Щоденна робота над собою, власним образом, текстами і піснями плюс талант — цей рецепт успіху для виконавця в будь-якій країні світу знайомий давно. Олег Винник — яскравий приклад того, як простий хлопець з українського села зумів пройти шлях до вершини музичного Олімпу не лише в Україні, а й в Європі, дотримуючись цього рецепта. Шлях до слави не був вистелений квітами. Багато, дуже багато чого йому дали батьки. Про них, про шлях до успіху та інше — у новорічному інтерв’ю з Олегом Винником.
— Олеже, почнімо просто з моменту народження…
— Я народився у селі Вербівка Кам’янського району на Черкащині, там ріс до трьох років. Донині пам’ятаю місце тієї хати. Хата була, до речі, під соломою. Через 12 років я туди заїжджав, вона була вже зруйнована — там хутір, нормальної дороги не було. Дощ пішов — і все.
— Пам’ятаєте свої перші виступи?
— Це було в Черкасах, УТОС… Товариство сліпих. Моя мама була інвалідом другої групи, я щороку з нею їздив на перекомісію. Отже, в 4 роки відбувся мій перший виступ. Там співав народні українські пісні й розповідав вірші. Сам не дуже це пам’ятаю, мені мама розповідала. Зараз згадую ту картину — коли в залі сидять люди, які не бачать.
— Що бачать ті, які не бачать?
— Бачать світ, у собі його бачать. Вони живуть у своєму світі. Коли ми приїздили до Черкас, спочатку ночували у подруги моєї мами. Вона була військовою під час Другої світової війни, і їй снарядом вибило очі. Чоловік її теж був сліпим. І, знаєте, я побачив чистоту у квартирі — як незрячі люди підтримують затишок. Люди жили своїм життям і не знали слова «прибиральниця». Господиня приготувала обід, і я знову був вражений, як ці люди їдять! Для мене це був великий приклад! Чому ж ми, зрячі, не цінуємо того, що маємо? З ранніх років мої батьки вклали в мене почуття відповідальності та поваги. Сьогодні на моїх концертах багато людей в інвалідних візках, сліпих… І ось думаєш: ми маємо право насолоджуватися всім на світі, стільки гріхів робити, постійно шукаємо щось, чимось незадоволені, а ці люди сидять у візках і просто щасливі.
— Ваша мама побачила світ?
— Так. Мама бачила світ на 30 відсотків. Потім, коли я вже перші гроші заробив за кордоном, у Німеччині, за перший мюзикл «Поцілуй мене, Кет», вони були витрачені на операцію мами. Її прооперували, усе пройшло успішно. І коли я приїхав до неї, вона на годинник дивиться і каже: «Синку, я бачу цифри». Ніколи не забуду ці хвилюючі відчуття.
— Пішли ваші мама і тато. Якщо немає обох, що змінюється в душі?
— Таке враження, що більше починаєш вчитися всьому. Спочатку, коли вони йдуть (думаю, це у всіх так), не віриться. Згодом розумієш, що їх немає. А коли приїжджаєш у село, заїжджаєш на цвинтар, стоїш там і розумієш: ось вони, батьки, які мене виховали і так мріяли, щоб я був щасливою людиною. І все віддали мені. Вони були простими, фінансово бідними людьми, як і всі в селах. Виховували мене своїми вчинками і своїм життям. Мені ніхто нічого не нав’язував: Олеже, ти маєш зробити так або так. Моя мама закінчила два класи. Вона працювала на фермі, а тато був кочегаром узимку, а навесні й восени працював у полі. Вони робили абсолютно все, щоб мені було комфортно, щоб я почувався людиною. Я ніколи не відчував себе бідним. Таке враження, що вони заздалегідь знали, для чого Олег у цьому світі.
— Олеже, згадайте, будь ласка, реакцію глядачів на свій вокал, коли вперше виступали на сцені як співак, опишіть її.
