На головній світлині сторінки киянки Олександри Мулькевич у соцмережах — Вітчизна-мати з тризубом на щиті та мечем, на якому, наче на древку, майоріє український прапор: Україна і Київ були в її серці, як і Майдан. Сашина світлина на аватарці зроблена саме там.
Колись вона привітала з новоліттям близьку людину словами: «Яка різниця, скільки днів у твоєму житті, коли стільки життів у твоїх днях». У її власних днях, сповнених сенсами і красою, життю було тісно від планів, справ і мрій. «Мрій про велике. Твори добро» було її гаслом, за яким заохочувала жити й інших. У Сашиних дописах чимало крилатих фраз, що були її думками, як-от: «Єдині сподівання, які ти мусиш виправдати, — це твої власні сподівання». Саша сподівалася жити довго і щасливо, творити, реалізовувати себе, мати дітей. Власне, такою бачила й майбутню Україну — квітучою, сильною, незалежною, цікавою для всього світу. Право на таке майбутнє для всіх нас останні 14 місяців свого життя Саша виборювала в «Госпітальєрах», рятуючи наших поранених захисників. «Робити нереальне» — вона вміла і це.
Неймовірно турботлива, ця молода жінка любила дарувати радість і робити людей щасливими. Їй подобалося змінювати цей світ, чиюсь долю на краще. Знала, чим ризикує, ідучи на війну, — і лишила лист на той крайній випадок, коли б його оприлюднення стало доречним. На жаль, цей день прийшов у серпні 2024-го. Прощальний лист тепер уже назавжди 35-річної Олександри виявився справжнім маніфестом до українців — удячним, обнадійливим, натхненним. Можливо, хтось уже не раз перечитував його, а хтось прочитає вперше. Та багатьом після цього, віриться, захочеться перепитати самих себе: чи так живу, як має жити Людина?
«Якщо дійде до того, що це доведеться зачитати, то знайте: більшого щастя немає для воїна, ніж померти в бою. Всі ми трохи воїни, хтось на полі бою, хтось бореться з корупцією, а хтось відновлює справедливість у судах, наші люди воюють з невиліковними хворобами, а вчені — з гравітацією. Така ми войовнича нація. І дуже палка до свободи. Українці — вільні люди, цього в нас не забрати. Вільні в думках, поглядах і діях. І немає в нас межі. Ані в чому немає. В технологіях чи відкриттях. Все, що захочемо, — все зробимо. Мені пощастило народитися в найкращій країні світу — Україні, і це країна, за яку честь померти. А ще краще за неї жити. Жити так, щоб за багатьох із нас, по декілька життів. Виховувати маленьких українців в любові до світу та в міці й незламності. Показати їм всю красу Карадагу, соляні шахти Донбасу, терикони, заповідні коси, лимани, найбільші печери і червону руту. Кожен із нас несе всередині світло, не бійтеся його запалити.
Ми ще побачимось, все буде Україна!»
СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ
Саша народилася в Києві 27 березня 1989 року. Змалку проявляла себе як особистість. Швидко збагнувши, що доньку не виховати звичними для такого віку заборонами, мама дозволила їй бути собою. Маленька дівчинка могла гратися сама, і стояла на своєму, хоч і не завжди виправдано. Від початку була правдолюбом і вже тоді воліла доводити свою правоту навіть дорослим. А ще була доброю. Рідні дивувалися: коли маленька Саша зверталася до дорослих людей, її вислуховували і спілкувалися, як із дорослою. Нікого не ідеалізувала, але маму й дідуся дуже любила й у чомусь наслідувала.
