Тарас Кобза: “Активність завжди мотивує, дає віру в майбутнє”

Первинна унікальність у тому, що пацієнти мають шанс вижити. Бо завжди складався такий стереотип, що поранення серця — то вже є смертельно. А ми цей стереотип ламаємо, й, скажімо так, частково — від відчаю, частково — від бажання робити можливе та неможливе. Ідемо на, здавалося би, безнадійні операції й отримуємо хороші результати.

Що суттєво: я — не кардіохірург, я — судинний хірург. Тобто попереднього досвіду операцій на серці не мав. Та коли до нашого шпиталю на другій лінії біля фронту привозять пацієнта з таким пораненням, мусиш братися до справи…

Бойова хірургія польового госпіталя не передбачає вузької спеціалізації — судинний хірург, загальний, чи нейрохірург. Ти хірург — оперуй. Звісно, враховується, що вмієш, що знаєш, проте в більшості випадків так: у пораненого кров тече, отже, це — до судинного хірурга. Якщо ж поранення в серце, інші медики навіть не намагаються щось самі робити, відразу нас кличуть. Тож доводиться включатися. Пам’ятаю те перше поранення серця… Колеги вже зробили торакотомію, тобто відкрили грудну клітку, а там — поранення перикарда. Покликали нас. Слава Богу, встигли. Просто наосліп знаходиш, де саме проникаюче поранення, затискаєш ту дірку в серці, а коли серцевий м’яз уже спійманий, тоді спокійно зашиваєш, далі — стабілізаційна робота анестезіологів.

Для мене унікальність і в тому, що в подальшому зміг того пацієнта відстежити. Точніше, він зі мною зв’язався. Десь місяців за три телефонує: «Доктор, то ви мені операцію робили?» — «Було», — кажу. А в нього, виявилось, питання з документами виникло, якоїсь довідки йому не давали, ще щось. Звісно, я зрадів, що з чоловіком усе добре, починаю жартувати: «Чудово, що в тебе саме такі проблеми! А могло статися, що вже й ніякі документи тобі не потрібні були…»

Зробили йому ехо КГ серця, має ж бути контроль того втручання. Чого боїмося — це формування рубця і, відповідно, післяопераційної аневризми серця. Тобто такого вип’ячування у місці, де зашивали. Але контрольне обстеження показало, що все гаразд, жодних ознак ускладнень не видно, тобто серце зберігає відповідну форму, скоротливість і чоловік має добрий прогноз на життя.

Здається, то був перший зафіксований подібний випадок. Принаймні інших даних на той час не мав, щоб десь ще було зашито серце в польовому шпиталі. Вже згодом колега Дмитро Бешлей провів подібну операцію. Та він, власне, кардіохірург, тож йому сам Бог велів.

Під час Революції Гідності була в мене така загальна хірургічна робота, просто з азами бойової травми. Починалося з пострілів із травматичної зброї. Було двоє поранених дівчат, яким у рюкзаки закинули світлошумові гранати. В однієї там лежав ноутбук, його уламками вона була травмована, на жаль, не вижила. А друга мала опік спини. То ми хірургічно висікали їй спалені тканини, перев’язки робили. Були обмороження в людей, втрачали пальці. Там почався наш перший досвід із кульовими пораненнями, діставали пластикові кулі — з ніг, рук. Тоді ж почали вчити людей, як від них захищатися. Обмотувати, наприклад, ноги журналами і скотчем. Колись підгледів у якомусь фільмі такий спосіб захисту. Від травматичної зброї це допомагало. Згодом пішли вже кульові поранення, просто потік був. Розстріляна сотня… Але вона йшла переважно на центр, ми ж на Грушевського були ніби дещо на периферії. А потім прокидаємося після короткого перепочинку і чуємо: «Усе, Революція закінчилася, янукович утік»…

Наступний етап — АТО. Перед тим були спроби загітувати мене добровольцем для поїздки до Криму. Та мені ця історія не подобалася, тим паче ще не відійшов від самих подій Революції, тому до Криму не поїхав. Коли ж сталося континентальне вторгнення росіян, пішов до військкомату: «Шукаєте медиків? Ось, беріть мене».

На той час у Львові вже формувався 66-й мобільний військовий шпиталь, до складу якого я і потрапив. Але поки ще не могли його укомплектувати і вивезти в зону бойових дій, ми поїхали на підсилення у Дніпро, приймали Іловайськ. Було дуже багато поранених, їх не розподіляли за пораненнями, тому вели ми різних пацієнтів…

Наш 66-й мобільний військовий шпиталь уже понад 10 років знаходиться в активних гарячих точках. Першого разу ми їздили на підсилення, в лікарню, де нікого не знали. А вдруге вже поїхали злагодженим хірургічним колективом. Усі знайомі, ти знаєш, що від кого очікувати, на що можеш розраховувати, хто що може робити. Той старий склад був досить зручний до комунікації, приємний до роботи. Це зокрема теж значно посилювало надання допомоги.

