Україна сьогодні бореться за своє життя, за своє майбутнє, даючи відсіч російському агресору. За своє життя і майбутнє бореться й наша українська державна мова. Й досі. Попри проголошення Незалежності України понад 34 роки тому. Попри російсько-українську війну, розпочату загарбником ще в 2014 році. Попри відверті меседжі росіян щодо причин своєї агресії, однією з яких називають звільнення російськомовних українців, заради яких вони «зобов’язані довести свою справу до перемоги»…
Чому ж і досі українська потребує захисту, що, зрештою, заважає багатьом нашим співгромадянам послуговуватися державною мовою, наскільки це важливо для національної безпеки — про це та багато іншого, дотичного до мовного питання, говоримо на порадницькій гостині з Уповноваженою із захисту державної мови Оленою ІВАНОВСЬКОЮ.
ПРО ЄВРОПЕЙСЬКУ ХАРТІЮ РЕГІОНАЛЬНИХ АБО МІНОРИТАРНИХ МОВ
Ще 2003-го року Верховна рада ратифікувала Європейську хартію. Це виглядало здебільшого як політичний крок. Звісно, росія через українські владні структури все одно продовжувала свою колоніальну мовну політику. Адже мова завжди мала значення. І тепер, як ми щоразу пересвідчуємося в тому, мова дуже й дуже важлива. Вона має філософський, ментальний вплив на людську свідомість. А свідомість визначає дії, диктує нам поведінку і, відповідно, створює картину світу. Тому росія через свою агентуру перекрутила первинну назву хартії таким чином, що мовляв російська мова потребує захисту в Україні. За цим документом кожна держава визначає перелік мов, що потребують підтримки, аби унеможливити тотальну асиміляцію і щоб культурна традиція тих народів, які користуються ними, була тяглою.
Ми бачимо, що росія весь час використовувала Хартію у власних інтересах й опиралася на цей документ. Наша держава фактично 20 років йшла до цього моменту — ухвалення на законодавчому рівні виправленого, справжнього варіанту Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.
ПРО ВЛАСНЕ СТАВЛЕННЯ ДО МОВНОГО ПИТАННЯ
Я — з учительської родини, з україномовного міста Кам’янця-Подільського на Хмельниччині. Змалечку і дотепер моя рідна мова — українська. В університеті навчалася на українській філології, згодом закінчила аспірантуру кафедри фольклористики. Жила у своєму світі, в своїх книжках. Потім викладала. Мої студенти-фольклористи — з усіх куточків України. Знаєте, я от вважаю, що ті, котрі на сьогоднішній день обирають своїм фахом фольклористику, то особливі діти. Як правило, вони всі україномовні. Відтак у мене не було отих усіх викликів, через які багато кому з наших співгромадян доводилося чи доводиться проходити. На щастя, все моє оточення було і є українськомовним.
Прийшовши на свою теперішню посаду, я, чесно кажучи, не усвідомлювала масштаби проблеми. Що вам сказати, мої акценти як викладачки, як філологині, були радше гуманітарними. Скажімо, як мова наша збереглася попри всі заборони, як дійшла до нашого часу, як працюють механізми мовної ідентичності. Тоді мені здавалося, що освітня робота і мої дослідження, публічна комунікація можуть дуже багато. І вони справді можуть. Але не все.
На державній службі фокус, звісно, зміщується. Тут щодня бачиш, як мовне питання має юридичні рамки. Воно міцно пересипано, скажімо так, різними бюрократичними моментами. Ну, і знову ж таки, фактор суто людської втоми. А вона зараз тотальна. Адже ми виснажені й психологічно, ментально. Можна зрозуміти людей, котрі на початку повномасштабного вторгнення росіян хапалися за мову як за рятівну соломинку. Коли через неї спрацьовувала оця чітка ідентифікація «свій — чужий». Коли через мову ти немов би підтверджуєш свою присутність тут, зараз. Це як альтернатива, противага ворогу, що йде на тебе з іншого краю землі. А тепер бачимо, що деякі люди вже втомилися тримати цей свій бій, внутрішній, чи лінощі їм на заваді, не знаю.
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ БАТЬКІВ І ШКОЛИ
Тут має бути трикутник: дитина, батьки, школа. На початках, звісно, дуже багато залежить від батьків. Перші кроки, перші слова дитини — усе це в колі родини. Материнське плекання засвоюється найпотужніше і запам’ятовується на все життя. Тому, звісно, батьки відповідальні за те, щоб створити оце от мовне родинне середовище, плекання дитини українською мовою. А для того самі мають її знати, спілкуватися. Потім — дошкільний заклад, період дошкілля. Мовні навички дитини насправді формуються від її народження до шести років. І якщо вони — не державною, а якоюсь іншою, її рідною мовою, скажімо, то, звісно, в дошкільному закладі, в школі оцей мовний баланс потрібно створювати й дуже активно пропонувати його. Аби білінгвізм був, тобто здатність дитини володіти та вільно користуватися обома мовами.
