Тетяна Ціленко: “Ми неодмінно впораємося”

Якщо охарактеризувати українське суспільство одним діагнозом, то, вдаючись до психіатричних термінів, це — тривожний розлад. Тривога, нестабільність, невідомість, невизначеність — те, що зараз найбільше штормить суспільство. Що з цим усім робити? Коли максимально коротко: бути в моменті. Тобто піклування про себе тут і зараз. Ми не можемо зараз ставити довготривалих цілей. Але можемо попіклуватися про себе, про своїх близьких. І це варто робити щомиті, щодня, щотижня. Тобто на коротких таких забігах…

Наразі звикання до війни — це адаптація. Відбувається і фізична, і психічна адаптація. Тому може бути таке замороження емоцій, відкладання тривог, страхів, оплакування втрат на потім. І це може відгукнутися найближчим часом, або ж через місяці, через роки. Тобто в кожного своє дожене пізніше. Це те, що ми очікуємо, — великий наплив розладів, горювання буде пізніше. А оскільки психічне здоров’я невідривно пов’язане з фізичним, тож і його погіршення теж очікувано. Ймовірна велика кількість хронічних хвороб. Послаблення імунітету та схильність до частіших захворювань. Через порушення сну, через усі емоції, які ми зараз проживаємо, фізичне тіло теж страждає.

Якщо брати на рівні окремо взятої людини, то допомога іншим може бути сильним ресурсом. І навіть якщо це прояви допомоги в якихось дрібних речах, усе одно вони можуть бути дуже помічними, дуже ресурсними для нас особисто. Ви абсолютно праві, це егоїстично: я допомагаю комусь — і від того мені самій добре, почуваюся хорошою, достойною людиною. Це варто робити. Це може і відволікти, допомогти нам особисто.

Якщо ж брати на рівні суспільства, то в нас є завдання глобальні — вижити. А вижити можемо завдяки нашому війську. Відповідно, це вже обов’язок працювати на фронт. Поки мій чоловік був там, максимально намагалася допомагати його підрозділу, побратимам. Коли ж після отриманого поранення повернувся додому, то це вже завдання інше для мене. Як психолог працюю з військовими, ветеранами, членами їх родин, і вважаю, що це мій обов’язок. Тобто мій внесок, який можу зробити. Донати — то одна справа, консультації — інша. А все разом дає мені можливість докладатися до нашої Перемоги. Це — на рівні громадянина. Але є ще й моє, на рівні просто людини — скажімо, проїжджаючи на автомобілі повз військового, зупинитись, аби його підвезти. Тобто це для себе роблю.

Бажання подякувати досить природне і його не потрібно стримувати. Так, ми розуміємо, що завдяки цим людям живемо, маємо можливість працювати. Тому вдячність варто проявляти. Краще один раз помилитися і подякувати навіть невійськовому, ніж проігнорувати справжнього. Способи подяки можуть бути різні. Наприклад, прикласти руку до серця, кивнути головою чи сказати: «Дякую за службу», або просто «Дякую». І цього дуже часто буває достатньо…

Але важливо враховувати кілька моментів при проявах своєї вдячності. По-перше, доречність того в конкретний момент. Скажімо, якщо військовослужбовець розмовляє по телефону, то не варто його відволікати, заважати. Не варто торкатися людини без її дозволу. Наше бажання обійняти може бути недоречним. Військовий може мати поранення, і йому буде боляче. Він може мати досвід полону, наприклад, і дотики чужої людини загалом можуть його зробити емоційно нестабільним. Так само, скажімо, до військових не варто підходити зі спини — у них є навички захищатися, й таке втручання зненацька може сприйматися як загроза, і людина автоматично почне захищатися.

От якраз тема війни є надзвичайно тригерною. Наші так звані диванні експерти, які не мають стосунку до війни, можуть розказувати, як правильно воювати, які рішення приймати, військові призначення робити тощо. Це абсолютно неприйнятно. Якщо це не є вашою спеціальністю, то й не варто говорити. На теми, коли закінчиться війна, чи ти бачив поранення, чи когось втрачав, чи вбивав, має бути табу. Питання, чи ти когось убивав, — це взагалі неприпустимо. Наші військові не вбивають — вони знищують ворога. І це абсолютно різні поняття. Крім того, якщо людина й має такий досвід, то він може бути досить травматичним, і не варто копирсатися в тому, що їй болить.

