Окупація Київщини. Важкі бої. Перед вечором. На блокпості розгледіли здалеку, що двоє військових із автоматами краєм дороги ведуть полонених, яких нарахували 17.
Напружилися – чи то справді полонені, чи такий деергешний маневр? Ще раз придивилися: автоматів на них немає, в усіх руки на потилиці, хіба десь пістолети.
Порозумілися, пов’язали полоненим руки – вони виявилися десантниками, – завантажили в бус і привезли на базу. Тоді була така мода: давали полоненим можливість зателефонувати батькам. Ще вірили, що за поребриком хтось має совість і зреагує належно на факт, що дітей примусили напасти на чужу країну. (Насправді, розповіді полонених, що їм сказали, ніби їдуть на навчання, неправда. Їх навчили відбріхуватися на випадок полону).
Почалися дзвінки до батьків. І от один, найздоровіший серед тих, виявився найбоягузливішим і розплакався:
– Мама, ані здєсь всє да зубов вооружени. У нас толька автамати. У ніх самоє саврємєнноє аружиє, форма непромокающая і утєпльонная, – чоловік із переляку поприписував українській армії все, що бачив у бойовиках, і схлипує.
Троє бурятів, шість кавказців, усі інші – корінні псковці. Кожен розповідає батькам, які страшні звірі їх полонили. Нарешті наші військові згадали про колег, котрі привели полонених. Ті обидва сидять собі в куті, гріються, дзьобають носами в телефонах.
– Ви з якої частини?
– Та ми місцеві поліцейські.
– А я ото думаю, чого це військові так недбало поскладали автомати й навіть не дивляться у їхній бік.
– Вони все одно без патронів.
– Узагалі?
– Ще як ці тільки висаджувалися, – показав на полонених десантників, які ошелешено кліпали очима, – все вистріляли.
– А як їх взяли? – тепер уже ошелешено кліпали військові. – Сімнадцять десантників!?
Поліцейський сховав телефон, розправив плечі та загарчав зі звірячою люттю:
– Голосом, дідько, голосом!!!
Олег УЩЕНКО.
