Багато видів сільського бізнесу я перепробувала, але нічого з того не давало стабільного прибутку. А треба ж було двоє діток годувати… Сама не знала, що шукаю, але вірила в себе, просила в Бога допомоги й просвітлення. Як-то кажуть, прийшло, звідки не чекала. Поїхали в місто до родичів, і за вечерею господарі поділилися бізнес-ідеєю виготовлення картонних коробок для квітів. То для мене була дивина, але вирішила спробувати, бо ж дали і картон, і десяток заготовок-тубусів, рулончик подарункового паперу, майстер-клас провели, та ще й підбадьорили!
Моя перша коробка нагадувала пухирчасту жабу-ропуху, викликаючи сміх і жалість. І на тому мав би бути фініш. Але не в мене! Наступні коробки вийшли кращими, занесла їх в подарункові магазини в райцентрі під реалізацію.
Тепер постали нові віртуозні завдання: крутити й клеїти з картону круглі заготовки-тубуси. Які то були муки – чули навіть сусіди. (Так само, як чують, коли чіпляю штори на малесенькі крючечки на карнизі під стелею, реально відчуваючи при тому, звідкіля руки ростуть). Коли краї заготовок не сходяться або насунулись один на одного, чи розлізлись, або клею багато чи мало, або він уже засох, поки скручувала картон… То пальці злиплись, то вже їсти хочу чи засинаю від нудьги…
Але навіть коли всі ці маніпуляції вдавались, то коробки після висихання були квадратні, конусоподібні, трапецієвидні – тільки не круглі… Від безсилля здавали нерви, плакала, все топтала, викидала у грубку, і йшли мої старання димом у небо. Добре, що швидко відходила й пробувала знову, поки не «набила руку» і вийшли більш-менш кругленькі, симпатичні коробочки. Пішла з ними в магазин, а там ще ті не продались, хоч минуло вже кілька місяців… «Отак і стану скоро мільйонеркою», – подумала з сарказмом і розмістила оголошення в інтернеті. Коли надійшло перше замовлення, дуже зраділа, хоч трохи й розгубилась.
Малеча моя теж почала долучатись до справи. Коли закінчився картон, у місті такого не було, шукала в інтернеті за зразком у руках. Продавець-консультант засипав запитаннями: «Вам макулатурний чи хром-ерзац? У рулоні, листах? Який виробник? Марка? Грамаж? Товщина? Порізка по ходу волокна чи впоперек?..» На що я тільки й змогла відповісти в трубку: «Мені білий, не дуже товстий, терміново, будь ласка…» Сказали, щоб дзвонила, як знатиму необхідні параметри… А ніхто ж не міг пояснити, як і де про те дізнатися.
Ще кілька спроб по різних сайтах, і нарешті трапилась терпляча й людяна консультантка, допомогла визначити, з якого роду картонових був мій зразок. І я, щаслива з того, зробила покупку. Йшов другий рік мого бізнесу. Замовлення були невеликі, проте регулярні. Дехто підсміювався над моїм заняттям, а я – їм у відповідь. Адже кожен із нас вважає себе правим – і той, хто всіх критикує та скаржиться на важке життя, і той, хто не боїться перетрудитись на двох роботах. Так, життя дуже важке, якщо нічого не робити.
Усе ж коробінг (так називаю своє заняття) не давав великого прибутку, і я влаштувалась на роботу, а ще ж – заочне навчання з підвищення кваліфікації. Коробки робили у вихідні й після роботи – вночі, бувало, й до ранку. Інколи везла на велосипеді посилки на пошту за 12 км, бо замовлення – термінове. Велика вдячність клієнтам, які з’являлись у час, коли опускалися руки і зникав сенс цього заняття.
Якось подруга їхала до столиці своїм авто і взяла мене з собою. Напакувала коробок у славнозвісну торбу в клітинку розміром метр на два, ще два кульки в кожну руку – і вперед до столиці!
…Відчиняю двері першого квіткового магазину: «Добрий день, круглі коробочки, недорого!» Пауза. Маючи за плечима не один семінар із продажів, одразу демонструю з торби коробку. Продавчиня покрутила її в руках. «Ну, не знаю, я не хазяйка…» – «Усе ясно, телефон начальства дасте? Супер!..»
Так за кілька годин оббігала я зо три десятки магазинів у різних районах, благо, ноша неважка, хоч і дуже об’ємна. У результаті: в торбі – порожньо, в кишені – гроші й візитівки магазинів.
Таких поїздок за кілька місяців було декілька. Щоразу бігла вулицями, не відчуваючи землі під собою. Гордість переповнювала мене: таки змогла!
Бувало, куплять одразу половину коробок, і від щастя легшаю разом із торбою. А бувало, несу її кілька годин спекою, і стають каменем коробки, як і настрій. Тоді повторювала свій девіз: «Боїшся – не роби! Робиш – не бійся!» І йшла далі.
Так знайшла нових клієнтів. Серед них – прекрасних друзів, сильних духом, позитивних та успішних людей. Шаленого доходу з коробінгу не маю, але й не маю боргів, гострої потреби в фінансах. Є все необхідне і трошечки більше. Не скаржусь на життя, складні часи, непідходящі обставини чи владу, а беру на себе відповідальність. Тому події часто складаються за моїм планом. Роблю своє життя сама – щоб нікому не бути винною.
І ще. Принцип: хто стукає, тому відкривають, – таки працює. Спробуйте!
Оксана УСАТЮК.