Важливо, щоб дитина, котра йде до першого класу, знала державну мову, на якій провадиться навчання в школі. Бо, як доводить методика громадського об’єднання «Спільномова», засновником якої є киянин Андрій Ковальов, якщо дитина не набула певних мовних навичок на рівні дошкілля, то потім вона вже програє на самому старті навчання. І батьки не повинні перекладати свою відповідальність на освітні заклади. Вони повинні відчувати власну відповідальність, якщо, найперше, поважають свою дитину, належно дбають про неї.
ПРО БЛОКУВАННЯ РОСІЙСЬКОГО КОНТЕНТУ
Повне блокування, звісно, неможливе. Розумію ж, що чим більше заборон, тим більше бажань їх порушувати. Але я — за певне ранжування чи просіювання, назвемо це так. Ми працюємо в Робочій групі при Офісі Президента України. Звісно, якусь перспективу маємо, надію бачимо. Готуються звернення до світових стримінгових платформ, зокрема Spotify, Apple Music, YouTube Music із вимогою обмежити російський контент та посилити український, щоб захистити наш культурний та інформаційний простір від агресора. Потрібно, аби ці платформи, які заробляють гроші, і на українських споживачах — так само, врахували наші потреби. А наші потреби дуже серйозні. То — національна безпека України. Тут навіть не треба нікого переконувати, що через таку начебто тиху русифікацію, через споживання російської музики, російських фільмів, російських анімаційних фільмів, що найстрашніше, як на мене, ми не просто фінансуємо виробника, тобто країну-агресора, а ще й самі собі поціляємо в голову.
В ідеалі, звісно, повинно бути блокування російського контенту за певним переліком, який має подавати наша Національна рада з питань телебачення та радіомовлення. Має бути відповідний санкційний список. Окрім того, є стаття 15 Закону України «Про культуру» щодо розповсюдження та популяризації творів літератури і мистецтва. Це, фактично, оте решето, крізь яке теж можна було б просіювати культурний продукт.
Існуючі VPN (віртуальні приватні мережі) дещо ускладнюють його блокування. То вже дорослі можуть користуватися ними свідомо. Але, в такий спосіб, робимо певну загорожу для наших дітей, які самі ще не будуть установлювати оці всі засоби, щоб отримати російськомовний контент. Головне — вберегти їх від того. Тих, які ще не можуть зробити цілком відповідальний вибір. Якщо батьки на цьому етапі не зроблять того самостійно, тобто певним чином відрегулювавши ґаджет так, аби російськомовний культурний продукт не нав’язувався, не підтягувався один за одним.
ПРО ПОЕЗІЮ УКРАЇНСЬКИХ КЛАСИКІВ У ТВОРЧОСТІ МОЛОДИХ ВИКОНАВЦІВ
Зізнаюся, здійснюється моя давня мрія. Читаючи українську поезію, завжди думала: ну, які слова чудові та глибокі, та вони ж співаються самі по собі! Особливо Тичина ранній, твори якого вже звучать, зокрема, в репертуарі нашого співака Артема Пивоварова, гурту «Пиріг і Батіг». Які ж вони молодчинки! Це настільки красиво! І з позицій менеджменту, популяризації дуже круто. Тому що люди завжди сприймають більш відкрито те, що вже колись чули. І ще такий момент, коли фольклорні мотиви використовуються в авторській пісні. Тобто такі алюзії, вплетення фольклорних мотивів у пісні є поширеною практикою, яка дозволяє сучасним виконавцям відродити інтерес до національної спадщини, зберегти культурні традиції та надати музиці глибини й емоційності. Українська музична культура, зокрема, активно використовує це явище, що відображає повагу до свого коріння, робить нашу культурну спадщину ближчою, зрозумілішою ширшій аудиторії. Ми завжди швидше й активніше відгукуємося на те, що закладено в нас на генетичному рівні. А фольклор український має тисячолітню історію. І от пробуджуючи цю стихію, через мелодику, через певні мотиви фольклорні, автор уже на старті приречений на успіх, його твір здобуває велику популярність.
І в такий спосіб наша традиція оновлюється, продовжується і має перспективи на майбутнє. Тому що наші діти зараз уже зростають на тому, що чують у своєму дитинстві, в юності. І то вже будуть їхні пісні, які вони, можливо, колись співатимуть своїм дітям. І так оця вервечка буде нескінченою. Закоріненість її — в нашій предківщині, і це дуже важливо. Мова зберігається, і так вона продовжується, і не буде тому кінця й краю. Щиро в це вірю.
ПРО ПЕРЕМОГУ
Ми повинні перемогти, бо тільки так наші діти почують пісні предків своїми голосами. Багато про що можна говорити, відповідаючи на це ваше запитання, але от чомусь хочеться наголосити саме на цьому — щоб через пісню. Тому що в ній все: пам’ять наших батьків, наш світогляд, наша любов, наша ненависть і наша сила. Через те дуже хочеться, щоб наші діти це відчули і тим користалися, й міцнішали.
Повну версію порадницької гостини
З ОЛЕНОЮ ІВАНОВСЬКОЮ
можна прочитати в номері газети «Порадниця»
від 18 грудня 2025 року.
Автор та керівник проєкту ТЕТЯНА ВЛАСЮК,
головний редактор газети «Порадниця»,
заслужений журналіст України.
