«Коли подружжя однодумці, то щаслива доля. Який ішов — таку і знайшов». Ці слова друзів насправді дружної і щасливої пари — про Тетяну і Сергія Сил із Кропивницького. Про їхню сім’ю, у коханні народжену, у праці, любові й випробуваннях змужнілу, дітьми, онуками й друзями обдаровану, неймовірно щедру на добро. Яка у наш час стала, крім того, справжнім волонтерським мініосередком, де справи волонтерські давно стали справами сімейними, спільними, щоденними, як і гасло «Разом ми — Сила!», створене ніби спеціально для них, подружжя Сил.
Завжди радісно за пари, яким пощастило не розминутися по життю. Бо якщо їхати трасою з обласного центру, то до рідного Сергієві Степового треба звертати праворуч, а до Тетяниної Калинівки — ліворуч. Та таки ж стрілися — у гуртожитку місцевого радіозаводу. Яскрава в усіх сенсах дівчина — одяг, зачіска, макіяж — привертала увагу хлопців, а на 3 роки молодший Сергій зовсім юним тоді виглядав. Гарний із себе, з чорнявими кучерями юнак сподобався білявці Тетяні. Коли почали зустрічатися, оцінила і доброту його, і щедрість. А як повернувся з армії, невдовзі й побралися. Тетяна відповіла згодою, будучи впевненою: обранець не заглядатиме в чарку, буде для неї надійним чоловіком, допомагатиме. Відчувала: у шлюбі стане для нього всім, — і не помилилася. Ось так і стала з Волченко — Силою. Відтоді вже 40 років минуло, так що свій персональний день сім’ї — 7 вересня — Сили почали відзначати раніше за офіційний, запроваджений Генасамблеєю ООН 1993-го.
— Хто в нас глава сім’ї? Я, звичайно! Я ж старшенька! — усміхається гарна, стильна жінка, яку порівнюють із сонечком, бо й світить, і гріє. У її родині з 5 дітьми мама вчила рахувати кошти, вести сімейний бюджет. Тож Тетяна з юності звикла розраховувати на себе, планувати витрати. А от якщо мама пекла хліб чи варила холодець, то просила доньку віднести по ласому куснику стареньким, прикутим до ліжка односельцям. Із дитинства привчена допомагати тим, хто справді того потребує, Тетяна успішно пройшла підготовчу практику і до шлюбу, й до подальшого волонтерства, хоч і слова такого тоді ще не знала.
Понад 30 років вони з чоловіком займалися сімейним бізнесом у сфері дитячих іграшок. До виходу Тетяни Олександрівни на пенсію тримали в Кропивницькому дві крамниці та 7 торгових точок. Працювали і вдень, і вночі, та ставши «крутими» — не закам’яніли серцями, не зчерствіли душами, не втратили віру в людей, які живуть для інших.
Ця розповідь у Міжнародний день сім’ї — 15 травня — про українську родину, яка надихає.
СІМЕЙНІ ТРАДИЦІЇ
«Сім’ї, як гілки на дереві. Ми ростемо в різних напрямках, але наше коріння залишається єдиним», — сказав хтось із класиків. Від початку численні племінники Тетяни приходили до Сил у гості. Ще коли в місто приїздили провідати дітей Тетянина мама чи Сергієві батьки, сусіди казали: такої пари в усьому будинку не знайти, Сили — найкраще молоде подружжя! Бо ж молодята привітними були, усміхненими, ходили, за руки тримаючись, а коли був добрий привід зібратися за столом, запрошували племінників, інших родичів. Тетяна — з двійнят, у дитинстві ділилася з братом і шматком хліба, й цукеркою, тож коли захворів на онко, поїхала доглядати його разом із невісткою. Прожив лише 30 років, двійко дітей залишилося. Тетяна обіцяла: допомагатиме їм. Братова вдова вийшла за так само овдовілого кума з двома дітьми, тож коли племінники трохи підросли, Тетяна запросила їх до себе. Спершу Ірина, а після заміжжя дівчини — її брат Сашко поповнили родину Сил, які мали єдиного сина, Андрія. Коли не стало невістки, Тетяна з чоловіком стали для племінників і мамою, й татом. Так і виростили трійко дітей. Старший син племінниці, якому вже 23, — перший онук для Тетяни. Маленьким казав на неї: «Бабуся моя рідненька» — і не йняв віри, що насправді вона — двоюрідна. Потім Андрій одружився, дві онучечки народилися, й у племінниці — ще донечка. Дівчатка, як і сім’ї їхніх батьків, дуже дружні між собою. Ось тільки синові донечки за батьком дуже скучають: він зараз боронить Україну. Тим часом його батьки закривають потреби захисників. У родині всі вони, допомагаючи одне одному, справді сильні разом. Коли придбали племіннику будинок-розвалюху, згадує як приклад, то всі разом приїхали туди працювати, повен двір самих родичів був, а ще ж друзі. Але гасло їхнє виникло пізніше.
