Як сказав один із героїв роману «Собор»: «Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!» Його життя-подвиг — приклад для кожного сущого в Україні, хто прагне жити за законами честі, совісті й людської гідності. Впродовж усього творчого шляху його ломили, трощили, але — не зламали! Мужній солдат, він переніс усі удари долі, бо чітко знав, для чого прийшов у цей світ. Він не згаяв на дріб’язкове, неістотне ані хвилини, постійно думав про велике — про Україну та її народ і всіх закликав до цього.
Будьмо вдячними долі — нам випало щастя жити в епоху Олеся Гончара!
Війна і мир письменника
От уже двадцять п’ять років промайнуло, як пішов від нас у засвіти незабутній Олесь Гончар. І враз немов осиротіла Україна. «Як не стало у нас Гончара, То неначе не стало в нас батька…» — сумовито писав тоді знаний поет Володимир Забаштанський. Ці його слова дуже співзвучні й моєму серцю. Мов зараз бачу добру, сонячну, всепроникаючу батьківську усмішку, якою Гончар в останні місяці й дні свого життя осяяв і мою душу. А було ось як…
У знаменний рік 50-річчя Великої Перемоги, який з пафосом відзначала нині вже не існуюча країна «республик свободных», намріялось мені підготувати для однієї з газет нарис про фронтовика-прапороносця. Несподівано й назва зродилася — «Війна і мир Олеся Гончара». Своїм задумом поділився з Віталієм Ковалем, письменником, автором кількох глибоких дослідницьких книг і численних публікацій, присвячених творчості Олеся Гончара. А він одразу ж і подзвонив Олесю Терентійовичу в Кончу-Озерну, що під Києвом. Так 12 квітня 1995 року ми й зустрілися на дачі Гранослова української літератури.
Господар скромної, як на теперішні виміри, домівки (жартома називав її фазендою), в якій, без перебільшення, побували тисячі іменитих гостей не тільки з України, але й з багатьох куточків світу, якось і справді по-батьківськи щиро й привітно зустрів мене з Ковалем, і, як мені здалося, того дня повністю відкрив свою душу. Звісно ж, найперше зайшла мова про його знамениту трилогію «Прапороносці», цю воістину оптимістичну трагедію про нечувану в світі війну. Тут, у Кончі, я вперше довідався, що задум твору прийшов до солдата Гончара в розпал війни, в ті трагічні миті, коли він і його побратими прощались із загиблими друзями-фронтовиками. Над кожною свіжою могилою він клявся собі: «Якщо залишуся живим — напишу…» А остаточно утвердився в цій думці вже у визволеній Празі.
Тут же мене зацікавило, а як Олесь Терентійович прийшов до свого «Собору» — цього воістину роману-набату, що свого часу сколихнув усе українське суспільство, а також читачів із багатьох куточків колишнього Союзу. У розмові зі мною Олесь Терентійович зізнався, що його «Собор» діаспора висувала на Нобелівську премію. Кажуть навіть, що до цього прилучився сам Папа Римський, проте з уст письменника я цієї версії не почув.
…Мій співрозмовник думкою знову сягає війни, її першопочатків. «Трохи одужавши після поранення, я із своїм полком був кинутий на оборону дніпровських мостів, — неквапно мовив він. — Було це в районі Новомосковська на Дніпропетровщині. Розвантажували нас із ешелонів уночі. Отоді при сяйві місяця я й побачив оте диво, той козацький собор, нині широко знаний. Якесь містичне це було видиво. До нас немовби озвався із глибини століть творчий геній народу, героїчна й багатостраждальна наша історія. Отой храм і надихав мене згодом при написанні «Собору».
Зустрічаючись із героєм мого майбутнього нарису, я прагнув дізнатися якомога більше про його творчість, зачерпнути нових деталей з його життя-буття. Тим-то й заходила мова про такі твори Майстра Слова, як «Таврія» й «Перекоп», «Тронка» й «Циклон», «Твоя зоря» й «Людина і зброя», «Бригантина» й «Берег любові», про хвилюючі новели письменника. Тоді я ще більше утвердився в думці: всі разом Гончареві твори немовби становлять одну величну книгу-епопею про війну і про мир.