Вона завжди жила на повну. Із дитинства захопилася Лего і багато читала. Любов до техніки і книжок (українською й англійською) відчувала і згодом. Пізніше сама збирала собі комп’ютери. У 16 років пішла на курси водіїв, у 18 — отримала права. Обожнювала машини та мандри, відтоді як під час шкільних канікул відкрила для себе Буковель і Карпати. Згодом сама прокладала маршрути мандрівок у різних широтах. Багато їздила. Чудово фотографувала. Писала талановиті тексти. Загітувала й свого дідуся писати книгу спогадів, яку збиралася видати, але та залишилася незавершеною…
Маючи хист до малювання, 4 роки вчилася в Державній художній школі ім. Т.Г.Шевченка, потім — у ліцеї «Лідер», закінчивши його за класом дизайну. Любила гарний посуд ручної роботи, на якому подавала так само красиві й смачні наїдки. А от в одязі цінувала комфортність. У студентські роки її улюбленим було худі з нашивкою УПА.
Школяркою постановила собі спілкуватися державною мовою, дарма що в родині тоді говорили російською. Обираючи майбутній фах, зупинилася на економіці, яку опановувала в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Їй потрібні були ці знання, щоб керувати бізнесом: планувала розпочати власну справу. Після закінчення вишу ще три роки навчалася в аспірантурі. І коли згодом довго опановувала такмед, ніколи не шкодувала, що обрала фахом не медицину.
Мала свої рецепти, «як робити вечір п’ятниці справді добрим, а подальші тижні — теплішими»: допомогти комусь зробити гарну справу, зробити щасливою близьку людину, порадувати — незнайому.
…Через кілька років її дні й тижні були розписані буквально по годинах, тож навіть домашні мали «ставати в чергу», аби зарезервувати для себе Сашин час.
«МЕНІ НЕ СТРАШНО!»
Їй ніколи не було «все одно». Іще 25 листопада 2013 року зосереджена на навчанні в аспірантурі, після побиття студентів Саша прагне «підносити патрони». «Мені не страшно!» — 23 січня ці її слова звучать як виклик силам зла, що драконівськими законами прагнуть залякати українців. У найкривавіший день Майдану 19 лютого тендітна дівчина звертається зі своєї фб-сторінки до всієї столиці: «Люди, друзі, небайдужі!!! Возитиму сьогодні цілий день ліки та харчі на Майдан. Хто може дати харчі, чи ліки, чи гроші, — я під’їду, заберу». Жодних уточнень — «Мені не страшно!» Наступного дня в її дописі — потреби барикад і операційної: від цвяхів і мап Києва — до ліхтариків і люмінісцентних ламп.
…Через 3 роки у дні пам’яті Героїв Небесної Сотні Саша наголошує: Майдан — це не географічне місце, він — у наших головах. Майдан — це «не давати хабарів; не здавати позицій; не стати драконом», пише Саша, чиї «спогади — як вогонь». Додані фото зробила згодом — у дні Майдану було не до світлин. У першу осінь повномасштабної війни вона повторить ці слова про місце гідності і свободи в серці кожного українця як про «місце нашої суті і суперсили».
«МАМА ЗАВЖДИ В МЕНЕ ВІРИЛА»
У їхньому домі завжди жили папуги й урятовані на вулиці пташки з перебитими крилами. Мама рятувала серпокрильців, Саша — лікувала ворон і голубів. Лариса почала допомагати тваринам іще тоді, коли мало хто з українців розумів слово «волонтер», а 2015-го долучилася до чергувань на пункті допомоги військовим, який відкрився на столичному вокзалі. Разом із іншими волонтерами готувала для воїнів чай і каву, приносила готові страви, щоб пригостити тих, хто їхав часом просто з фронту. Її «коронний» тертий пиріг часто викликав у бійців удячні коментарі на кшталт: «Наче вдома побував! Так і моя мама пече!» Свою випічку Лариса разом із іншими відправляла й на фронт. А ще — плела гачком і роздавала всім охочим маленьких ангеликів — білих і в кольорах українського прапора. Це бажання радувати, підтримувати, надихати, а до того — й дивовижна любов до всього живого, особливо ж беззахисних «братів наших менших», яким Лариса не раз надавала прихисток у своїм домі, вочевидь, передалися й доньці. Як і розуміння того, що кожен з нас має допомагати відродженню України, як може. Досі російськомовна Лариса вирішила тоді перейти на українську, пішла на безкоштовні курси, успішно закінчивши їх — і доволі швидко й напрочуд гарно заговорила державною. Саша тоді не приховувала: пишається мамою, яка й надалі «шліфувала» свою українську, тож її мова ставала все яскравішою і багатшою. А ще час від часу жінка відчувала потребу душі — поїхати до Стіни Пам’яті, привітатися з тими, хто поклав за нас своє життя, навіть якщо там нема світлин особисто знайомих. А звідти, купивши цукерок, вирушала на вокзал. «Я не одна така, нас багато…» — наче виправдовуючись, казала вона 7 років тому. Справді, таких українок багато. От і донька Лариси пішла по її слідах.
