Наступна героїня проєкту — Олена Дідик із Київщини (на знімку). Її рід походить із Полтавщини, тож понад усе любить вишивку білим по білому. І першу свою сорочку вишила саме так, дивом урятувавши давній візерунок. Вона також шиє спідниці та інші деталі, тож може створити повний український стрій.
Перша сорочка для себе — білим по білому
Чотирирічна Оленка дивилась, як бабуся просилює у вушко голки нитку й кладе на тканину стібок за стібком. Сама повторювала. Так і навчилась вишивати.
«Бабуся вишивала дуже красиво, акуратно, до неї часто зверталися за якимись візерунками подруги, — пригадує. — У неї були витончені красиві узори з переходами кольорів, «панські». Мала величезний город, господарство, але все одно знаходила час на вишивку. Мій прапрадід був кравцем і обшивав усе село. Може, в мене спрацювала генетична пам’ять».
Під час навчання на археолога Олена познайомилась із етнографами та фольклористами. Зрозуміла, що їй цікавіше «розкопувати» звичаї, ніж старі поселення.
«Те, що лежить у землі, грубо кажучи, може ще пролежати. А людські знання, на жаль, дуже швидко відходять. Мені хотілось більше саме спілкуватися з людьми, носіями культури. Так я фактично перекваліфікувалася. Дуже тішуся, що вдалося записати бабусю 1905 року народження. Це зовсім інший період, інше сприйняття світу. Жоден університет, жодна книга не навчать нас мудрості, якої можуть навчити ці люди».
Вирішила краще дослідити історію свого роду і почала з села Линовиця нині Чернігівської області, а колись — Полтавської губернії, звідки й походить її коріння. Відтак їздила і в сусідні села, райони. Їй почали дарувати старі речі. Вона і сама випрошувала «ганчірки» з сорочок.
«Це переважно було домоткане полотно, до виготовлення якого люди прикладали колосальних зусиль, оздоблювали без схем, ютуб-уроків, ідеально вибудовували композицію. Мені здається, народна творчість досконала. Скажімо, вишивка білим по білому. Дотепер не припиняю захоплюватися, як можна одним кольором створити таку художню довершеність, коли грає світло, тінь, коли в одній сорочці може бути понад 15 технік, і всі гармонійно поєднуються. Якось спробувала відтворити візерунок із уже готової сорочки. Почало виходити. Друзі мене підтримували, просили щось їм вишити. І так потроху почала цим займатися».
Мріяла вишити собі білим по білому. Вдалося це реалізувати тільки через 11 років від початку серйозних занять вишивкою. Під час однієї експедиції познайомилася з жінкою, розговорилися, та навіть показала старі фотографії, одяг.
«Я сиділа біля плити й побачила біля казанів ганчірку зі стібками білої вишивки. Бабуся відмахнулася, що то вже треба спалити. Я ледь випросила в неї! Навіть готова була заплатити. Коли відіпрала цей рукав, зрозуміла, що хочу саме таку сорочку. І вишила. Другу собі вишила синім, як шиють у Зіньківському і Гадяцькому районах Полтавщини».
Сварги та рогачики
Сорочки на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині часто оздоблювали вирізуванням, виколюванням, мережкою, вишивали лічильною гладдю геометричними узорами коричневими нитками, фарбованими корою дуба, білими, сизими, які діставали зі звареної суміші попелу з молоком, жовтаво-золотистими.
«Нитки замочували в олії, потім клали у хліб, випікали. Золотистий колір надавала олія, а температура його закріплювала», — розповідає Олена.
Такі «спокійні» кольори мали врівноважувати яскравий і пишний стрій: картата, яскраво-червона плахта, парчева запаска, пояс із китицями, керсетка зі складками, оздоблена плисом — оксамитом, багато коралів — іноді аж до грудей, дукачі.
Утім, каже, у бабусь, які і є носіями традицій, можуть бути значно простіші відповіді на запитання про значення кольорів чи візерунків.
«Якось побачила в однієї бабусі вишиту сваргами сорочку, запитала, чому такий малюнок, та відповіла: «Це рогачики, вони мені понравились», — усміхається Олена. Схожа за простотою історія є і про білим по білому: « Я записувала бабусю, вона була досить молода, сорокових років народження. Показувала подушки, сорочку. І все вишите білим. А її ровесниці вже вишивали червоним, чорним квітки, виноград. Запитала, як їй вдалося продовжити традицію такої вишивки. А вона: «Була велика бідність у нашій сім’ї, і цвітних ниток ніяк купить, то ми і шили білим». І вона шила не хрестиком, бо його просто не було б видно, а гладдю, як її мама чи бабуся. Вийшла від неї зі змішаними відчуттями. З одного боку, сумно, коли люди бідують. Із іншого, завдяки цьому вона зберегла родинні візерунки».
Вишивка Київщини — поєднання візерунків із районів інших регіонів, які свого часу адміністративно приєднали до області. Київ як столиця найперший перебирав модні тенденції з Європи. Один із найдавніших автентичних візерунків регіону — червоно-чорні зірочки, вишиті косою гладдю, штапівкою.
Стрій для японки
Олена Дідик шиє репліки давніх речей, відтворює стилізоване вбрання, переосмислює давні речі. Переважно це строї Центральної України. Вишиває вручну. Якщо сорочка на домашньому полотні, то і шиє її руками. Майстриня закликає власників полотна не різати його на торби, а берегти, адже це надзвичайно цінний матеріал, якого більше ніхто не виготовить.
У неї можна замовити повний стрій, крім взуття. Образ може коштувати від десяти тисяч гривень (одяг із простіших тканин, скляне намисто) до тридцяти (із зашитими рукавами, дорогими матеріалами).
Найчастіше речі купують українці, які шанують традиції і хотіли б мати в гардеробі одяг, схожий на той, що його носили предки.
«Днями відправлятиму чоловічу сорочку до Лондона. Із Білорусі недавно замовляли. Чимало речей у Європі, Америці, Канаді. Недавно передавала стрій до Японії. Замовила японка. Надіслала фото в спідниці з кишенькою, у вишитій сорочці. Просто вона це любить. І це безмежно приємно!» — говорить Дідик.
Вона хотіла б, аби українці більше любили власну культуру, берегли сорочку або керсетку прабабусі, розповідали родинні історії дітям і пам’ятали минуле, аби творити майбутнє.
Анастасія ФЕДЧЕНКО.
Фото з архіву Олени ДІДИК.