«В Росії «проробляли» Зощенка й Ахматову, а в Україні — мене…»
Із хвилюванням слухав гіркий спогад Олеся Терентійовича про те, як ще в студентські роки його шпетили за новелу «Модри Камень», в якій оспівав кохання нашого стомленого війною юного солдата до дівчини-словачки. На голову молодого письменника посипалися страшні звинувачення у відступництві, в антипатріотизмі. А приводом до різких звинувачень на його адресу послужила стаття якогось донощика з Житомирщини, опублікована в тодішній головній газеті республіки «Радянська Україна». Не було тоді партійних, комсомольських чи профспілкових зборів і друкованих видань, де б не засуджували студента-відступника Олеся Гончара. Дехто прямо радив йому покінчити з життям…
— В Росії «проробляли» Зощенка й Ахматову, а в Україні — мене, — скрушно згадував Олесь Терентійович. — Що я тоді пережив, знає хіба що моя дружина Валя, Валентина Данилівна. Вона, мабуть, єдина з небагатьох, хто тоді залишився вірним, не зрікся мене…
— То Ваш справжній «натхненник і організатор», — вставив я своє слово саме тоді, коли Валентина Данилівна з’явилася з великим пакетом свіжих газет, журналів, листів.
— Я ще додав би: «розум, честь і совість епохи», — використовуючи тодішню офіційну лексику, відбувся щирим жартом господар «фазенди».
А потім Олесь Терентійович із особливою щирістю згадував тих, хто підтримував його у житті, — найперше Павла Тичину і Юрія Яновського, тепло мовив про своїх побратимів-фронтовиків, говорив про такі літературні особистості, як Михайло Шолохов, Олександр Фадєєв, Василь Биков, Віктор Астаф’єв, Леонід Леонов, Расул Гамзатов, Чингіз Айтматов, видатних митців із далекого зарубіжжя — Європи, Азії, Америки, що були гостями його затишної заміської домівки.
Не переповісти всього того, чим збагатилася моя душа за ті кілька зустрічей в Кончі-Озерній у квітні—червні 1995-го. Запримітив для себе: нелегко було співрозмовникові під час тих подеколи тривалих роздумів-спогадів, та він прагнув не видавати цього. Виявляв велику зацікавленість до всього, що відбувалось в Україні та світі, прагнув не розлучатися з радіоприймачем.
У розмовах лише один раз обмовився про самопочуття, здається, це було 14 червня 1995-го. Ті гіркі слова й досі болем озиваються в моїй пам’яті: «Кляті осколки всю ніч вимучували, не давали спати…» Так, дорогою ціною дісталися фронтовику Гончару високі відзнаки солдатської звитяги — ордени Слави, Червоної Зірки, три медалі «За відвагу»…
Прихопивши із собою фотоапарат, я по-любительськи нерішуче час від часу фотографував Олеся Терентійовича — самого, з Валентиною Данилівною, Віталієм Ковалем, утрьох разом. Пощастило й самому потрапити «під приціл» фотооб’єктива разом із класиком української літератури, чим дуже тішуся. Фотографував біля будиночку на лавці, де любив відпочивати Олесь Терентійович, біля розкішної білопінної вишні, яку подарував йому неперевершений співак і такий же садівник Дмитро Гнатюк. Як не дивно було для мене, але господар скорявся волі фотоаматора, підставляючи себе на «розтерзання» перед об’єктивом, і лагідно усміхався, усміхався… Тільки під час останньої зустрічі — 14 червня — попросив «залишити фотоапарат у спокої, дати об’єктивові перепочити». Тоді ніхто з нас, учасників «фотосесії», ще не знав, що мої аматорські знімки стануть останніми світлинами в фотожиттєписі геніального майстра слова.