«МАМА ТАНЯ»
Волонтерити Сили почали, коли ще й АТО не оголосили. Одного дня, працюючи на ринку, Тетяна Сила побачила групку юнаків у військовій формі, яким забракло коштів на цигарки. Запропонувала допомогу, та хлопці не одразу зважилися, бо ж не могли казати, де саме перебувають. Зрештою свій номер їй дав 22-річний Олег. Коли зателефонувала, почула: у 33-градусну спеку отримують на добу лише пляшку води в руки. Затарилися з чоловіком, сином і невісткою водою — і рушили в дорогу. На блокпостах, перевіривши, хто і що везе, їх пропустили. Але привезена вода виявилася для такої кількості спраглих краплиною в морі. Наступного разу Сили затарили водою вже бус. А далі дізналися, що в хлопців і чаю нема, і «до чаю» теж… Тоді Тетяна Олександрівна попросила на ринку допомогти колег, хто чим зможе. Люди відгукнулися; почали зносити до її контейнера, хто що готовий був пожертвувати воїнам, — чай, каву, печиво… Потім знадобилися прапори, а крім продуктів — мийні, пральні, для гоління засоби. Командування навіть про миски попросило, бо й прати хлопцям не було в чому, а повідомити батькам, де перебувають, не мали дозволу. Кілька місяців тривали ці поїздки Сил, і все більшало в автівці вантажу, бо ж привозили не лише для підрозділу Олега. А потім хлопців відправили на Донбас. Багато хто з них на той час уже записав собі її номер мобільного.
Уночі в окопах дуже холодно, зізнався Олег, розповідаючи телефоном, як облаштувалися на Донбасі. Тоді Сили почали мішками закуповувати і відправляти тільняшки для захисників. Разом із колегами по ринку вишукували підхожі речі й у секондах, прали і надсилали поштою разом із цигарками, кавою, консервацією. Почувши про ці турботи, містяни активно долучилися до зборів усіх корисностей. Одного дня на базарі половину її контейнера завалили… салом! Того разу «намазку» з часником і перцем для відправки на фронт готували і розфасовували всією родиною разом із сусідами. Але хто такі волонтери, Тетяна і тоді ще не знала. Першим волонтером для неї став земляк, Вадим Нікітін, візитівку якого побачила. Стали співпрацювати; Сили збирали, Нікітін — відвозив просто на Донбас, зокрема і їхнім підопічним.
…Коли Олег одружувався, запросив на весілля й Тетяну Олександрівну. Там і з’ясувалося: для всіх Олегових побратимів — як молодих, так і трохи молодших за неї саму — вона давно стала і відтак залишатиметься «Мамою Танею». Бо ж, відчувши на собі материнське ставлення, і номер її телефону від початку так занотували…
На фронті зараз і їхній рідний син. Коли тільки призвали Андрія, згадує пані Тетяна, дехто навіть дивувався: мовляв, як же це так, що син відомих волонтерів служити пішов? Але мати ці балачки швидко зупинила зустрічним риторичним запитанням: із якого дива її здоровий син мав би ховатися в неї під спідницею?! А поки волонтерив, перш ніж пішов до ЗСУ, скільки мішків за ці роки перетягав, а холодильників, а пралок, згадує Тетяна Олександрівна. День народження сина, якому цьогоріч виповнилося 40, — найщасливіший у її житті. Тепер може пишатися Андрієм. «У вашого сина обличчя добре. Видно, його виростила любляча мама», — такий коментар залишив хтось під світлиною сина з батьками.
