У тяжкі українські часи по-особливому цінуєш життя своє та своїх близьких, зрештою, й життя самої України. Цінуєш усе те, що маєш і що можеш мати, усе, що робиш і що можеш робити. Тим паче, якщо то — ще й улюблена справа. Ось як і в актора, котрий є одним із затребуваніших та найпопулярніших у своїй професії. Цікавий цей чоловік не лише своїм акторством, а й тим, як до нього йшов, як здобував майстерність у ремеслі, на яких театральних сценах і знімальних майданчиках (а серед них є немало і європейських) працював, як свою непросту долю плекав. Пригадую, спілкуючись уперше кілька років тому на порадницькій гостині, подумалося, що він і сам зі своєю житейською, творчою історією міг би стати героєм котроїсь кінокартини.
Знявшись чи не в півтори сотні фільмів, зігравши немало театральних ролей, нині актор надзвичайно вдячний можливості грати в українському кіно, виходити на сцену рідного театру, наприклад, у виставі «Житейське море» Івана Карпенка-Карого, прем’єра якої відбулася в жовтні минулого року.
Ось і про це зокрема поговорили ми із Сергієм КАЛАНТАЄМ, актором театру та кіно, педагогом, заслуженим артистом України, актором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка напередодні його 60-річного ювілею, який відзначатиме 31 травня.
ПРО ЙОГО «ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ»
Гріх жалітися, як кажуть, та ще за нинішніх обставин. Живу, працюю, отримую ролі в кіно (навіть у Лондоні — уявляєте, в Британії знімали українське кіно!), граю на сцені театру, викладаю студентам. І все — з великою надією, з вірою в нашу Перемогу. Звісно, дуже тривожно, дуже боляче за Україну, за українців. Колись мій тато завжди казав: «Аби ви не знали, що таке війна». Він був 1930 року народження і знав, про що говорить. І ось за кілька десятків років по тому його синові судилося пізнати, побачити, почути, що таке війна. Та вірю, що, зрештою, із цієї кабали, в яку ненависний сусід пов’язав Україну ще кілька століть тому, вдасться вирватися. І це випало саме на нашу долю. Від лютого 22-го ще жодного разу не засумнівався у нашій Перемозі, вона однозначно буде за нами. Авжеж, не все так складається, як спочатку нам уявлялося, як би хотілося, та цей складний шлях доведеться пройти нам усім. Якщо навіть і не сказати, що й усьому світові. Але Перемога все одно буде. Бо, як кажуть, найтемніша ніч завжди перед світанком. А нам потрібно вистояти, витримати.
ПРО НЕВТРАЧЕНІ НАДІЇ ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ
Безперечно, надіявся, що вийду ще на сцену, на знімальний майданчик тут, в Україні! Тим паче, в іншому місці, в іншій професії себе й не бачу. Та й вік уже онде який. У своєму житті я до всього брався: і машини переганяв, і будівельником був, і продавцем, і бізнесменом — мав невеличке підприємство в Німеччині. Одне слово, багато чого намагався робити. Та єдине, що й усвідомив на решту свого життя: окрім акторства, на жаль, нічого не вмію. Маю на увазі фахово. Людину ж завжди цінують за її професіоналізм, за ремесло, яке вона в руках тримає. А це єдине, що вмію та на що поклав і своє здоров’я, і свій час, і свою наснагу.
Моя впевненість у професії однозначно є і завжди була. Тому що бажання бути корисним чимось, для когось через свою професію ніколи не полишає нас, акторів.
ПРО СВОЇХ СТУДЕНТІВ І ПРО ЖИТТЄСТВЕРДЖЕННЯ
Скажу вам, найперше, дуже пишаюся тим, що можу випускати зі своєї майстерні майбутніх акторів. Як працюється? Я переконаний, що акторству навчити дуже складно, а то й навіть неможливо. Хіба що людина народилася з тією відповідною хромосомою, схильністю до акторства, то вона й стане актором. А от зробити з молодих людей громадян, громадян із позицією — ось у цьому вбачаю своє завдання.
Коли ми в 22-му році набирали з колегою Інною Капінос курс, це виглядало просто нереально. Перебуваючи за кордоном після повномасштабного вторгнення, трішки там підробляв за фахом. І от коли сказав, що треба вже повертатися додому, що набиратиму курс, то педагоги німецькі були просто шоковані, мовляв, у вас там війна, на вас наступають, вам треба втікати, а ви життя починаєте. Але ж воно має тривати! Життя має стверджуватися! І те, що ми продовжуємо вчити дітей, набирати студентів, відкривати школи, інші заклади — це також один із показників того життєствердження! Так, нам дуже складно, дітям непросто вчитися в умовах війни. Ось навіть приклад сьогоднішнього дня: три повітряні тривоги було під час моїх вранішніх лекцій, і ми з дітьми змушені були кілька разів переривати навчання. Кажу їм: «Боже милий, в який складний час ви живете! І ви ще смієтеся, навчаєтеся, робите уривки з творів Шекспіра, Лопе де Вега і т.ін. Колись про ваше покоління, про ваш курс згадуватимуть як про приклад самоствердження нації». Такі випробування випали українцям, а ми як нація міцнішаємо, розбудовуємося. І ті, хто робить це засобами мистецтва, — теж дуже важливі.
ПРО ТЕАТР СЬОГОДНІ
— На мою думку, наш театр зараз переживає своєрідне мегавідродження. По-перше, молоді режисерські сили — Іван Уривський, Дмитро Голенко, Давид Петросян. Плюс підтримка корифеїв, котрі продовжують працювати на театральних майданчиках, — Дмитро Богомазов, Станіслав Мойсеєв, Андрій Білоус. Звісно, це люди, котрі тримали й тримають театральний Олімп, театральне небо над нами. Але театр, який зараз будується (казатиму про Франківський) із приходом молодих режисерів, відкрив нове дихання для глядача, відкрив нове дихання для сприйняття всього. Так, український театр дуже змінився. Риторика його змінилася. По суті, нині він став трибуном, який направляє, дає керунок, а ще дарує людям віддушину, що під час війни їм особливо потрібно.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Місія випала нам така — місія боротьби добра зі злом, світла з темрявою. Виходить, що український народ, наша Україна обрані для того. Тому не маємо права схибити, втратити шанс, мусимо перемогти в цій боротьбі. Заради наших дітей, заради нашого майбутнього маємо дійти до переможного кінця.
Повну версію порадницької гостини з СЕРГІЄМ КАЛАНТАЄМ можна вже прочитати в свіжому номері газети «Порадниця» від 30 травня 2024 року.
Автор та керівник проєкту Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».