Талант Олега Борисова вражав і лякав, як стихійне явище, викликаючи заздрість і провокуючи зраду. Життєві уроки навчили його бути недоступним і закритим, застебнутим на всі ґудзики. Він ніколи не прагнув прихилити когось до себе, не вимолював нагороди та ролі. Зате був вимогливим і надзвичайно працьовитим, що часто сприймали як зазнайство і зарозумілість. Незважаючи на це, вважав себе щасливою людиною, адже в нього була улюблена сім’я, і він зробив все, що хотів.
ТАЛАНТ ПОМІТИВ МАТЕМАТИК
Життя Олега Борисова, який народився в Приволжську Івановської області 8 листопада 1929 року, одразу ж почалося з пригод. Коли батьки принесли сина з пологового будинку, побачили дівчинку. Але мати точно знала, що народила хлопчика. Їй довелося йти до пологового будинку і вимагати повернути сина. Їй, звичайно, віддали, але зі словами: «Більше не приносьте». Потім батьки довго сумнівалися, а чи їхній він?
Передвоєнне дитинство Олега Борисова та його молодшого брата Льва було щасливим. Він ганяв у футбол, грав у дворові ігри з однолітками. Мати брала його в гурток самодіяльності, в якому займалася. Через рік сім’я переїхала до Ярославля. Коли почалася війна, батько пішов добровольцем на фронт, а мати з синами була евакуйована в Казахстан, де старшому довелося працювати в колгоспі трактористом, він косив траву, допомагав на лісопилці.
З евакуації повернулися 1943 р., і школу брати закінчували вже в підмосковному Тушиному. Обидва прославилися абсолютною нездатністю до точних наук. Проте в шкільному театрі відбувся перший дебют Борисова як актора. Він зіграв вбивцю Кірова, якого наприкінці вистави розстріляли. Сцену смерті Олег грав самовіддано: він помирав, довго корчився, катаючись підлогою й видаючи несамовиті крики. А потім до нього підійшов математик і сказав: «Я не хочу, Олег, псувати тобі життя, з тебе може вирости хороший комік». І пообіцяв поставити на іспиті трійку з умовою, що він спалить усі підручники з математики і до точних наук більше не доторкнеться.
ПЕРШИЙ УРОК
Він виконав свою обіцянку і 1947 року вступив до Школи-студії МХАТ. Навчання давалося Олегу легко. Особливо подобалися заняття з акторської майстерності та участь у студентських виставах. Уже тоді глядачі починали ходити на Борисова, впевненого в тому, що продовжуватиме грати на сцені знаменитого Художнього театру. Але його чекало перше гірке розчарування: обіцяне місце було віддане синові його ж педагога. А початківця актора розподілили в Київський театр російської драми імені Лесі Українки, який став його домом наступні 13 років. Правда, за 5 років запропонували повернутися до МХАТ, але Борисов відмовився.
МАЮ ЧЕСТЬ РЕКОМЕНДУВАТИ СЕБЕ
По молодості, легко перенісши удар, 1951 р. Олег Борисов приїхав до Києва «сонячним хлопчиком», як його тоді називала постійна партнерка Ада Роговцева. «Бути з Олегом на сцені — неймовірне щастя. Його гра була настільки іскрометною, з такою вигадкою, що не встигали реагувати на його повороти», — згадує актриса. Він зіграв у театрі всіх Розівських хлопчиків — популярних у 50-х юнаків-ідеалістів, які були в репертуарі будь-якої поважаючої себе театральної трупи. А ще близько двох десятків великих ролей вітчизняної та зарубіжної драматургії, поставлених за творами класиків — Шекспіра, Булгакова, Горького, Островського, Олексія Толстого. У Києві на Борисова ходили приблизно так само, як на Лемешева в Большой театр.
У цей час він почав багато зніматися в кіно. Вже тоді було очевидно, що вітчизняний кінематограф знайшов артиста найвищого класу. Свою зіркову роль Свирида Петровича Голохвастова він отримав, маючи за плечима десятки відзнятих фільмів. У режисера Віктора Іванова було чуття на геніїв. Коли Борисов пройшов проби, вже іншого претендента він у цій ролі не бачив. Правда, на знімальному майданчику вони часто сперечалися: Олег Борисов інтерпретував текст по-своєму. Але коли 1961 р. картина «За двома зайцями» вийшла в прокат, одразу полюбилася глядачам, її стали називати народним кіно. А Борисов миттєво став знаменитим національним героєм. На початку 2000-х в історичному центрі Києва на Андріївському узвозі встановили пам’ятник головним персонажам фільму — Проні Прокопівні та Свириду Голохвастову. Кумедні куплети «В небі канареєчка літає», написані композитором Вадимом Гомолякою, раз у раз лунали з усіх радіоточок. А в кіосках міста продавалися фотографії актора з серії «Відомі артисти країни». Які сяючі очі в нього були на них!
ЗАЗДРІСТЬ — НЕЗМІННИЙ СУПУТНИК УСПІХУ
Тим часом у театрі імені Лесі Українки над Борисовим нависли хмари. Колеги не змогли пробачити йому надзвичайний успіх фільму і звання заслуженого артиста УРСР. Міністерство культури СРСР відрядило Борисова в Польщу для представлення фільму «За двома зайцями» на Днях радянського кіно. Керівництво театру було проти цієї поїздки. Після того, коли просто на спектакль принесли квитки на літак, він зібрався і полетів. А з театру — звільнили. Крім того, колеги написали колективного листа в газету «Радянська культура» про те, що артист зарозумівся, його треба вигнати з театру й відібрати квартиру. Не підписала листа лише Ада Роговцева. Тоді-то через зраду й незаслужені образи блиску в його очах поменшало і «сонячний хлопчик» став перетворюватися на «людину в футлярі». Він не скаржився і не обурювався, але все більше замикався в собі.