ВИПРОБУВАННЯ
Вісім років до початку повномасштабного вторгнення Сили продовжували допомагати вже різним підрозділам. Спершу років півтора купували все сімейним коштом, а тоді Тетяну Олександрівну переконали завести волонтерську картку. Мовляв, потреби в буржуйках, бензопилах, генераторах зростатимуть; із таким обсягом самим вам надалі не впоратися. Коли запросили на міське телебачення, розповіла землякам про свою діяльність, і люди почали допомагати й коштами на картку — спершу близькі, а потім і незнайомі.
Усі ці роки вдома на її великій кухні постійно кипіла робота: ліпили пиріжки, смажили котлети в тісті, переробляли овочі, якими допомагали небайдужі містяни. Та з початком повномасштабного перед волонтерами постали нові завдання. Завдяки фінансовій підтримці небайдужих збирали кошти на шкарпетки, «дутики», галоші. Тим часом потреба в окремому приміщенні для всіх цих задач постійно зростала. Вдома вже бракувало місця на все, про що просили захисники. Зрештою Тетяна Олександрівна на емоціях публічно повідомила, що згортає своє волонтерство. І тут виявилося, що її готові підтримати тисячі земляків, і не лише; посилки з допомогою для фронту надходили навіть із-за кордону, від її давніх подруг. Один із депутатів порадив «трохи відпочити, але не кидати справу, в якій 8 років була прикладом для всіх». Коли ж дізнався, що бракує приміщення, — вже наступного дня у міськраді пані Тетяні вручили зв’язку ключів до приміщення з двома десятками просторих кабінетів і довгим коридором, яке тоді стояло пусткою. А найголовніше — волонтерам дозволили там розташуватися! Невдовзі прийшли направлені депутатом містяни, готові допомогти з прибиранням. Тоді ж, довідавшись про діяльність волонтерської організації, повалили й інші містяни з потрібними для воїнів речами. Так понад 3 роки тому в команди уперше з’явився свій штаб, а вільні кабінети просто на очах почали заповнюватися одягом, ковдрами, консервацією, лопатами, кирками, пилками й іншими корисностями для захисників.
НА ШТАБІ ЖИТТЯ ВИРУЄ
Побільшало тоді й тих, хто був готовий «допомогти допомагати» — як на штабі, так і вдома, приносячи сюди вже результати надомної праці: хтось сушить яблука, хтось шиє «термухи», хтось — готує вітамінну суміш із лимонів і меду або плете шкарпетки, рукавиці. Обсяг напрямів роботи вражає: тут роблять каремати, шиють постіль і прапори, збирають аптечки і дарують нове життя старезним матрацам, за потреби підкладаючи ковдри й наново обшиваючи тканиною. Звозили їх із дач і домівок, ділилися й лікарні. Та прохання з фронту про ковдри й матраци — постійні, бо ж важко воїнам спати на голих дошках. От і ламають голови волонтери, де взяти поблизу ще? Бо здалеку ж поштою їх не надсилатимеш… До тисячі матраців, а ще безліч ковдр і подушок за цей час відправлено на фронт. «Звісно, це не дрони. Але здоров’я наших захисників теж важливе для нас», — наголошує пані Тетяна. Вона — організаційний центр і перший мотиватор усіх тутешніх справ. За день на її сторінці в соцмережах зазвичай з’являється декілька дописів. Деякі — з хештегом #Терміново. Бо один підрозділ дуже просить про пральну машинку, хоча б напівавтомат — і невдовзі така, вже відремонтована, їде на фронт. Комусь вкрай потрібні «лещата слюсарні великі б/в» — й вони зрештою знаходяться. А нещодавно тут допомогли захиснику, який має 52 розмір взуття! І такий, до радості воїну, вдалося відшукати.
