ранньої осені 1963-го, перераховуючи видання, звідки отримав «гарбузи»… Натомість однодумці Симоненка вже тоді високо оцінювали його творчість, особливо ж громадянську мужність поета. «…Він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці та її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і — на пекучий сум — найкоротше життя», — згадувала Ірина Жиленко.
ІЗ КИМ ДРУЖИВ, КОГО ЛЮБИВ…
Товариський за характером, Василь ще в університетському гуртожитку подружився з багатьма однодумцями, зокрема, із Миколою Сомом. Та й у черкаських редакціях швидко ставав своїм. Перш ніж отримати там квартиру, мусив відпрацювати місяць на будівництві, та його друзі, бажаючи допомогти, лише за один день спільно виконали місячну норму роботи! Дорожив дружбою із Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою. Найтепліші стосунки склалися із Іваном Світличним, у якого зупинявся, приїжджаючи до Києва, ділився творчими задумами. Саме в Світличного Василь «начитував» на Іванів магнітофон нові поезії, завдяки чому було збережено багато неопублікованих тоді (та й довго ще по тому) творів Симоненка. І саме завдяки Світличному вони знайшли шлях до «самвидаву», а потім і на Захід, згадував Іван Дзюба. І тоді, коли життя поета вже котилося до обрію, його друзі не лишилися осторонь: провідували, привозили ліки, підтримували як могли. А потім доклали зусиль, аби його ім’я, його рядки на повний голос зазвучали в Україні, були належно вшановані, стали пам’ятні кожному з нас.
Однокурсники згадували: ще студентом Василь міг одружитися із любою тоді його серцю поеткою Тамарою Коломієць, але не склалося. Згодом, потрапивши на практику до Черкас, зустрів у редакції юну кур’єрку друкарні, невдовзі зізнавшись їй: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». У наступних віршах уже стверджував: «Прийшла любов, непрохана й неждана, — Ну як мені за нею не піти?!» А що залицявся до Люсі не він один, то намагався «причарувати» дівчину, зокрема, й особливим вином із троянд. Робити його навчили під час відрядження до Тального, іще й легенду розповіли, як, скуштувавши такого вина, в садівника закохалася княжна. Тож Василь, згадував журналіст Микола Сніжко, у вирішальний момент надумав і собі пригостити свою обраницю — «Люсю-малюсю» або «Люсьєн», як називав її, саморобним вином «Симоне», іще й пообіцявши щовесни робити для неї таке. Для того пелюстки цілого кошика рожевих троянд слід було перем’яти руками з цукром, додати води, коли пустять сік, а потім — чекати, поки заграє. Певно, вино зіграло свою роль, бо в 22 роки Василь уже й одружився. Тоді ж забрав до себе матір. Коли знайшовся Олесь, аби дати синові таке ім’я, мусив писати заяву до голови міськвиконкому. Мешкали вчотирьох у двокімнатці з видом на Дніпро. На жаль, дві зовсім різні жінки не надто порозумілися під одним дахом. Крім того, Люся не сприймала палкого захоплення чоловіка літературою і була проти його частих відряджень. Закрадалися й ревнощі в сімейне життя. Хоча в лікарні Люся була біля чоловіка, і коли овдовіла, зберігала його листи, які з часом було видано, дарма що мала нову родину. Та й за старенькою Василевою мамою після інсульту доглядала разом із сином, невісткою й онучкою, зрештою пішовши за обрій раніше від Ганни Федорівни.
У спогадах про Симоненка трапляються й згадки про Ніну Черняк, у тому числі — про романтичне ставлення до неї поета. За словами Ніни Іванівни, саме їй у важкий час Василь присвятив рядки одного зі своїх найвідоміших віршів — «Ти знаєш, що ти — людина?». Це допомогло жінці здолати тодішню життєву кризу. Насамкінець талановита поетеса й журналістка наголошувала: Василь Симоненко лише підтримував її тоді, як початківицю-поетку, але любив просто як сестру, вони були тільки друзями.
РОЗСТРІЛЯНІ ІЛЮЗІЇ Й НАДІЇ
Київ притягував Симоненка столичними можливостями: бути в курсі літературних новин і тенденцій, спілкуватися з багатьма творчими людьми, мати поживу для душі й серця. Мав змогу перебратися туди, та не хотів кидати Шевченків край, мріючи обійти його увесь. Столиця ж манила ще більше, відколи в час хрущовської «відлиги» навесні 1960-го там заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого стали добрі друзі поета. Василь теж долучився до роботи клубу: виступав на літературних творчих вечорах, зустрічався з сільською і робітничою молоддю. Волів розбудити в своїх слухачах приспану національну гідність, надихнути до національного відродження. Із цих поїздок повертався до Черкас сповненим творчих сил і натхнення.