«Моя Мама завжди в мене вірила та підтримувала. Абсолютно, без вагань, без тіні свого досвіду чи сумніву. Саме тому я реалізовувала всі свої чудернацькі задуми разом з нею — і надалі так роблю. Завжди питала, чого я хочу.
Тільки я. Чи рис — чи риба, чи плаття — чи штани. І приймала мій вибір… Маминою любов’ю та терпінням до мене можна було б охопити з десяток людей, але пощастило лише мені», — писала Саша в День Матері. Зізнавалася: Мама (завжди — з великої!) в її телефонній книжці — під своїм іменем і прізвищем — «бо перш за все вона ЛЮДИНА». Згадувала: її Мама не чекала від неї досягнень, але коли це ставалося, раділа за доньку, часом додаючи: мовляв, «знала, що в мене вийде, бо це ж я».
Про їх стосунки свідчить тодішня порада Саші ровесникам: «Даруйте радість Мамам не лише в цей день, запрошуйте їх на каву без приводу, в подорожі без обов’язків, в гості на вечері. Цінуйте їх творчість, залучайте до спільної активності, просто гарно проводьте час».
Можливо, приклад і досвід матері далися взнаки, коли Саша обирала свій шлях? Принаймні вони багато в чому були однодумицями, хоч і не без суперечок. Але Лариса з повагою прийняла всі рішення і вибори єдиної доньки, включно із волонтерством і рішенням рятувати життя інших людей, ризикуючи власним. «Саша за своє життя навчила мене: треба проживати кожен день, як останній, жити — і бути самою собою. Гадаю, головний урок її життя всім нам — жити так, щоб бути щасливими, незалежно від того, що саме робимо», — каже Лариса. Тепер у її оселі мешкає колись урятована донькою папужка…
ІСТОРІЯ ЩАСТЯ МАЛОГО
Часом у соцмережах Саша розповідала про тих, кому дала шанс на життя, як-от прооперованих «ворону №1», яка стала зіркою її інстаграму, і «ворону №2». Про пошуки собаки з кульовим пораненням 2022-го у тільки-но звільненій Бородянці й закупівлю кормів для тамтешніх «хвостиків — домашніх і вуличних». Ділилася світлинами собаки Грети, яку побачила покинутою на вулиці, прихистила — і згодом знайшла їй новий дім. Згадувала про волонтерський збір мами Лариси — на корм для собак і котів на Донеччині. Та найчастіше розповідала про Малого, який до їх зустрічі мешкав на залізничному вокзалі, втративши під потягом пів лапи — але й по тому не голодував, тож відловити цуцика змогли лише рятувальники. Та Саша подарувала йому те, чого «русанівський щастєтер’єр» — так визначила цю породу — ще ніколи не мав. Дворічний цуцик був прооперований, соціалізований, знайшов дім і люблячих господарів — Сашу з чоловіком Максимом. «Малий — це пів вівчарки, це купа радості при зустрічі з новими людьми, це собака, який любить подорожувати з нами, і йому байдуже — маршрутка це, тролейбус чи авто, кафе, бари, фестивалі — залюбки, аби поряд», — розповідала Саша. Покалічена лапа не стала на заваді собачому щастю. На одній із зимових світлин Малий тягнеться теплим носом до її щоки, наче хоче поцілувати: добро завжди повертається… Песик залишився з Максимом. Нещодавно волонтери передали з Європи новий протез, виготовлений спеціально для Малого…
«ПІДТРИМАТИ ФРОНТ МОЖНА КРОВ’Ю»