Восени й узимку тут фасують ароматні чаї з травами. Зносять мед, лимон, імбир, із яких готують лікувальну суміш. Приносять виготовлені на домашніх сушарках цукати — складові для «енергетичних бомбочок». Будь-яка корисна для воїнів ініціатива, проявлена кимось, має шанс знайти тут підтримку. Навіки в серцях волонтерів — мешканка одного з приміських сел, світлої пам’яті 82-річна Діна Іванівна, яка понад 5 років удома шила для воїнів рукавички і суконні валянки під галоші, сушила фрукти на узвар, ще й уділяла дещицю пенсії на смаколики воїнам. Зараз, готуючись до літа, дівчата кроять на штабі із закупленої тканини футболки для воїнів, які шитимуть по домівках.
Щоб мати більше коштів на потреби військових, волонтери й кришечки збирають-здають, і макулатуру. Бо все частіше серед потреб — то генератори, то 3D-принтер, то FPV. А ще — шини, бо треба «перевзувати» машини, запчастини для фронтових авто, та й самі машини теж. 26 машин за ці роки відправили на фронт. «Ми не можемо стояти осторонь, коли техніка на межі! Там немає доріг — а машини, як і наші соколята, тримаються до останнього!» Тож для волонтерських потреб Сили досі використовують власний сімейний транспорт, щоб кожна копійка зборів ішла на фронт, для Перемоги. Ті чи інші потреби періодично допомагають закривати цілі колективи. Підключаються і з-за меж Кропивницького. Особливо тішиться жінка гостями з рідної Калинівки — із домашньою консервацією, смаколиками від дітлахів і фінансовою допомогою. А коли виникає потреба в терміновому зборі, нерідко оголошує в соцмережі про розіграш за недорогими квитками, які швидко розбирають; їх вартість дозволяє купити необхідне для воїнів. Вже зо три роки Тетяна Олександрівна пише свої дописи українською. Донька росіянина й українки, яка виросла в російськомовному селі, навчалася й усе життя послуговувалася російською, у 55 років вирішила перейти на українську — й успішно зробила це.
Минулого року на свій день народження жінка виставила в соцмережах допис із проханням привітати її коштами, аби купити бус для захисників. За кошти, переказані їй тоді аж із Японії, придбали одну машину; на другу — за один день зібрали люди. Каже, якщо подає сигнал «SOS» у терміновій потребі, — збір вдається швидко закрити. Але щодня номери карток не виставляє, аби не набридати. Адже люди — честь їм і хвала за те! — допомагають через неї фронту вже понад 9 років поспіль.
…А ще тут майстерно плетуть маскувальні сітки — у будні й на свята, за будь-якої погоди. Про це свідчать волонтерські дописи з хештегом #Вдячність. «Сьогодні їду на штаб і думаю: хто в таку погоду приїде? То дощ, то сніг, вітер. А на штабі світла немає, тепла давно немає. Хто буде ризикувати своїм здоров’ям у такий холод? А там — купа наших, іще й новенькі прийшли. Сіточка за сіточкою спліталися». «До нашої команди приєдналися нові люди — і це неймовірно надихає! Щодня, щогодини я намагаюся пояснити: ми — не фабрика, ми — волонтери. Ми не всесильні і не можемо забезпечити сотні сіток одночасно. Саме тому ми безмежно вдячні кожному, хто долучається: мамам, дружинам, сусідам, сватам, усім небайдужим. Маскуємо — отже зберігаємо життя. Об’єднуймося заради перемоги. Разом ми Сила». Уже не вперше до волонтерів на кілька годин приєдналися курсанти держуніверситету внутрішніх справ і молоді поліцейські. Помічники тут завжди в дефіциті. Дуже допомагають і ті, хто купує спанбонд чи приносить уже готову сітку. Тому що кожна масксітка — це шанс зберегти життя чиємусь синові, чоловікові, батькові, замаскувати їхню техніку… Ця колективна праця потребує, крім простору, і спільних зусиль. І оптимально — докладати їх на вже звичному місці. Бо хтозна, чи зможуть 60–70-річні люди, котрі вже призвичаїлися приїздити сюди з дому, добиратися в інший мікрорайон? Тож і тримаються волонтери за це місце, що вже стало рідним і їм самим, і військовим, які звертаються зі своїми потребами, і їхнім рідним, що приходять і за розрадою та спілкуванням.