За ініціативи учасників Клубу було розпочато пошуки місць масових поховань жертв сталінських репресій. Молода творча інтелігенція прагла, аби жоден злочин минулого не залишився прихованим, а його винуватці — непокараними. До складу створеної спеціальної комісії увійшов і Василь. 1962 року, опитавши людей у десятках сіл поблизу столиці, він разом із Лесем Танюком і Аллою Горською виявили місця поховання розстріляних НКВС у Києві в період 1937–1941 років на Васильківському та Лук’янівському кладовищах, а також у Биківнянському лісі, де на них чекала наймоторошніша знахідка — урочище, в якому більшовицькі кати ховали сліди своїх злочинів. Попри те, що більшість місцевих мешканців, побоюючись за власну безпеку, «тримали язик за зубами», знайшлися й ті, хто наважився допомогти в цих пошуках. Приїхавши на місце, друзі побачили хлопчаків, які грали в футбол якимсь дивним предметом, а придивившись, із жахом збагнули: то був людський череп, із діркою від кулі. Ще два такі черепи позначали лінію воріт… Вражений побаченим, Симоненко в числі інших учасників Клубу долучається до написання Меморандуму на адресу Київської міськради, в якому вимагалось оприлюднити місця масових поховань і вшанувати пам’ять загиблих. Для підписантів це не минуло безслідно: «відлига» безповоротно завершувалася, і до часу замаскований маховик репресій знову починав розкручуватися. За Симоненком встановлюють нагляд. Певно, тоді й написав ці рядки: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил…»
Того самого 1962-го Симоненка спіткав драматичний інцидент, який мав для нього трагічні наслідки. Проводжаючи на вокзалі в Черкасах знайомого, він обурився відмовою буфетниці продати пачку цигарок за кілька хвилин до обідньої перерви. На суперечку нагодилися чергові міліціонери, попросивши показати документи. А побачивши журналістське посвідчення — без пояснень скрутили руки й потягли Василя до кімнати міліції, а звідти — до «воронка». Наступного дня колеги розшукали Симоненка аж у Смілі, за 30 км від Черкас. Дозвіл забрати його журналістам дали лише після втручання секретаря Смілянського міськкому партії. Сівши в машину, якою за ним приїхали колеги, Василь показав руки в синцях, розповівши: били його довго, сильно, професійно, аби не лишилося слідів, від чого зрештою «ніби щось обірвалось усередині»… Винуватців ніхто не шукав. Дехто з друзів припускав, що побиття могла спричинити згадана вище зустріч Василя з хрущовим, хоча цю версію спростовував чи не найближчий до Василя Микола Сом. Саме з того часу 28-річний Симоненко почав страждати від болю внутрішніх органів, а згодом потрапив до лікарні. Про його діагноз казали різне: згадували про хворі нирки, припускали, що саме побиття прирекло на повільне вмирання. Микола Сом через роки стверджував: іще до побиття у Василя діагностували рак, а жорстока наруга пришвидшила його розвиток…
Навіть перебуваючи у важкому стані в лікарні, Василь і тоді цікавився всім, що відбувалося за її стінами, радо спілкувався з київськими друзями, котрі щотижня приїздили до нього. Сам до останнього записував у блокнот поетичні рядки. Восени 1963-го, наче підсумовуючи своє спілкування із «вождем», написав: «Маленьке — не смішне, Адже мале і зерня, що силу велетням і геніям несе. Мале тоді смішне, коли воно мізерне, коли себе поставить над усе. Але, скажіть, хіба такого мало, Хіба такі випадки не були, коли мале, як прапор, піднімали, і йшли за ним народи, мов осли?..»
ПІСЛЯ ОСТАННЬОЇ КРАПКИ
…Холодного грудневого дня після останнього прощання з поетом кияни поверталися до столиці, везучи з собою його архів і записи творів, яким сподівалися дати раду. До 29-го дня народження Василь не дожив менше місяця. Дещо з його творів друзям вдалося видати вже 1964-го. Роком пізніше за кордоном, у мюнхенській «Сучасності» надрукували його щоденникові «Окрайці думок» та вірші, які не побачили світу вдома. Система не пробачила того: наступна можливість трапилася лише через майже півтора десятиріччя.
…Наприкінці своїх днів Симоненко написав листа до СПУ із проханням подбати після його відходу про родину, особливо про матір, убезпечивши від голодної смерті колишню колгоспницю, яка не мала жодної пенсії. За якийсь час їй виділили й однокімнатку в тому самому будинку, де мешкала у Василя. Нову оселю Ганна Федорівна перетворила на світлицю сина. Через 32 роки, 1995-го, саме вона отримала його Шевченківську премію, якою творчість Василя Симоненка відзначили посмертно (іще й навпіл із живим письменником Василем Захарченком, так само поділивши й грошову складову — тоді це була 1 тис. грн). 1998-го неньку поховали поруч із сином… Того ж року в Черкасах у його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. Пізніше іменем поета назвали Літературно-меморіальний музей у Черкасах і ще один — у його Біївцях на Полтавщині.
Без сумніву, доживи Василь Симоненко до наших днів, він був би серед глашатаїв Української Свободи. Адже на кожному з його листів, що зберігалися в Світличних, у верхньому лівому кутку каліграфічно виведене таке близьке кожному з нас нинішніх — «СЛАВА УКРАЇНІ».
Ольга ГОЙДЕНКО.
