Я — колишня дружина священника. Минуло вже більш ніж півроку, як ми розлучилися, але біль не відступає. Ми познайомилися, коли мені виповнилося 15 років. Тоді здавалося, що я зустріла свою долю — віднині й довіку. Заради нього відмовилася від вищої освіти (я з дитинства пишу вірші, мріяла стати журналісткою, але він сказав: або я, або навчання), виїхала з рідного села. Мої батьки, звичайно, не були в захваті від раннього заміжжя, та майбутній чоловік здався їм таким добрим, що опору не чинили — лише поставили умову, аби я здобула середню освіту. Слава Богу, я це зробила.
Переїжджаючи до чоловіка, я усвідомлювала: в новій родині зустріну багато труднощів, треба запастись терпінням. Та сподівалася, що він підтримає мене, адже я не виросла у батьків білоручкою. Сталося інакше — два з половиною роки я була чужою в чоловіковому домі. Єдине, що від мене вимагали, — виконувати накази.
Багатьом ми здавалися ідеальним подружжям, та люди, які знали нас ближче, врешті запитали мене: «Чому ти це терпиш?» Я справді терпіла багато, намагалася змінити життя на краще — добрим словом, ласкою, терпінням. Проте від чоловіка годі було сподіватися підтримки, і виходило, як у приказці: «Будеш солодким — проковтнуть, будеш гірким — прокленуть».
Здається, ні він, ні свекруха так і не зрозуміли, що заміж я вийшла, зовсім не думаючи про статус «їмості» — дружини священика.
Найбільшою трагедією в моєму подружньому житті стала втрата дитини на третьому місяці вагітності. Лікар сказав, що причиною були стрес і надмірне фізичне навантаження. Жити після цього не хотілося, адже діти для мене — це святе. І навіть у цю найважчу в моєму житті хвилину чоловік не під тримав мене, а свекруха заявила: «Ніякої вагітності не було, ти це вигадала». Болю завдавало мені й те, що чоловік, знаючи правду, не намагався захистити мене, мовчав. Я не могла повірити, що людина, яку я щиро кохала та ще й священнослужитель, має таку черству душу. Чи для нього промовляти прекрасні слова у церкві — це одне, а жити згідно з ними — зовсім інше?
Ще майже рік я намагалася зберегти сім’ю, але врешті терпець увірвався. Не могла більше бути ніким поряд із чоловіком, який став для мене чужим. Одного дня я повернулася до рідного села, у хату, що мої батьки подарували нам на весілля. Вони прийняли мене з радістю, і вперше за багато місяців я заснула спокійно. Вдома я знайшла все, що було мені близьким, рідним і дорогим, — аж до вишеньки, яку я посадила, йдучи до першого класу.
Тепер ніби все позаду, але знаю: ніколи мені не стати такою, якою була до невдалого заміжжя. Немає довіри до людей, мрій, а без цього жити дуже важко. Єдине, що тримає на світі, — це віра в Бога.
Проте нині я знаю з власного досвіду, що не слід підкорятися почуттям і поспішати створювати сім’ю, так можна занапастити найкращу пору життя — юність. Навіть якщо знайду свою «половинку», не раз подумаю: чи це та людина, якій потрібна я і яка потрібна мені? Боюсь помилитися вдруге…
Так хочеться вірити, що справжнє кохання, яке не тьмяніє, переступивши поріг шлюбу, існує не тільки в кіно.
Оксана.