Коли волонтерство стало в Україні справою кожного небайдужого, Саша пірнула в нього з головою, реалізовуючи себе у все нових сферах. Чудово знаходячи спільну мову з рідними дідусем і бабусею, підказувала іншим: «Ви завжди можете порадувати своїх стареньких простим телефонним дзвінком або запрошенням на каву. Найцінніше — це ваш час із ними». Прекрасно ладнала і з чужими Ба і Ді, як називали людей старшого віку у БО «Старенькі». Ставши тамтешньою активісткою, тішилася, долучившись до організації «мегаатмосферних», за її словами, чаювань зі смаколиками просто неба, із «культурною програмою» для літніх людей — співами, читанням віршів. #моїстаренькі — таким був її тег для розповідей на цю тему із проханнями долучатися, аби примножити хвилини щастя старшого покоління: «Наша мета — утримати їх у суспільстві якнайдовше. Вони — такі самі, як і ми, але трохи старші». Саша хотіла, аби ці зустрічі стали тематичними: «Я мрію про мексиканські гурти, які виконують свої пісні на таких чаюваннях, латиноамериканські танці, віденські вальси… Ідеї ніколи не закінчаться: італійські закуски, французькі сири, східна кухня, ізраїльский тиждень… Так можна продовжувати до власної старості…» На сайті starenki.com.ua назавжди молода Саша і зараз — у списку волонтерів…
Уперше здавши кров 2018-го, каже про це: «Випала честь» — і неабияк радіє: спершу її не допускали до здачі, бо худенька, невеличка на зріст Саша важила менше 50 кг — мінімально прийнятної для донорів ваги. Тож перший раз, аби здати кров, одягає пояс із залізними елементами. На день народження просить подарувати їй обтяжувачі для тренувань. Сховані під штанами, вони додають ваги — і от уже Сашина кров може врятувати чиєсь життя. По тому їй найважче дочекатися, коли можна прийти наступного разу. «Я точно отримую більше, ніж віддаю. Можна розказувати про переваги донорства, та вірю, що кров здається не для цього. Кров здається, бо рятує життя». Перші кроки як донор робить у Київському міському центрі крові. За рік пробує себе й у донорстві тромбоцитів. На прохання друзів здає кров у Національному інституті раку. Та найбільше її кровоздач — 15 донацій — у ДонорUA. Восени 2022-го Олександра нагадує в соцмережі: «ФРОНТУ потрібна кров… Підтримати фронт можна броніком, можна машиною, можна турнікетом, а можна кров’ю». З давнім другом Єгором — жартівливе змагання: хто швидше отримає звання «Почесний донор крові». «У мого друга чудова традиція: на день народження він дарує людям трохи своєї крові. Це в буквальному сенсі віддати частку себе», — пише про нього. Принагідно заходить мова про відносно новий для України напрям — посмертне донорство органів. Саша готова й на такий крок: це дає шанс насамкінець подарувати людям частку себе. Розповідає про це й мамі, знаючи: та зрозуміє.
«РОБИТИМУ ВСЕ НА КОРИСТЬ БАТЬКІВЩИНИ»
У ті самі роки в її життя входить тактична медицина. Іще 2017-го на тренінгах Всеукраїнської Спілки Парамедиків Саша вчиться надавати домедичну допомогу, плануючи за пару тижнів зібрати «собі нормальну автоаптечку». «Завжди робила і робитиму все на користь Батьківщини, щоб Україна стала кращою країною в світі. Маю честь бути українкою», — пише у соцмережах — і так живе. Її позиція сформована ще з Майдану: «Я не даю хабарів. Не даю за здоров’я рідних, не даю за їх долю, не даватиму, якщо будуть проблеми. Я ніколи не займала/ю/тиму чуже місце, мені не було/є/де соромно за свої вчинки. Не давати хабарі легше, ніж здається. Вихід з будь-якої ситуації є».
