Руслана Лоцман: «Кожен день наповнюймо змістом, щоби майбутнє бачити»

Для мене все з 2014 року почалося, відтоді, коли організувала Всеукраїнський благодійний тур на підтримку українських військових, вимушених переселенців із Криму та Донбасу. З нашою «Народною філармонією» понад 500 концертів провели.

Торік видала збірку поезій, роздумів і пісень «Переможемо з піснею! Щоденник арт-волонтера». Хотілося, окрім усього іншого, зберегти історії про наших воїнів, занотувати, так би мовити, закулісся волонтерства. Фактично, це така моя історія, але вона є частинкою великої історії нашої боротьби. До «Щоденника волонтера» увійшли й вірші, які з лютого 2022 року писала та поширювала в соцмережах як «Поетичний щоденник», пісні, що завжди співала воїнам на концертах.

Волонтерство ж наше нині сконцетроване на тепловізорах. Хоча спочатку різні запити виконували, в тому числі й на авто збирали. А перший тепловізор торік у березні купили. Звісно, попервах ми всі були в стресі, але потім якось зібрали себе, як то кажуть, до купи, і я подумала, що треба ж щось робити. Тут мама телефонує і каже, що потрібен тепловізор. Тоді ми з дітками почали робити в інтернеті блог «Пісенний щоденник», виставляти картку та збирати кошти.

Малою мене надихала природа, надихали люди, ота любов, яка з дитинства закладається. Тому зараз, виховуючи своїх дітей, розумію, що хоч би як було важко, але любов вона така — зцілююча. Закінчується ще один непростий день, підходить дитина, торкається тебе ручкою — і ти вже начебто сповнена сили, хоча й виснажена фізично. Бува, й емоційно вигоряєш. Подібне ж у кожного, мабуть, трапляється. Та ось заради того ніжного дотику дитини наче набираєшся сили, енергії на майбутнє. Діти дають мені потужну мотивацію. Як і вся моя родина. Хоч би як складно було, намагаємося конвертувати все, навіть сильний стрес, в якусь творчість — у пісню, у слово, в те, аби щось зробити хороше. Не застигати в сумних думках, страхах, а виплескувати це через позитивне мислення, через якісь добрі справи, які нас рятують. То як арт-терапевтичний напрям у нас — і з казками, і з піснями.

Минулого року навіть спеціально казку написала — «Переплутаний календар». Вона є і серед аудіоказочок. Сюжет такий: у святого Миколая був календар, де відмічав дні, скільки їх ще лишилося до свята, аби даруночки діткам розносити. А злий чаклун викрав той календар, натомість підклав інший, аби заплутати всіх. Миколай не помітив підміни, і довгий час вітав людей за брехливим календарем — 19 грудня. Аж поки не зустрів у дикому лісі козака-характерника. Той і розкрив йому таємницю про підміну. Разом вони відновили правдивий календар, перерахувавши дні правильно. Святий Миколай відтоді свій день святкує разом із козаками-характерниками, тобто з нашими ЗСУ. Ось таке в мене пояснення.

Власне, ідея почалася з «Пісенного щоденника». Бо в 2020 році кожного дня вчила з дітьми по одній українській пісні та виставляла їх у соцмережах. Як приклад — аби й інші українські сім’ї їх співали. Бо ж діти так багато часу проводять у ґаджетах, ніхто з ними не співає. Ну, так мені здавалося, що це якась уже криза розпочалася. Тож зі своїми почала вести «Пісенний щоденник», і через українську пісню розповідати їм про Україну, про навколишній світ, вивчати нові слова. Тобто знайомити зі світом через пісню. Бо ж пісня — то ціла філософія життя нашого. Впродовж календарного року ми вивчали нові пісні, співали, люди слухали, поширювали. А потім виникла думка, що це все варто було б десь зібрати. Окрім пісень мала ще чимало дитячих смішних висловлювань, які записувала за малечею. Тому й — «Писульки».

Минулого року подавалася на грантову програму Українського культурного фонду, з ідеєю про книжечку казок, аудіоказок. І що дітки зі мною разом зачитають їх на студії, аби людям цікаво слухати було. Бо ж коли розповідаю казки, постійно щось уточнюють, перепитують, смішні запитання ставлять. Казочок згодом назбиралося в мене багато, не знала, як усі вмістити в ту книжку. Деякі скоротила, ті, які не в аудіофайлі, так подала. 21 аудіоказочка в «Писульках від мамульки» є, із кюар кодами. Книжка кольорова, гарно ілюстрована. Вмістили й малюнки, що дітки нам надсилали.

А в «Пісенному кошику» ще й 500 пісень заховано — ті, що ми з дітками співали, записували.

Насправді Ніна Митрофанівна була для мене рідною людиною, по духу. Ставилася до мене частково як до дочки. Мене навіть інколи сприймали за її дочку, казали, що дуже на неї схожа. Ніні Митрофанівні завдячую своїм пізнанням світу української пісні. Знаєте, є методика техніки вокалу, коли ставлять голос, роблять дихання, аби звучання було належне. На технічній основі вокалу зациклені зазвичай консерваторії. Але ж спів — це не просто відтворення музики, а щось значно більше. Коли вкладається душа, смисл, коли відчуваєш, про що співаєш, для чого. Над цим найперше Ніна Митрофанівна спонукала мене задуматися. Технічна досконалість прийде з часом до кожного, хто захоче. Але на початках важливо вкласти оцю духовну суть співу. Спів — це ж вираження емоцій. От Ніна Матвієнко завжди це робила, була прикладом щирості вираження емоцій через українську пісню. Тому так зайшла українська пісня через її голос в людські душі.

Мусимо перемогти. Хоч би що. Такий шанс випадає раз на віки. Пам’ятаючи про ту всю нашу боротьбу, ті знущання над українським народом, маємо розуміти, що рано чи пізно це мало трапитися. І сталося воно саме тепер, на нашому віку. Добре, що в нас є сили, що в нас є воїни, є неймовірні люди, що в нас є підтримка світу. Українська нація мусить зберегтися. Інакше будемо вигнанцями, нікому не потрібними. Люди, які не зуміли себе відстояти, все життя почуватимуться приниженими. Мусимо себе відстояти.

Перемога — це ж не десь там, хтось. Це — в кожного з нас удома. Найперше самих себе маємо запитувати: а що сьогодні зробив для Перемоги? От я, наприклад, можу допомогти, конвертуючи свою творчість у неї.

Є таке слово — гартуйсь. Хто гартується, той сильніший стає. Нині в українців такий момент гартування — і ми вже значно сильніші, ніж досі були. І будемо ще сильніші. Бережімо себе, бережімо дітей, бережімо Україну.