Наша психічна діяльність, підлаштовуючись під життєві обставини, намагається врівноважити тягар емоцій і можливість усвідомлено діяти:
🌟 дехто не визнає певний період емоційних змін чи факту втрати;
🌟 хтось починає відчувати інші (більш знайомі) емоції, які перекривають тугу за тим, кого немає;
🌟 для когось цілком раціональним здається поринути в життєві клопоти, пов’язані із традиціями трауру та поховання, тим самим зменшуючи біль від думок і спогадів.
Усі ці шляхи, які пропонує психіка, є нормальними, і хоч би якою була причина горя, вона обирає ті, що здаються «здоровими» способами опанування внутрішнього болю саме на цей час.
Важливо пам’ятати, що в періоди життєвих криз чи перебуваючи у тривалому психоемоційному виснаженні, нервова система намагається підлаштуватися під умовний режим «економії».
Саме тому людині важче приймати рішення, складніше бути сфокусованою на чомусь одному, підтримувати соціальні стосунки чи віднайти в собі сили досягати поставленої мети. І тому стає більш вразливою до соціальних стереотипів, упереджень і міфів. Розгляньмо найпоширеніші міфи про скорботу.
МІФ ПЕРШИЙ
Якщо ігнорувати біль втрати, він швидше минає. Емоційний або психологічний біль, який відчуває людина, є частиною туги. Він свідчить, що те, кого чи що ви втратили, є дійсно значущим для вас. Можна намагатися ігнорувати біль, забороняти думати про людину, яка померла, або «придушувати» його психоактивними речовинами, щоб отримати тимчасовий ефект полегшення.
Однак заборона «думати» лише посилює фокусування на тому, що забороняється, а під впливом алкоголю, зокрема, «розблоковується» доступ до наших спогадів і заборонених думок, і вони ще більше занурюють у біль втрати, вимагаючи або збільшення дозування, або страждань.
Шлях зцілення розпочинається із зустрічі зі своїм горем і втратою як фактом життя, і лише потім відкриваються шляхи поза «боротьбою».
МІФ ДРУГИЙ
Важливо «бути сильним», тим паче, що моя «слабкість» може принизити пам’ять про людину, яка померла. Емоційні прояви, поведінка чи наші недоречні думки (спогади) не є ознакою слабкості. Природним є відчувати пригнічений настрій і сумувати, плакати чи злитися, відчувати страх та розгубленість. Не потрібно захищати інших від проявів горювання (звісно, якщо в цьому немає безпосередньої загрози життю). Щирі прояви емоцій допомагають іншим усвідомлено відреаговувати на втрату та приймати, що вони не єдині у скорботі.
МІФ ТРЕТІЙ
Плач лише погіршує ситуацію, але якщо ти не плачеш, це означає, що тобі байдуже. Сльози і плач є адекватною реакцією нашого організму на больові відчуття, зокрема на психологічний біль. Коли людина плаче, в нашому мозку виділяються нейроактивні хімічні сполуки, які допомагають тамувати біль і посилюють відновлювальні механізми нашого тіла. Відсутність сліз чи готовності плакати не свідчить про байдужість. Люди, котрі не плачуть, можуть відчувати емоційний біль так само сильно, як і інші, але радше за все використовують інші шляхи для прояву скорботи.
У науковій літературі зустрічаються свідчення, що стримування сліз чи заборона на сильні емоційні прояви через плач може впливати на наше фізичне здоров’я, зокрема на імунну відповідь організму.
Схожі упередження існують щодо гніву: «Від того, що я злюся, нічого не змінюється» або «Гнів нічого не вирішує». Гнів також є природною частиною процесу горювання. Заперечення або придушення гніву лише посилює його контроль над вами й дає йому змогу вирішувати, як проявити себе.
МІФ ЧЕТВЕРТИЙ
Час усе лікує. У Ремарка був хороший вислів про те, що час – найгірший лікар. Він не лікує, а лише накладає «латки», в той час, як відкрита рана під усіма цими шарами з часом починає гнити.
Для горювання немає поняття «часу» як вимірювальної шкали. Час у скорботі – це метафора. Метафора прийняття й дозволу горювати. Немає визначеної тривалості, за якої людина повинна подолати втрату.
Проте в науковій літературі можна знайти аргументацію, що впродовж перших пів року океан емоцій вщухає, спогади тьмяніють, а наші рішення стають більш розсудливими.
Важливо зрозуміти, що людина не прокидається й не вирішує одномоментно «жити далі». Насправді, якщо ви втратили того, про кого дуже піклувались і любили, ви ніколи не перестанете сумувати за ним чи нею, але з часом ваше горе стане більш керованим.
Час скорботи залежить від самої людини, а не календаря. Шлях зцілення від болю втрати полягає в тому, щоби дозволити природному процесу горювання йти своїм темпом так довго, як це потрібно.
Олександр АВРАМЧУК, лікар-психолог, кандидат психологічних наук.