24.02.2022 повторює в соцмережі свої слова 8-річної давності: «МЕНІ НЕ СТРАШНО!» Каже: боятися — це нормально, як і вивозити своїх дітей — або залишатися, як плакати — або не плакати. Її ж вибір давно зроблений: «Я лишаюся, і в мене ніколи не було іншого варіанту. Не здамо столиці, де там списки на розстріли — записуйте! До останньої краплі крові, до подиху…» На 29-й день повномасштабної війни знову повторює: «МЕНІ НЕ СТРАШНО!» — але тепер чує, як разом із нею «це промовляють мільйони голосів». «Чи буде ще тяжко? Так, — розмірковує вона. — Та найтяжче буде через роки слухати, як говорить дитина чи мати загиблого героя…»
У 31 річницю Незалежності Саша зізнається: у скарбничці її серця до вже наявних там сили, волі, свободи та справедливості за пів року війни додалися незламність, відвага й любов. «Це все, чим наповнює мене моя країна від самого мого народження, і це все, що я повертаю їй, помноживши на свою особистість. Україною я пишалася завжди. Але цього року мене захоплюють всі ці незламні, всі ці ВЕЛИКІ люди — українці», — пише у Фейсбуці. «Всі наші землі буде повернено і відновлено, всі наші люди повернуться додому», — упевнена українка.
«Я не вдягаю вишиванку на день вишиванки, не ношу за кордоном футболку з гербом і не ставлю собі аватарки з прапорцями України. Людині, яка щиро любить Україну, не потрібно це доводити. Щоразу, перебуваючи за кордоном, ви — це представлення України, її культури, цінностей, принципів, бажань і прагнень. Щоразу вдома ви — це приклад для інших. Цінуйте свою історію, вивчайте її, досліджуйте цінності народу», — рядки з іншого відвертого допису Олександри.
24.02.2023 на її сторінці з’являється світлина з Максимом, просто серед їжаків на Майдані — нашому місці сили, з роздумом про буремні часи, «в які ми всі переодяглися в кольори мокрого асфальту, відтінків лісу та іржавого заліза. Часи, коли просто зварити каву зранку — це досягнення, а знешкодити ворога — дрібниця. Часи, коли чужі стають рідними, а «свої» перестають ними бути. Часи, коли чесність та наполегливість цінуєш сильніше за досвід та посаду». Саша тоді повернулася з ротації: з літа 2023-го вона — на службі в Медичному Добровольчому Батальйоні «Госпітальєри»…
ГОСПІТАЛЬЄРКА
«Люди — це мій найбільший подарунок у житті. Дякую, що терпите. Надихаєте своїми вчинками та звершеннями. Ви — мій найкращій стимул», — звірялася Саша друзям в один із днів народження. Пишалася людьми, «які навіть у складних ситуаціях обирають лишатися людяними, які обирають не як простіше, а як по совісті. Для яких слово Людина — це завжди не лише про себе, а про інших людей». Такою була й сама. Таких зустріла й у «Госпітальєрах».
«Усі госпітальєри — добровольці, які зголосилися працювати на фронті, не отримуючи за це зарплату. Організація існує суто завдяки пожертвам. Девіз госпітальєрів — «Заради кожного життя», — розповідає Саша в одному з інтерв’ю. «Наразі я там, де можу робити найкраще, що я вмію в житті, — використовую свою суперсилу. Радію цьому безмежно. Пишаюся бути Госпітальєром, а ще більше побратимами поруч: сміливі, безстрашні, підготовлені, а головне — справжні воїни за життя», — пише у Фейсбуці. У складі батальйону — понад 800 осіб, які врятували життя понад 23 тисячам поранених. Іще з 2014-го функції госпітальєрів — надання пораненим бійцям першої невідкладної допомоги, евакуація їх з поля бою, супровід до стабпункту, перераховує у своєму дописі засновниця неприбуткової добровольчої організації Яна Зінкевич. «А ще, — доповнює Олександра цей перелік обов’язків, — організація роботи, комунікація, ремонт машин у польових умовах, дообладнання будинків, позицій. Моральна, людська підтримка поранених як внесок в їх відновлення та швидшу реабілітацію. Людяне ставлення до кожного, всупереч всьому і завдяки побратимам».