«Коли закінчиться війна?» — це одне з найгірших запитань, яке може бути. Кожен окремий військовослужбовець не знає відповіді на нього, і від того, що запитаєте, вона не з’явиться. Це так — аби поговорити.

Щодо заборонених фраз. Не варто вживати фразу «все буде добре» — ми ж насправді в тому невпевнені, і це сприймається як відверта брехня. Як і фраза «я тебе розумію», до речі, стосовно будь-якої людини, — бо якщо не маєш такого ж досвіду, ти не розумієш.

У суспільстві існує два таких стереотипи, чи, можливо, навіть міфи про військових, які викривляють, псують наше ставлення до них. Перше, це — героїзація. Тобто якщо у формі — отже, уже герой. Друге: всі військові небезпечні, мають ПТСР, можуть бути неадекватними, агресивними, і від них треба триматися подалі.

Досвід бойових дій, загалом служба у війську вже заслуговує на повагу. Тобто маємо проявляти повагу до досвіду. Але у війську люди абсолютно різні. Хтось покинув родину, свій бізнес і пішов на захист країни, а хтось до цього не раз у в’язниці відсидів. Хтось повертається з фронту, відновлюється, налагоджує стосунки, йде на роботу, шукає якесь навчання. А хтось починає пиячити, бити дружину, сваритися з сусідами і так далі. З подібним ми теж у своїй роботі стикаємося. Коли поліція виїздить на виклик стосовно домашнього насильства і бачить, що це чинить військовий, розводять руками: ну, це ж до нього якось по-особливому треба ставитися. Але військовий, який порушив закон, це порушник закону, в першу чергу. Так, ми з повагою, з вдячністю ставимося до його військового досвіду, тут нічого обговорювати. Однак порушення закону — це його відповідальність.

Знову ж таки, починаємо з фізичного здоров’я. Якщо говоримо про родини загиблих, там є точка відліку. Тобто відбулося поховання, люди мали можливість попрощатися, і в них починається процес горювання. Він складний, болісний, плюс додаткові стрес-фактори є, і це дуже важко проходити. Але процес іде, і з часом біль стає стерпним.

Якщо говорити про людей, чиї рідні в полоні, тут ситуація важча, але є надія на обмін, на повернення, і цим вони живуть. У такому випадку ми, наприклад, працюємо з ресурсами, з фізичним самопочуттям — з усім-усім, що потрібно рідним, аби бути досить сильними, щоб після повернення близької людини допомогти їй відновитися, пройти реабілітацію. Тобто в родин полонених є ціль, і це теж може бути помічним для них.

Із родинами зниклих безвісти найважча історія. Невизначеність — це те, що найскладніше проживається психікою. Тобто наш мозок не має за що вчепитися, якихось орієнтирів у нього немає. Невизначеність найбільше виснажує, не дає можливості рухатися далі. Ми відслідковуємо в людей оці два полюси, дуальну модель горювання — надія і зневіра. Вони то надіються, вірять, що знайдеться їх рідний, повернеться, то втрачають віру. Ми не можемо штовхати людину до котрогось із цих полюсів. Тобто підтримуємо її в тому стані, в якому вона є. Якщо надіється, отже, підтримуємо в цій надії, в її вірі. Коли зневірюється, допомагаємо пережити цей етап. Усе зводиться лише до підтримки в конкретному моменті: що ти можеш зараз із собою зробити, як я можу зараз тебе підтримати. Якщо це, наприклад, близькі, члени однієї родини чи друзі, колеги, можемо більше знати, чого людина зараз потребує. Так, із пошуком нічим не можемо зарадити. Але в цей момент можемо: нагадати людині про необхідність поїсти, прийняти ліки, поспати певну кількість годин. Це потрібно робити. Тобто піклування в моменті і переважно таке, фізичне, а ще давати можливість людині виговоритися, що теж важливо.

Ми повинні перемогти, бо заслуговуємо на життя. Іншого варіанту не бачу. Україна — найунікальніше створіння у світі. Це те, за що варто боротися, варто жити, варто, щоб наші діти були українцями. В чорних лебедів не вірю. Це таке перекладання відповідальності. Знаю, що кожен із нас має допомогти, чим можемо, забезпечити всім, що потребують військові, зробити все, що в наших силах, аби дочекатися всіх захисників, усіх відновити, реабілітувати, надати їм роботу, сенс життя. Тобто тут відповідальність із себе не можу знімати. І так само з інших. Але вірю, що ми неодмінно впораємося.