Жахіття війни торкнулися мільйонів українців ракетами та бомбами над головами, ворожими танками в їхніх домівках, багатоденним перебуванням у холодних підвалах без світла, тепла та їжі, окупацією, звірствами російських загарбників.
Не оминули ці жахіття й родину відомого українського композитора, Героя України Ігоря Поклада. Після повномасштабного російського вторгнення в Україну вони не встигли переїхати до Києва і змушені були провести 15 діб в окупації, під обстрілами, вибухами, між життям і смертю, у своєму будинку на Київщині, у Ворзелі.
Щойно громадськість дізналася про небезпеку, в якій опинилися Поклади, багато хто взявся за їх порятунок. Зробити це вдалося не відразу. Визволення з того пекла дружина Ігоря Дмитровича пані Світлана називає справжнім дивом і згадує про ті найстрашніші в їхньому житті дні, про небезпечний шлях додому в Київ із окупованого Ворзеля.
Коли я писала перші, майже панічні, пости, ми ще не знали, що на нас чекає попереду. Здається, перші вибухи злякали абсолютно всіх… А потім був Гостомель, що поруч із нами. І постійний гуркіт гелікоптерів. І почалося… Тоді я вперше зрозуміла, що таке «Гради». «Смерчі» були попереду… І кляті кадирівці… Ми зібралися зі своїми близькими в нашому підвалі. Спочатку просто спускалися сходинками, занесли стільці, спорудили стіл… Нам здавалося, що це на кілька днів, потім усе закінчиться. Ось такі наївні…
Але за кілька днів опинилися перед «вратами пекла»… Пішли колони орків. На нас… Горіли Микуличі, Немішаєве… Але найстрашніше – Буча… Там ці «врата» відкрилися першими… Боже! Що там відбувалося!!! Горе…
А потім вся ця гидота зайшла у Ворзель. Вони перли на своїх танках, БТРах, БМП. Зверху сиділи мерзоти з автоматами. Тоді ми ще не розуміли, що автоматна черга десь поруч – це чиєсь обірване життя. Вони стріляли по всьому, що ворушиться… Ховалися від артилерії за будинками мешканців, в’їжджаючи впритул на своїх танках. І ось тоді почалося справжнє пекло… «Гради», «Смерчі», гаубиці, ракети… Ми вже почали відрізняти один звук від іншого. І почали облаштовувати наше бомбосховище.
Коли починався обстріл селища, молилися. Всі. Навіть діти. Бо нічого жахливішого в житті ми не переживали досі.
Дрижали вікна, вибухи були такої сили, що двері нагорі, внутрішні, відчинялися.
А потім наступала тиша… Чергову колону орків було знищено.
Але цих покидьків, як тарганів!!! Щойно вбили одних, як на ранок знову гуркіт танків. Нова колона…
Із часом ми вже розуміли, що в нас є кілька годин спокою, і намагалися виповзти нагору, аби зв’язатися хоч би з кимось. Але…
Першим зникло світло. Потім вода. Потім Інтернет і зв’язок. Останнім зник газ.
На щастя, в нашому підвалі два котли – газовий і на дровах! Тому були хоча б із теплом.
Генератор допомагав на якийсь час підтримувати холод у холодильнику, де ще були якісь залишки їжі, та зарядити телефони.
Ось так ми остаточно перебралися до підвалу… Наші старші майже не виходили нагору, ми ж виповзали періодично. Сусіди й куми. Вони мали бігати додому, аби приготувати їжу, погодувати своїх собак…
Так ми й жили великою сім’єю. Навіть 8 Березня відсвяткували.
Але становище все більше погіршувалося. І лінія фронту підійшла до наших будинків впритул…
Ці потвори їздили повз наші будинки, від гуркоту їхньої техніки ми затуляли вуха…
І знову обстріли – спочатку 2–3 рази на день, а потім постійно…
Нерви вже не витримували. Ми зривалися на сльози. А виходу не було.
І раптом – гуманітарний коридор…
Виїхала сім’я з дітьми.
Залишилися дорослі… Ми ще намагалися триматися. Хоча їжу вже готували на вогні. І під вогнем. Але за звуком вже знали, де йде бій – поруч чи подалі. Воду носили сусіди зі свердловини. Берегли ми її, як тільки могли.
А з часом закінчився бензин і зупинився генератор… Зв’язку не було взагалі! Чи по кілька хвилин на день. Я встигала набрати тільки Наташу Рец. Більше ні з ким поговорити не могла, додзвонитися не могла… нікуди…
10-го поїхали наші сусіди навпроти. Наступного дня – ще одна сім’я. Ми залишилися втрьох.
У ФБ писали, що ми відмовилися евакуюватися. Усе було не так. Собак великих в автобуси не пускали. Це – перше. Без них ми б не поїхали… Багато хто їхав своїм транспортом. У нашій машині був розряджений повністю акумулятор і не було бензину. Це – друге. Йти до пункту збору кілометрів зо два із двома людьми, котрі майже не рухаються. Це – останнє. Ми просто не могли евакуюватися.
Якимось дивом я згадала, що в примусі є грамів 300 бензину і… змогла завести генератор! Трохи зарядила телефон. І посипалися смс. Про те, як нас намагаються врятувати. Я швиденько склала необхідні речі і… поспіхом витягла чоловіка та маму з підвалу, вдягла на них куртки, чоботи…
Ми стали чекати. Нам обіцяли, що нас визволить тероборона. Чесно кажу, я не вірила, але не хотіла, аби мої впали духом. Скомандувала сидіти, лежати і чекати! А сама… молилася, аби, якщо вже помирати («Гради» лупили безперестанку, звечора), то всім разом… Аби не поранення!!!
Так просиділи години чотири. Надія спливала з кожною хвилиною… Вікна в домі були максимально закриті жалюзі. Я вирішила хоч трохи відкрити, аби побачити світло… За годину воно з’явилося! Це світло звали Костянтин! Він йшов уздовж вікон кухні в червоній куртці…
Закинули Боньку в багажник машини, речі. Всадили Ігоря, маму, Бусю і почали молитися… Ми їхали самі, без колони. Через три блок-пости орків…
Заплакала я вже на нашому, коли прапор український побачила…
Ці дні запам’ятаю на все життя! Найжахливіші дні в житті. І молитися за всіх, хто молився за нас, теж буду все життя…
Ви прочитали історію «Як вижити і повернутися із пекла…»
І ще! Моліться за наших захисників!
Вони – справжні Боги війни! Нехай їх Господь оберігає!!!
Світлана ПОКЛАД.
Після визволення. Коли нас урятували з того пекла, стало відомо, що ті тварини поселилися в нашому будинку! Жерли, спали, розважалися, в бані парилися, випорожнялись посеред будинку, а наостанку замінували його. Залишивши чотири розтяжки з мінами! Одну з них – у кабінеті Ігоря! В піаніно!.. Чого вони хотіли? Щоби 80-річний композитор підірвався, відкриваючи кришку піаніно?..
Ось так руська армія «асвабаділа» нас…