— Так вийшло, що першими моїми глядачами стали однокурсники в Канівському училищі культури. Ми складали екзамен з індивідуального вокалу, і кожен, пройшовши курс занять персонально з викладачем, повинен був перед усією групою, перед хором проспівати для публіки. Тоді я й зрозумів, що людям подобається, як я співаю — за їхньою реакцією, за оплесками. А до цього дуже соромився, тому ніколи ні для кого не співав.
— Ви закінчили Канівське училище культури, хорове відділення. Що було далі?
— Після училища потрапив до Черкаського хору. Цей колектив був відомий на весь світ на той час. Лауреат Шевченківської премії. Спочатку, звичайно, було нелегко. Я юний, недосвідчений, а там заслужені, народні… Співав «Степом, степом…» з народною артисткою України Ольгою Павловською, заслуженими артистками Євгенією Крикун, Тетяною Івановою, Людмилою Йосифовою. Три роки там працював.
— У Німеччині як опинилися?
— Ми поїхали з хором Канівського училища культури у Фірзен (під Дюссельдорфом), оскільки між нашими містами була дружба. У 1993 році туди потрапили вперше, за обміном. Жили в німецьких родинах, і тоді я вперше побачив у Дюссельдорфі плакат мюзиклу The Phantom of the Opera («Привид опери»), після чого всерйоз загорівся кар’єрою артиста саме в цьому жанрі.
— Були плани туди поїхати й залишитися?
— Ні, не залишитися. У мене була мрія потрапити на цю сцену, і це відчути. Я почав учити німецьку мову, але в той час знайти шлях поїхати за кордон, до Німеччини, було просто нереально. Тоді з’явилася така фірма, за обміном: молоді люди до 24 років їдуть по всьому світу, живуть у сім’ях, доглядають за дітьми, вивчають мову і культуру. І я в такий спосіб виїхав, це була річна віза. Я потрапив у родину до відомого хірурга. До цього дуже добре вивчив німецьку мову. Сім місяців брав приватні уроки, майже всі гроші, які заробляв у Черкаському хорі, витрачав на вивчення мови.
— Розкажіть трохи про роботу в Німеччині.
— У мене були річні контракти. Набираються люди на кожний мюзикл, ідуть прослуховування. З усього світу з’їжджаються актори. Так, наприклад, у «Знедолених» було 1,5 тис. людей, яких прослуховували. З них у трупу потрапило 46 людей, я отримав головну роль, і далі пішла робота в мюзиклі.
— Виступаючи на німецькій сцені, українські пісні виконували? Якщо так, то які?
— На австрійській. У Відні на щорічному концерті «Уве Крегер (Uwe Krоger) і друзі» у театрі Raimund Theater співав різдвяну колядку «Над вертепом зірка ясна…» Його влаштовував мій колега з мюзиклів Уве Крегер, який у «Знедолених» виконував роль інспектора Жавера.
— Розкажіть, як ви потрапили на ділову вечерю з майбутнім канцлером Німеччини Ангелою Меркель?
— Я підкорив Ангелу виконанням ролі Жана Вальжана у мюзиклі «Знедолені», тому вона відправила мені запрошення на світську вечерю, на якій були присутні інші політики високого рангу. Нічого особливого там не відбувалося. Ми просто добре проводили час у майже домашній обстановці. На той момент я вже досконало володів німецькою мовою, почувався практично своїм і навіть встиг розповісти кілька анекдотів. Ми їли і спілкувалися просто як люди, без усіляких статусів.
— Чому ви вирішили повернутися на Батьківщину?
— Я почав писати пісні й хотів, щоб вони прозвучали. До того ж, у Німеччині дуже сумував. Напевне, так було задумано Всевишнім: для того, щоб полюбити свою країну всім серцем, довелось побувати на чужині. Звичайно, було все. Я там досяг вже таких вершин, що нікому й не снилося. І щоб у мюзикл, та ще й на головну роль, взяли людину з колишнього Радянського Союзу — цього ніхто не міг зрозуміти. У мене був шанс, щоб мене там почули. Але я дуже хотів повернутися, навіть уві сні бачив, як стою на сцені в рідній країні й співаю рідною мовою для своїх земляків.