Щодня на штабі працює з п’ятнадцятеро небайдужих кропивничан. Окрім жінок, у колективі — й кілька чоловіків. Дехто з них долучився до плетіння сіток. А постійно «на бойовому посту» — Сергій Сила та Сергій Конкін, також батько захисника. На них вся «чоловіча» робота тримається. Та в Сергія Сили — особлива місія. Приїхала машина з харчами для захисників чи спанбондом на масксітки — слід розвантажити, підказуючи, що куди поставити. Спакували посилки на фронт — завантажувати час. Коли водночас приїздить кілька машин, перед якими різні задачі, Тетяні Олександрівні самій не встигнути. А разом із Сергієм Івановичем вони — Сила.
Саме тут, на штабі, каже пані Тетяна, вони з чоловіком і відновлюються, аби й надалі тягти нелегкий волонтерський «віз», це і є їхнє «місце Сили». Її відновлює відчуття власної потрібності, власний стиль життя, який склався за ці роки, бо ж кожного дня вона має бігти, аби десь когось рятувати придбаним і вчасно надісланим. А коли може підбити підсумки чергового дня: «Слава Богу, впоралася!» — ось тоді лише приходить полегшення. Ось тільки прикро жінці за тих знайомих, які зараз продовжують жити суто своїм життям, пасивно чекаючи Перемоги: «Багато людей жаліються, що стало важко жити. Це справді багато хто відчув. Але й нам, волонтерам, не дуже приємно постійно просити допомоги для тих, кому ще важче — там, де немає необхідних речей для збереження життя, немає зв’язку з рідними… Що тут іще пояснювати після 11 років війни…» Її називають жінкою-воїном. І коли, втомлена, пише, «як важко тягти все і всіх», і «як ще можна все витримати», хтось із команди одразу відповідає: «Для цього є всі ми біля тебе»…
ВОЛОНТЕРСЬКІ «ІМЕНА»
Тривалий час їх називали просто «волонтери з Критого ринку». Переглядаючи назви існуючих волонтерських організацій, знайшли для себе вільну «нішу» — «Тільки разом ми сила», яку на практиці довелося скоротити до «Разом ми — Сила». У пані Тетяни не раз запитували, навіщо взяла собі такий волонтерський позивний, не відаючи, що Силою вона стала ще після реєстрації шлюбу. А от зареєструвати організацію під дещо доповненою назвою — «Разом ми сила України» — обставини змусили кілька місяців тому. Не поспішали з тим, бо зареєстрована структура не може нічого видати військовим без листа-прохання й акта прийому, яких їм не дає командування, — і хлопці залишаються ні з чим. Тоді як волонтери-добровольці в рамках давнішої організації «Разом ми — Сила» зможуть і надалі допомагати воїнам без жодних довідок, звітуючи лише за витрачені кошти. Етикетки з логотипом спільноти «Разом ми — Сила» вкладають, збираючи посилки, особливо із трав’яними чаями, сухими борщами, горіховими перекусами. Вони — наче знак якості й водночас — знак безпеки для тих, хто споживатиме.
ПРО НАЙДОРОЖЧОГО — БЕЗ ТАБУ
Коли заходить мова про відзнаки волонтерської праці, пані Тетяна по пам’яті ділиться статистикою: з її 17 медалей 2 — від Міноборони, одна — від капелана, а решта — від тих бригад, військовим із яких допомагали за ці роки; вони для жінки — найдорожчі. Каже, у чоловіка наразі 6 медалей. Подячних грамот вони вже не рахують, їх більше сотні. На штабі зберігається кількасот шевронів від воїнів. Та всі свої персональні нагороди Тетяна Сила вважає спільними з чоловіком, сімейними, бо ж волонтерять вони практично завжди разом, просто хлопці від початку запам’ятали «Маму Таню».