Уже чверть віку немає з нами Великого Українця, духовного батька нації. Але, як сказав поет, він увесь не умер. Справа, якій Гончар присвятив своє життя, живе і священнодіє! Він живе в назвах вулиць, навчальних закладів, бібліотек, в культурно-мистецьких дійствах тощо. На жаль, поки не вийшло в світ повне, дванадцятитомне видання вибраних творів, але побачили світ окремі з книг письменника. А ще завдяки невтомній Валентині Данилівні, цій справжній Берегині величезної творчої спадщини свого чоловіка, вийшло чимало неопублікованого, зокрема, двотомник листів Олеся Гончара, том листів до нього, унікальна книга спогадів В.Гончар «Я повен любові». Було б здорово, аби знайшлися меценати й видали цю дивовижну книгу повторно.
Сторінками щоденника
Справжнім явищем у літературі й суспільному житті став тритомник щоденникових записів О.Гончара. Коли писав ці рядки, мені хотілося зазирнути в ті сторінки «Щоденників», що випадають на весну–літо 1995-го року. Ось деякі з тих хвилюючих записів цього, без сумніву, духовного заповіту Прапороносця нашої літератури грядущим поколінням українців.
22.04.1995 р.
«Ніколи не був так близько до Бога, як учора вночі, коли слухав духовну музику Гайдна. І, здається, ніколи Україна так спрагло не відзначала свій вільний Великдень, як цієї весни. Я наснажуюсь красою неба, красою життя… Світлий мажорний настрій — в душі і в усій природі. На очах зацвіли садки!»
29.05
«Справив неабияке враження парад на Хрещатику. Чи не вперше браві хлопці з українських військ чули команди й вітання українською мовою; жаль тільки, що не знайшлося на Хрещатику місця для представників героїчної УПА. Але правда переможе, історія віддасть належне всім, хто виборював суверенність України».
11.05
«Триста років Україна була донором імперії, живила її своєю кров’ю, віддавала їй свої таланти. Хтось музикальний сказав: «Україна — це суцільна консерваторія».
16.05
(З листа — до когось). «Мене знову цькують. Не так чужі, як свої. Це — найболючіше. Не розуміють того, що коли я вмру, поменшає світла в Україні… Боротись? Не маю фізичних сил. І смерті я не боюсь. Я — повен любові!»
12.06
«На Тройцю, на Зелені свята, одержав листа від Ярослава Сороки і «Русалку Дністрову» (газету) з його спогадами про наші зустрічі в Збаражі та Бережанах. Як же треба було натерпітися цим людям від московських окупантів та своїх обкомівських підгейкувачів, що звичайнісінький вияв уваги заїжджого письменника до чогось українського, слово підтримки й заохочення навіть через багато літ викликало такий вдячний спомин і захоплення!.. Поїздки на Тернопілля для мене справді були незабутні».
14.06
«Найбільшим лихом для України є національне самоїдство. Немає ненависті лютішої, ніж та, що виникає між самими українцями».
04.07
«Коли звернув зі стежки в густі трави, то коники так і бризнули з-під ніг! Яка таки гарна в нас мова: коники бризнули з-під ніг!.. Дякую Богові, що дав мені народитися українцем…»
06.07
«Знову в реанімації. За вікном палати зелене літо… Крім усього, почали вимордовувати ноги, особливо вночі, навіть під час крапельниці, лікарі не можуть з’ясувати причин, встановити діагноз. А я знаю, вже бачу, стоїмо по груди в траншеях, в крижаній воді… Бо ні хвороби, ні простуди, ні сталь не брали нас тоді — це із «Знамена полку…» А зараз усе озивається. Бо то була молодість… Від війни ліків нема! Від війни нема ліків!» (Це — передостанній запис, занесений до «Щоденників»).
***
14 липня 1995 року воїна-прапороносця, нашого національного світоча не стало. Навіки згасла всепроникаюча усмішка доброї, мудрої, великої Людини, кілька неповторних зустрічей з якою стали справжнім Великоднем душі моєї.
Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України.
Фото: Олесь Гончар із дружиною та Віталієм Ковалем у Кончі-Озерній, 12 квітня 1995 р. (фото автора).