— Як народжувалися ваші перші пісні?
— Я брав уроки з аранжування… і працював над піснями протягом кількох років. Мені приходили фрази, коли я стояв у Німеччині на сцені. Доспівував свою партію, біг до піаніно, награвав і записував на мобільний телефон. Не міг уже з цим спати. У мене було єдине бажання — поїхати додому, до своїх людей і проспівати для них свої пісні.
— Коли ви зрозуміли, що у вас в Україні все вийде?
— Першою піснею, яку ми зробили з Володею Бебешко й відправили на радіо, була «Аромат моей мечты». Пам’ятаю, як їхав Україною на автомобілі й почув її на одній з радіостанцій. Відчув, що це сприймається людьми, а далі вже просто працював. Якщо ти купуєш пісню, отже, просто хочеш бути на сцені. А я пишу композиції про життя і любов. Це вічні теми. Тому співаю свої пісні душею і відчуваю серцем, що людям це дійсно потрібно.
— Олеже, який найнесподіваніший подарунок ви отримали від шанувальників?
— У мене дуже креативні шанувальники. Завжди чимось дивують. Останнім часом усілякими смаколиками задаровують — усе свіженьке, домашнє. Я завжди куштую і, звичайно, ділюся зі своєю командою. Добре, що колектив великий, є кому «допомагати». Вражають речі, зроблені своїми руками: мої портрети, картини, ікони — назбирався вже цілий музей. Крім того, учасники фан-клубу фільми знімають і теж їх мені презентують.
— Вас іноді називають нарцисом. Як ви до цього ставитеся?
— Я виріс у селі. Там немає нарцисизму. Коли я почув про себе вперше, як про нарциса, мама ще була жива. Вона сказала: «Вони таке про тебе говорять, а я щаслива, що ти в мене такий гарний». Нарцис теж виростає із землі. З болота. І я реально вдячний моїм батькам, що вклали в мене стільки любові. Це все закладається ще до того, як чоловік і дружина хочуть мати дитину.
— Найбільш незвичайний слух, який ви чули про себе?
— Чого тільки не було! Казали, що в Німеччині я був пов’язаний з мафією. Також мені приписували дружбу з родиною президента. Часом, читаючи ці історії, ловлю себе на думці, що сам такого ніколи б не вигадав.
— У житті кожної людини трапляються випробування. Яка найважча ситуація була у вашому житті і як з неї вийшли?
— У моєму житті був доволі непростий період, коли я перервав кар’єру артиста мюзиклів, але ще не почав виступати як сольний виконавець у своїй країні. Невелика депресія, розчарування… Але я продовжував працювати над піснями, оскільки вірив у свою творчість, відчував, що за цим майбутнє.
— Розкажіть найбільш незвичайну історію, яка трапилася з вами на Новий рік?
— Цю історію, звичайно, уже багато хто знає, однак нічого іншого згадати поки що не можу. Одного разу 31 грудня зі мною стався випадок, який, здавалося б, показують лише в кіно. Я ледве не пропустив Новий рік! Повертаючись після чергового шоу в Німеччині, застряг у ліфті й вийшов з нього за лічені хвилини до Нового року. Мене з бокалом шампанського зустрічали біля дверей.
— Що б ви запитали у Бога, якби з Ним зустрілися?
— Якби зустрівся з Богом, питання були б уже недоречними. Ставити запитання і шукати на них відповіді потрібно набагато раніше. В одній зі своїх пісень («Передчуття») я співаю такі рядки: «Коли зустрінусь із очима Бога, закінчиться земна дорога. Сповна чи лиш наполовину написана мого життя картина?..»
— Ваші побажання читачам газети, здебільшого людям поважного віку.
— Я бажаю всім нам залишатися у нашій країні, працювати над своїм незалежним, світлим майбутнім. Бажаю у 2020 році в першу чергу миру! Спокою, стабільності, розміреності, процвітання. Будьте безмежно щасливими, здоровими, коханими.
Сергій ЧЕРНЯВСЬКИЙ.
