Завжди стає на душі радісно й втішно, коли дізнаєшся про добру справу, яку вдалося втілити в життя. От і недавня пошта принесла світлу звістку від нашого читача з Черкащини, праправнука Тараса Шевченка Миколи Лисенка (на фото). Минулої осені він через газету звернувся до читачів-аматорів і науковців – консультантів «Порадниці» з проханням поділитися інформацією про тривалість життя калинових кущів. Питав не з простої цікавості; Микола Павлович присвятив чимало років дослідженню Шевченкового родоводу, підсумком якого стала книжка, про яку ми свого часу розповідали, і щиро вболіває за все, що стосується збереження пам’яті про свого прапрадіда.
Приводом звернутися по допомогу до широкого загалу стала стара калина в с. Шевченковому на Черкащині, яка споконвіку росла неподалік межі заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» і котру в народі завжди називали Тарасовою, що без догляду вже зо 2 століття виживала, як могла, в тіні старих верб за межами заповідної зони. Звернення на сторінці газети не лишилося непоміченим і невдовзі Микола Павлович отримав чимало читацьких відгуків, а консультант «Порадниці» Зоя Берест підказала фахівців-науковців. Були й інші публікації місцевих журналістів у черкаській пресі. І це прислужилося справі, бо нещодавно Микола Лисенко запросив приїхати на урочистості, присвячені відкриттю пам’ятної дошки біля «Тарасової калини».
…І от ми в Шевченковому, де кілька років тому познайомилися з праправнуком поета. Їхали туди з родиною іще одного поетового нащадка, а загалом до села з такої нагоди їх зібралося більше десятка. Вдивляючись у такі різні обличчя, мимоволі шукаєш спільні і Тарасом Григоровичем риси. Та їх єднає інше – небайдужість до цього особливого куточка України й пам’яті великого предка.
Від музею до «винуватиці» події – 5 хвилин пішки. Виходимо через спеціально збудований місточок за межі заповідника, і ведуча Оксана Терещенко розпочинає свято. Пам’ятну дошку біля куща відкривають нащадки роду Кобзаря – Микола Лисенко, Анатолій Олійник і Оксана Погрібна. Відтепер ця калина під охороною української держави – це засвідчує відповідне рішення Черкаської обласної ради від 6.07.2018 р. №23-12/7 щодо оголошення об’єктом природно-заповідного фонду місцевого значення кущів «Тарасової калини», під якими знаходив прихисток у дитинстві малий Шевченко. Принагідно Микола Павлович вручає грамоти Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Т.Г.Шевченка землякам, які прислужилися шляхетній справі, – Євгену Петрову і Ліні Терещенко.
…Неймовірно, скільки спогадів про ці особливі в житті малого Шевченка кущі калини залишилося в творах біографів Кобзаря, та й у його власних, продекламованих малими школяриками села. А ще ж наслухалися від діточок і пісень про калину, і звуки бандури тішили Шевченків край. Виступи сільського голови Сергія Смалька, директора місцевої спеціалізованої ЗОШ-інтернату Ліни Терещенко, поетеси Валентини Войцехівської, гендиректора Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмили Шевченко, вчительки з Городища Марії Мельник, нащадка Тарасового роду Миколи Кузнецова засвідчили важливість події, яка зібрала стільки людей. Потішило земляків привітання від уродженця Шевченкового, нині Надзвичайного і Повноважного Посла України в Йорданії Сергія Паська, надіслане ним «з першої і єдиної вулиці Тараса Шевченка у всьому арабському світі (22 країни), де розташовується Посольство України в Йорданії, 2 меморіальні дошки, присвячені Великому Кобзарю, і парк українсько-йорданської дружби, посаджений на честь Т.Шевченка до його 201 річниці від дня народження». А наостанку присутнім побажали, «аби пелюстки цвіту Тарасової калини осипали вас щастям, добром, любов’ю до отчого краю, стелили світлий шлях нашій Україні, як того прагнув наш Шевченко». Добрим словом згадали й нашу газету: дружина Лисенка Галина Федорівна підвела до привітної жінки в яскравій жовтій хустині; з’ясувалося, це наша постійна передплатниця з Шевченкового Марія Марківна Демченко. Інша ж гостя, ще й дружина одного з нащадків Шевченкового роду, вирішила: раніше читала, а після цієї зустрічі й передплачу газету!
А коли фотографувалися на згадку, велике гроно калинове, схоже на серце людське, ніби пульсувало на кущі під легеньким подихом вітерцю. І так хотілося сподіватися разом з Миколою Лисенком, який доклав для цього стільки зусиль, що тепер калинонька, дарма що росте за межами заповідника, вже не буде «сиротою», що нею опікуватимуться, приводитимуть екскурсії працівники музею, і народна стежина не заросте до давнього Тарасового прихистку, як і до серця українського Пророка.
Ольга ГОЙДЕНКО.
