Валентина Степова: “Нам усім потрібна наша, українська Україна»

…І велика війна, і мої особисті випробування зв’язалися в такий жахливий клубок. Чоловік Ігор же не знав про свою справжню хворобу, мав на той час 59 років і попервах поривався на фронт. Тільки просив дати такі уколи, аби йому не боліло. Звісно, фізично не міг робити те, що потрібно на війні. А якби здоровим був, то стовідсотково перебував би там, і я так чи інакше страждала б…

Рак — невблаганний, і влітку минулого року чоловік пішов із життя. Перші пів року дуже складними були для мене. Слава Богу, підтримку синову відчувала повсякчас, він був поруч і в останні Ігореві дні, ми все це разом проходили з синочком…

Пів року минуло, і відчула, що коли не почну себе якось рятувати, то до року не знати, що від мене й лишиться. Бо ж тут одна весь час, думки тільки про чоловіка, постійні сльози, постійні спогади, всі картинки весь час у голові. Та ще війна, болючі втрати… Почала працювати над собою, переглядала спеціальні програми, як собі допомогти. Насправді дуже хотіла того. Я не здалася, з усіх сил викарабкувалася. Хоч і непросто було, а ще ж зима — холодно і тілу, і душі. Та вірила, що прийде весна, за нею літо, і неодмінно мають чимось мені допомогти. Так і сталося. Влітку зателефонувала Анжеліка. А я, повірте, так хотіла, аби вже хтось про мене згадав, і про неї теж не раз думала, адже мала теплі спогади про створену нею «Територію А». І ось наче ото через Всесвіт мої думки, бажання дісталися до Анжеліки. Відразу їй сказала, що дуже щаслива цьому дзвінку й тому, що закликала мене до свого неймовірного різдвяного проєкту. Саме дякуючи їй я знову почала співати. Анжеліка перша постукала в моє серце. Мовляв, давай, виходь уже на люди, на сцену.

Знаєте, я мовчала дуже багато років, зо п’ять точно. Узагалі не співала. Тут же, в селі на Вінниччині, куди ми з Ігорем із Києва переїхали в 2018 році, в нас гарні друзі є, сусіди, разом, бувало, зустрічали якісь свята. І всі ж знають, що я співачка, просять: «Валентино, може, щось нам заспівайте?!» А я кажу, що в мене рот просто не відкривається. До речі, Ігор, світла йому пам’ять, дуже переживав за мій голос. Він думав, що хочу співати, а мені щось заважає. Заспокоювала його: я не хочу співати, через те й не можу. От немає ніякого бажання, взагалі. Звісно, це трагічно, дуже, але чомусь за це абсолютно не переживала. А переживала лиш за те, що нічого не можу. То дуже жахливий стан: ти начебто й живеш, а насправді — і не живеш.

А тепер, після такого горя, коли Ігор пішов, я ожила, я змогла заспівати. Здавалося б, це дуже дивно, незрозуміло, парадоксально. Та саме в той день, як його не стало, зрозуміла, що можу вже співати. Відчула, повірте, дуже явно, що то саме Ігор, звідти, з небес, дуже захотів того, ніби змусив мене, мовляв, ти повинна співати.

Перш за все, люди повинні совість мати. Треба по-справжньому любити свою рідну землю, Україну, а не бути продажними. Не ховатися за спини героїв, які перебувають на фронті. Самим щось робити для них, для країни, для Перемоги. Може, це звучить і жорстко чи жорстоко, але мудрі так завжди казали: поки людина сама не переживе болю, що довелось комусь пережити, вона того не зрозуміє. Я дуже не хочу, щоб усі наші люди зазнали такого болю, як ті, кого безпосередньо зачепила ця кривава війна, хто воює, чиї близькі поранені чи загинули. Але якщо тебе лихо оминуло і в тебе все нормально, то май совість бути вдячним, просто зрозумій, що ти міг би бути на тому місці, а так тебе хтось заступив, захистив. Та ще й ціною власного життя.

Мусимо усвідомлювати, що воїни, котрі побували на передовій, котрі все це пережили, в них же зовсім інша психіка. Вони дивляться на все оголено. Коли приїздять сюди і бачать світське, міське чи сільське розмірене життя, як і раніше, дуже гостро все це сприймають. Я ж усе це пройшла. От чому мій Артем говорив про окреме місто для атовців? Бо вони там один одного розуміли б, а тут, у звичайному простому житті — чужі. Так воно і є.

Загалом митці на фронті — це вражає, і моє їм щире захоплення, величезна вдячність. Творчі люди — це насамперед талант, що не кожному дано, і, звичайно ж, хотілося б, аби могли реалізовувати саме його, займатися своєю справою. А якщо пішли на війну, та ще й добровольцями, то їхні вчинки гідні найвищої пошани, і гордість відчуваєш за таких наших воїнів. Котрі, будучи музикантами, співаками, акторами, танцівниками, стали на захист країни.

Так само і мій син тоді пішов на війну, сказавши: «Мамо, а хто, як не я?! А що, коли всі казатимуть «не я, не я», то хто ж тоді вас усіх захистить?!» Тобто це така дійсно священна справа — за Батьківщину стати горою.

У мовному питанні моя найголовніша претензія — до публічних людей. Ще з 2014 року, до повномасштабної війни, завжди говорила в інтерв’ю, що ми, артисти, зобов’язані спілкуватися виключно українською. А зараз це надто важливо. Але й досі, приміром, у Фейсбуці, бачу, що мої колеги, артисти, музиканти, співаки пишуть дописи, коментарі російською. Це мене дуже обурює. Ну, не можна так! Якщо ти публічна, творча людина, то зобов’язана говорити українською мовою, маєш представляти свою державу, гідно представляти. Хоч би де публічно виступаєш: у Фейсбуці, на сцені. Люди ж вас чують, приклад із вас беруть. У приватному спілкуванні, вдома, де тільки ваші близькі, говоріть, як хочете, то — на вашій совісті. А в публічному просторі від вас має звучати державна мова.