А ще Сергій Іванович всі 11 років забороняв дружині фотографувати його за роботою, згадувати в дописах і виставляти його світлини з подяками та нагородами. Тому про його внесок у спільну справу знають не всі. Та нещодавно, вручаючи йому грамоту, це табу порушив один із заступників міського голови: фото нагородження Сергія Сили з’явилося в мережі. Тож дружина скористалася цим, аби розповісти людям про свою половину.
«Без нього не було б і мене. Вся важка робота й у перші 8 років, й у ці 3 роки, ним виконана. Тонни продуктів, мішки, ящики, колеса, генератори, зарядні станції — все це на його плечах. Пишаюся, що ми однодумці. Хто ще може похвалитися таким чоловіком?!» Отак і возять Сили все, що треба, власними бусом і джипом, на які заробили важкою працею, дарма що аромати в салоні — часом як в овочесховищі. Придбана колись для омріяного відпочинку машина чесно прислужилася волонтерській справі. А що господар завжди за кермом — то хто краще за нього знає «норов» своїх залізних «коників»?
«Ваш чоловік як той фундамент: не завжди видно, але все тримається на ньому», — коментує хтось із читачів. «Так і є. Моя родина вважала, що не потрібно виставляти назагал усе, що роблять. І наш син такий упертий, як і батько. Теж усе тягав мішки, холодильники, пралки тощо — і теж забороняв показувати. Але ж мені потрібно звітувати про те, що надали люди», — зітхає пані Тетяна. «Сергій неймовірний, добрий, сильний, надійний, патріотичний!» — не приховує свого захоплення хтось зі знайомих. «Так і є. Перевірений роками, — погоджується жінка. — Теж уже 61 рік і здоров’я підірване. Незабаром йому мають робити операцію з шунтування на серці, а потім ще одну — на сонній артерії. Але поки що тягає все. Бо куди він мене подіне?» І зізнається: «Він іще й бізнес тримає, і вдома кухарем у мене. Я тільки вмію, що керувати!»
…Але якщо зранку до вечора волонтерити разом, — хто ж тоді тримає домашній фронт? «Чоловік! — із гордістю й ніжністю в голосі відповідає Тетяна Сила. — Домом займається він. Моя робота — закинути речі у пралку чи посуд — до посудомийної машини. А пропилососити оселю забігає онучка». Після виходу на пенсію жінка відійшла від торгівлі, але чоловік ще займається постачанням товарів на ринок. Отож щоранку їде туди, потім купує продукти, придумуючи, що саме приготувати, і втілює ці задуми — а потім поспішає до дружини, аби підставити своє плече. Разом і на закупки шин чи генераторів вирушають, і на «Нову пошту» здавати нові посилки чи отримати надіслане прямують, а звідти додому, де на столі чекають приготовані Сергієм Івановичем страви. «Золотий чоловік!» — констатую очевидне. «Згодна», — усміхається Тетяна Олександрівна. Каже, ще не бачила родини, де подружжя волонтерило би разом, як вони, фактично 24/7, щовечора складаючи спільний план на день наступний.
«Якби не його підтримка, що я могла би зробити — без машини, без керма? В юності носила на роботі важке, але стільки, як зараз, сама б уже не переносила. А якби він сказав: навіщо йому жінка, яка постійно сидить то в комп’ютері, то в телефоні, то закупки організовує?! Довелося би нам або розбігатися-розлучатися, або кидати волонтерство,– розмірковує співбесідниця. — А він — такий самий, як я, йому всіх шкода, останнє готовий віддати. І нема такого, аби заявив: «Усе, я більше цього не робитиму». Навпаки, варто хлопцям попросити про допомогу, завіряє їх: мовляв, уже завтра все буде зроблене. У цьому і є секрет нашої сили».
«А як інакше жити? Добре, що не прожили життя дарма. Ми потрібні нашим соколятам», — відповідає, коли їм дякують за зроблене. І бажає всім українцям зібратися за столом усією родиною. Адже більшість наших сімей зараз над усе чекають на батька чи сина, чоловіка чи брата, доньку чи маму, дружину, сестру, котрі виборюють для України, усіх нас справедливий мир і Перемогу.
Ольга ГОЙДЕНКО.
Фото надане Тетяною СИЛОЮ.