Тут треба починати від самого початку: наскільки боєць навчений, настільки більші шанси на порятунок. Але дуже багато гинуть або втрачають органи через власну недостатню навченість. Розпитуючи поранених, які попередні рятівні дії проводили, доходжу висновку, що робота навчальних центрів має бути кращою. Тобто в більшості випадків бачу, що військовий сприймав себе на війні якось так: от дадуть мені автомат, стрілятиму ворогів, усі падатимуть, а я такий весь із себе, аж до кремля бігтиму. А війна і виживання на ній — то багатофакторний процес. Банально, навіть робота з тими ж турнікетами. Після поранення закрутили у найвищій точці, потім забули, вчасно не послабили, не розкрутили, і маємо — відсотків 90 кінцівок були втрачені при відсутності серйозних ушкоджень, але при неправильно накладених турнікетах. Десь зачепило, кров побачив — турнікет затягнув, ще медик польовий наказав його не рухати, бо онде кров тече, і людину привозять до нас у дуже плачевному стані. Евакуація ж складна, відбуватися може дуже довго. Мали пацієнта, якого кілька тижнів (?) вивозили. Тобто дуже порушені всі часові проміжки на евакуацію були. Звичайно, що це все аргументовано, є різні моменти… Але людей треба вчити: ти на полі бою, отримав поранення, зміг — закрутив турнікет, а коли вийшов із зони ураження, першим ділом — перевір його, відпусти, оцінивши кровотечу. Але ж то потрібно знати, як її оцінити. А для того варто було слухати, що в навчальному центрі розповідали і чому навчали. Треба, звісно, щоб там були висококваліфіковані спеціалісти. Бійцю потрібно давати відповідні знання і пояснювати, як він може, перше, — зберегти собі життя, друге, — спробувати зберегти свою кінцівку, орган.

Мене захоплювало, як об’єдналися українці після 24 лютого. То було чудове відчуття. Але протривало те десь із пів року. А потім багато хто роздивився: ага, прямо в мене вже ніхто не стрілятиме, безпосередньо мені вже нічого загрожує, ну, комусь «не повезло», вони там, на лінії фронту, на тій «лєнточці», як кажуть, воюють, мені ж пощастило, тому треба жити своє життя… Й оце відчуття втраченої об’єднаності мене дуже гнітить. Навіть не те що гнітить, — воно мене демотивує. Вибиває основу під ногами, забирає силу до діяльності, але мусиш продовжувати, бо коли ще й такі, як ми, перестанемо працювати, тоді хто!?

Ніхто мене, чи моїх колег, чи тих, хто був і є на фронті, не переконає, що треба щось віддати росіянам, аби було краще. Ми чудово розуміємо, що віддавати не можна. А от люди, які подібне озвучують, які популяризують тут щось російське, в будь-який спосіб, мусять нести за це покарання — матеріальне, найперше. Для таких варто застосовувати обмеження — у правах, свободах, закріпивши те законодавчо. Я не з тих, суперагресивних у мовному питанні, але якщо ти говориш мовою агресора, — значить, популяризуєш російське, і це теж треба забирати з нашого життя. Якщо, скажімо, їдеш за кордон і там виникає бажання «пообщацца на общєпонятном», ти повинен бути покараний.

Мусимо бути доволі агресивними у відстоюванні свого. Ми не просимо, не забираємо нічого чужого. Але віддавати своє не маємо права. Бо це не зовсім і наше. То вже — надбання наших дітей. Тобто те, що зараз віддамо, — в дітей своїх вкрадемо. А яке маємо право?! Відповідно, ті, хто збоку нас до цього підштовхує, стає на бік ворога. І до них не треба ставитися поблажливо, мовляв, люди вже змучилися. Немає поняття «змучилися», коли тебе вбивають. Ти або вмер, або, хоч би як тяжко було, вижив. А для того, щоб людина розуміла це, повинна бути все-таки якась зовнішня стимуляція. У нас багато роботи в цій війні, тяжкої роботи, і небажаючих до неї треба якимось чином заохочувати. Не вистачить тих, хто працював і працює за ідею. Не вистачить і тих, хто працює за гроші (а такі теж є, треба визнати). Так, є ще люди, готові робити, але ти йому заплати. Має бути й категорія тих, хто муситиме працювати, інакше їх суттєво обмежать у правах, можливостях. Не хочеш воювати, сидиш удома, ухиляєшся? Не повинно в тебе бути, скажімо, банківської картки, ти не обслуговуєшся цим банком, бо не захищаєш його. «Що мені дала ця країна?!» — чуємо… Та вона тобі все дала, брехло ти. Тут ти народився, тут вивчився, тут щось заробив, чи вкрав (ну, переважно, ті, що вкрали, і вважають, що країна їм нічого не дала). Хочеш різними благами користуватися — маєш це відстоювати.

Травмовані війною люди… Для того, аби не занурюватися у відчай, безнадійність, негативний інформаційний потік, треба змінювати своє коло спілкування. Найкраще спілкуватися з активними людьми, котрі щось роблять. Такі не мають часу нити. Не можеш допомагати фронтові фінансово? Але ж маєш свій вільний час — донать його. Йди плести сіточку, чи паяти дрон, чи сядь за кермо і щось перевези, достав, перенеси, щось поскладай… Та безліч є різної роботи, яка на тебе чекає! Маєш копійку? Чудово! Долучайся нею! Перетвори оцю свою сіру перелякану буденність у щось яскраве. Активність — завжди веселіша, світліша, вона мотивує і дає віру в майбутнє. Оце і є ліки.

Якщо ж заховатися, закритися в чотирьох стінах і тільки отримувати інформацію від таких самих переляканих людей, то так — у їхніх головах ми вже програли і нас уже розстріляли. Але коли щось робиш, бачиш результати своєї діяльності, то це навпаки — переконує тебе, що ситуація не те що безнадійна, вона доволі оптимістична й перспективна. Якщо ж таких людей стане більше, то буде не просто оптимістична й перспективна — вона буде переможна.

Ми ж на початку великої війни гнали рашистів. Бо — об’єднані були. Хоч ресурсів мали небагато. Зараз усього більше — зброї, засобів, грошей. Робити нікому…

Варіанту не перемогти для нас не існує. Маємо досвід історії. Росіяни знищували нас століттями. Так, виживали хитріші, звичайно. Але гинули мільйони. В боях гинуть тисячі, а без бою — мільйони. Якщо програти, загине значно більше людей. Тож мусимо всі ставати до бою, кожен на своєму місці!