…У першу річницю служби дівчата фотографуються під час ротації на Донеччині. «За цей рік кожна з нас наїздила таку кількість ротацій, що заслужила великі гарні гумові шеврони від бату (проте Майк працювала більше за всіх — вона неймовірно крута)», — пише одна з них. Майк — це позивний Олександри.
На світлині, зробленій наприкінці червня 2024-го, їх дев’ятеро на тлі авто. «Це наша чудова команда. Три екіпажі госпіків. Всі ланки евакуації. Реально були поранені бійці, яких ми передавали з рук у руки. Від лінії фронту — і до лікарні», — коментує Саша. Найтендітніша з дівчат, вона — на підніжці авто. Командирка жіночого екіпажу.
«Чи ви хороший командир, покаже лише час і люди… Командир ніколи не вирішує лише за себе, завжди зважає на всі варіанти і приймає найкраще рішення — не завжди на його користь, але завжди — на користь його людей і задачі. Таким командирам — честь і слава. Мені за приклад такі люди, сподіваюсь колись дожити і дорости до цього «звання» і найскладнішої роботи». Тендітна молода жінка з позивним Майк стала саме таким командиром екіпажу. А поза роботою — варила своїм дівчатам каву, дозволяла навіть поплакати («але недовго»), дарувала світанок на крейдяних горах Донбасу… Безумовно вірила в Перемогу — і ділилася своєю вірою.
ПОСПІШАЛА ЖИТИ
В останні місяці, повертаючись до Києва, вона постійно бігла кудись, каже мама Лариса. Справи, справи… Казала, що люди чомусь дуже обмежують себе віком — то «зарано» і «не можна», то «пізно» і «не варто» — а вона завдяки родині й близьким — людина поза часом, без таких обмежень. «Ніколи не брала на себе чужі заслуги, лише власні, не займала чужого місця, лише своє — тому на душі мені завжди спокійно. Прямую своїм і лише своїм шляхом». Між ротаціями Саша встигала переганяти з-за кордону машини для фронту, тренуватися, допомагати «Стареньким», творити добро у найрізноманітніших його проявах. Можливо, просто поспішала жити?!
«За останні декілька років ловлю себе на думці, яке крихке життя, як лінія на моніторі. Утримати лінію іноді неможливо… Є люди, які все життя стримують свої справжні почуття і бажання через страхи. Наші страхи вбивають нас. Але страх може бути нашим мотиватором. Бо саме задля цього ми і живемо, щоб перемагати, найперше себе. Ніколи так не хотілося жити, як перед поглядом смерті. Любити, кохати, обійматися, бавитися сонцем, гуляти з собакою, слухати співи птахів і звуки лісу. Чому тоді щоденно ми не прагнемо жити на повну, а лише перед обличчям смертельної небезпеки?» — розмірковувала.
Удар російського FPV-дрона по евакуаційній автівці обірвав життя Саші, яка була за кермом, 14 серпня 2024 року під Білим Колодязем на Харківщині. Як командирка, вона прагла за будь-яких обставин урятувати свій екіпаж — і прийняла удар на себе. Дівчата лишилися живі…
Віддати останню шану героїні наших днів прийшли не лише госпітальєри, волонтери, військові різних підрозділів, ветерани на протезах, але й не знайомі з нею кияни. Прикриту українським прапором закриту труну кількасот людей зустрічали, схиливши коліна. Квіти, якщо таке станеться, Саша просила купити у літніх людей. Її волю було виконано: ближче до Байкового до стареньких того дня стояли черги…
Сашину посмертну нагороду — орден «Лицарський хрест УДА» — отримала її Мама. На думку всіх, кому відомо про останні миті її життя і хто знав, якою була Саша, Олександра Мулькевич гідна звання Героя України. Можливо, за якийсь час кожен охочий ще зможе долучитися до підписання відповідної петиції. Адже нам із вами не «все одно».
Ольга ГОЙДЕНКО.
