Сестри Тельнюк: “Маємо одважність і сміливість жити”

Галя: — Проголошення Незалежності України 34 роки тому, звісно ж, принесло багато радості і тріумфу. Раптом здійснилася, здавалося б, уже нездійсненна мрія наших предків, мрія багатьох-багатьох поколінь українців — Україна стала незалежною. Але за тим же почалися й випробування цієї Незалежності — як саме вона будується, як країна відбувається, як узагалі люди сприймають її. Бо за Незалежність проголосувало майже сто відсотків населення України, але багато хто, перепрошую, …зі своєю дулею в кишені. Хтось вирішив, що можна бути незалежним, але залишатися російськомовним. Хтось вважав абсолютно нормальним зберегти уже в незалежній країні всю систему і модель радянської держави. Хтось сприйняв те як можливість ще дужче красти і робити це більш нахабно та відкрито. Тобто різні, різні світосприйняття були в тому, як ми всі увійшли в Незалежність.

На той час минув рік, як ми поховали свого батька, Станіслава Тельнюка, котрий насправді багато зробив для Незалежності України. (Батько, Станіслав Тельнюк — український письменник, поет, літературознавець; мати, Неллі Копилова — філолог, перекладач зі східних мов. — Авт.). Тобто ми завжди жили з тим у серці, і, зрозуміло, наскільки значущим це для нас було. Та, очевидно, саме після втрати батька якось дуже чітко, прозоро бачили все те, що відбувалося несправедливого і неправильного в побудові української держави. Ми бачили, як хаотично це робиться, і бачили велику різницю між людьми. Це нас засмучувало, адже розуміли, що боротьба за Незалежність тільки-но починається.

Леся: — Для нас найважливішим було, щоби країна реалізувалася і в мистецькому сенсі, культурному. Відчували в тому певну місію свою. Наш батько проводив саме таку лінію у своїй творчості, своєму житті, і ми намагалися її продовжувати.

Галя: — Дуже складне питання, над яким багато хто з батьків теперішніх і не замислюється, мабуть, і не почуває в тому своєї відповідальності. Люди керуються поняттям, що все одно нам треба якось тут жити, незважаючи на війну. А вже питання культурного виховання — десь дуже далеко, на задньому плані. Але насправді це те, з чого взагалі починається розуміння: чому ти на цій землі, ради чого залишаєшся і ради чого житимеш тут далі. Тобто якщо батьки знають, що їхні діти залишаться в Україні, а отже, їм доведеться боронити свою землю — в будь-який спосіб, то це вже зовсім інша система виховання, інша ціль, інше усвідомлення свого життя тут. Якщо ж хочеш просто жити своє життя, тоді, звичайно, треба обирати іншу країну, де спокійно. І цих людей засуджувати не можна. Тому що межа страху в кожного різна. Зрештою, не кожен народжується борцем.

А в даній ситуації, живучи тут, понад десять років у війні та вже понад три — в активній її фазі, то, звісно, треба навчати дітей боротися та захищати себе, свій дім, свою країну. І — з повним усвідомленням того, що ти робиш. Відтак буде і гідність, і потреба в культурному контексті, культурному бекграунді, що даватиме підставу боротися за землю, на якій ти живеш.

Дуже сподіваюся, що багато батьків саме так і виховують, саме так і налаштовують своїх дітей. Жити, будувати і захищати — ці три складові, які мають закладатися змалку. Адже ворог ніколи не дасть нам спокою.

Леся: — Знаєте, дуже приємно бачити зараз молоді пари з маленькими дітьми. Це наше майбутнє, красиве майбутнє. Дітки, котрі люблять свою країну, вболівають за неї. У них навіть зовсім інший вираз очей. Багато хто з молодих батьків воює на фронті, і діти про це знають, переживають, гордяться ними. Це теж впливає на виховання, на зростання свідомих громадян своєї країни.

Галя: –Так, зараз у нас насправді велика армія людей, котрі тримають Україну. І на фронті. І в тилу. Котрі захищають її і несуть відповідальність за неї. Це і воїни, це і волонтери, це всі небайдужі, дієві українці.

Тільки чомусь у нас так заведено, що попри дуже й дуже позитивні речі та зміни в країні, все одно хочемо якогось абсолютного абсолюту, прагнемо перфекціонізму. Але ж не буває ідеальних народів, ідеальних націй. Кожна має певний відсоток тих же колаборантів, наприклад.

Ми ж маємо пишатися тим, що Україна, українська нація показала себе в цій війні з прекрасного боку. У нас відкрилися такі речі, на що, можливо, й не сподівалися. А вони, виявляється, в нас є. Ми не знали, наскільки сильні, наскільки сміливі, незламні. Наскільки можемо бути щасливими за будь-яких умов. Із багатьма людьми говорю, от, наприклад, після обстрілів, то, здебільшого, яка в них реакція? «Я починаю прибирати… Саджаю квіти… Іду на город», кажуть. Не зустрічала серед свого оточення тих, хто впадає в депресію або спить щоночі в метро про всяк випадок, якщо буде черговий обстріл. І після страшної безсонної ночі люди продовжують жити, місто живе, всі служби, вся інфраструктура працює, все діє.

Ми не просто виживаємо — ми живемо. Маємо таку одважність і сміливість жити, а отже, зло, яке хоче розповсюдитися, змиваємо оцією своєю силою.

Так, ми любимо свою країну. Але ця любов має породжувати й високу міру відповідальності. От цієї відповідальності ще багатьом із нас бракує, і те проявляється в багатьох різних формах. Однак, думаю, що й цю хворобу з часом подолаємо. Бо я вірю в свою країну, вірю в свій народ, вірю в те, що ми вже сформовані як нація, що ми — сильна нація, і що маємо спільні цінності, важливі, які вже не розмиються ніякими підступними перемовинами, ніяким хаосом у світі. У цьому хаосі нам, українцям, треба гуртуватися і бути свідомими, тверезими й розумними. Ми повинні встояти.

Галя: — Насправді це унікальний проєкт. Дякуючи нашому продюсеру Олегу Репецькому, який придумав таку форму. Хоча вона нами, певною мірою, вже була випробувана, адже раніше робили подібний проєкт — «Шлях до свободи», в якому драматургія поєднується з музикою. А унікальність цього, найперше, в тому, що звучали проповіді нашого Блаженнішого Святослава, його звертання до українського народу з перших днів війни..

Леся: — Це взагалі, як на мене, унікальне явище світове, йому немає аналогів.

Галя: — Ці звертання оформлені в книжку з однойменною назвою, яку зараз перекладають багатьма мовами. Найголовніший сенс проєкту в тому, аби те, що насправді Україна стоїть, Україна бореться й Україна молиться, почув увесь світ. Нам і самим це важливо було чути, а ще більше важливо донести світові. Тому що саме «бореться, молиться і стоїть» — оці три такі поняття незламні, які засвідчують, що ми живемо, а отже, даємо і вам приклад, як треба жити. Не просто побутом, не просто своїм вузьким життям, не просто розслабленим існуванням у цьому світі. Так, як і живе, зрештою, більшість людей на заході і в Європі. Та й у нас так більшість жила. Не задумуючись, заради чого.

А сенси, надзвичайно важливі, є в кожному слові послання від Блаженнішого. Це ще й нагадування, що ми — люди, ми — діти Божі. Напевне, не кожному хочеться аж так слухати постійно, що ти — людина, і отже, ти — відповідальний. Не кожному хочеться брати на себе відповідальність. А «Сестри Тельнюк» учергове роблять некомерційний проєкт, що закликає людину до духовності, до відповідальності, до заглядання в себе. Такий проєкт і не може бути комерційним. Така вже визначена дорога, яка в нас була завжди і є. Та цінність проєкту від того не стає меншою. Навпаки — вона справді є унікальною. Ми його вже презентували і в Україні, і за кордоном. Звучав у США, в Чикаго, й, сподіваємося, прозвучить ще в багатьох країнах. Хотілося б, аби — й різними мовами. Щоб світ знав: Україна – є! І що це не десь там відбувається щось страшне, з кимось, і можна заплющити очі й не слухати, чи зробити музику в динаміку свого серця ще голоснішою, аби заглушити те, що може колись прийти і до тебе. Бо кожна війна в будь-якій частині світу є сигналом того, що біда може дістатися будь-кого…

Леся: — Ми повинні перемогти перш за все ментально, морально і духовно. Найперше, це має бути внутрішня Перемога, яка зробить нас іншими, виведе на зовсім інший рівень. І кожного з нас, і нашу країну загалом. Очевидно, наша Перемога не буде з фанфарами і переможними маршами, але неодмінно буде, і ми її дочекаємося.

Галя: — Вона буде цілеспрямовано поступовою. Якщо тоді, коли ніхто не вірив, що Україна прокинеться, а вона пробудилася, то, повірте, вона вже не засне. Нації не засинають, якщо вже вони сформувалися. Так, націю можна фізично знищити, але не вірю, що світ замкне свої очі і допустить це. З Україною, з українською нацією, впевнена, все буде добре. Коли в нас вже прокинулася така величезна кількість людей, цей процес не спинити. І невдовзі зможемо говорити про добру половину українців, котрі є свідомими, котрі розуміють, чому і для чого вони живуть і народжують дітей на цій землі.

Леся: — Виросте прекрасне покоління, яке буде прикладом для всіх країн, а Україна неодмінно процвітатиме.