Коли в міністерстві дізналися про незаконне звільнення, актора викликали, вибачилися і просили не йти з театру. Але Борисов більше не уявляв, як він може там працювати. В одному з інтерв’ю у нього запитали, який людський прояв ненавидить найбільше, на що відповів: «Заздрість. Це соціальне зло, яке отруює життя тим, хто просто краще працює».
КИЇВСЬКІ ДРУЗІ
Але Київ Борисов любив. Тут у нього з’явилося багато друзів, зокрема письменник Віктор Некрасов, актори Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, з якими разом грали на сцені київського театру. Тісною дружбою вони будуть пов’язані все життя. А також великий Валерій Лобановський, який у ті роки ще й грав, і футболіст Олег Базилевич. Цю трійку навіть відстань не могла розлучити. Актор був присутній на всіх іграх друзів-футболістів і навіть ганяв м’яч на їхніх тренуваннях. А вони ходили на всі його вистави.
МІЦНИЙ СІМЕЙНИЙ СОЮЗ
У Києві Олег Борисов познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Аллою Латинською, що стало знаковою подією в його житті. Одного разу, побачивши в актриси Марії Сторожевої фотографію усміхненої дівчини в береті, яка була її подругою, він одразу закохався. «Познайом мене з цим беретиком!» — попросив. У відповідь почув, що з глузду з’їхав, адже це дочка колишнього директора. Але одного разу Алла, випадково проходячи повз театр, зустріла Машу та Олега, і вони познайомилися. Олег залицявся до дівчини 3 роки. А потім вона познайомила його з батьками, яким він видався людиною надійною. Вперше побачивши шикарну квартиру тестя, Борисов мало не втратив дар мови. Коли батьки нареченої поїхали знайомитися з майбутніми родичами, їх абсолютно не збентежив їхній скромний дерев’яний будиночок у Тушиному. І шлюб вони схвалили.
Пара одружилася 1954 р., проживши разом 40 щасливих років. Як нитка за голкою, Алла слідувала за Олегом і по акторських гуртожитках, і по зйомних квартирах. Вона захищала чоловіка від усіх побутових проблем. Він був не примхливий, але високо цінував затишок, який створювала. А ще дуже любили приймати гостей. На стіл Алла готувала не наїдки, а частування. Вона стала не просто дружиною, а другом і однодумцем. Лише для неї Борисов залишався зрозумілою та рідною людиною.
Через два роки у Борисових народився син Юрій, якого вони обожнювали. Хлопчик з дитинства був талановитим і найкритичнішим глядачем. Навіть текст ролі він допомагав батькові вчити, подаючи репліки за всіх персонажів. Вони говорили однією мовою. Згодом Юрій Борисов став режисером і сценаристом. Він помер від інфаркту в 51 рік, переживши батька на 13 років. За цей час встиг видати його щоденник і зняти документально-ігровий фільм про батька за участі Євгена Миронова.
Брат, Лев Борисов, теж став артистом. Зустрічалися вони рідко, але в одному фільмі «Садівник» все-таки знялися разом.
ЗНОВУ ТІ САМІ ГРАБЛІ
Перегорнувши київську сторінку, 1964 р. Борисови переїхали до Ленінграда. Олег Іванович влаштувався в знаменитий БДТ, де головним режисером був Георгій Товстоногов. Незважаючи на те, що довелося починати все з початку, перед актором відкривалися блискучі перспективи. Його партнерами по сцені стали знайомі йому, але вже відомі актори — Кирило Лавров, Павло Луспекаєв, які покинули Київський театр раніше, і такі «зубри» театру та кіно, як Аліса Фрейндліх, Олег Басилашвілі. Він із натхненням розучував нові ролі, поки епізодичні.
Його зірковий час настав 1973 р. знову в кінематографі, коли на екран вийшов 4-серійний фільм «Крах інженера Гаріна», в якому Борисов зіграв головну роль. Божевільний геній, готовий спалити всю планету в ім’я власної слави, був зіграний актором блискуче. Він став справжньою зіркою радянського кіно. А після прийшов успіх і в Великому драматичному: Борисову запропонували роль принца Гаррі в спектаклі «Генріх IV». Тепер і в БДТ шанувальники стали ходити на Борисова, і він ніколи їх не розчаровував.
БДТ Борисов віддав 17 років. Одного разу Товстоногов запропонував йому роль Хлестакова у виставі «Ревізор». Актор із юнацьким завзяттям приступив до репетицій. Але паралельно з ним цю саме роль розучував Басилашвілі, нібито на заміну. У день прем’єри Товстоногов оголосив, що в ролі Хлестакова гратиме Басилашвілі. Борисов, як завжди, не став просити, а мовчки пішов з театру. І на його серце додалася ще одна зарубка.
На той час син Юрій вже працював у Москві, в театрі у Бориса Покровського. Аллі було важко розриватися між двома містами. І 1983 р. чоловік переїхав до Москви.
ВІДОМІ КІНОРОЛІ
У кіно Борисов продовжував активно зніматися. Він грав у комедіях і драмах, військових фільмах і детективах, в історичних стрічках і екранізації класики. Здається, кожна роль написана саме для нього, настільки правдоподібно він жив у кадрі, чи то були чарівні лиходії, чи то люди доброї душі. Його чоловіча привабливість особливо помітна у фільмі «Дайте книгу скарг», коли в нього закохалися всі дівчата Радянського Союзу. Всі герої Борисова перебували на полі бою між добром і злом. Він однаково незрівнянно зіграв розумного і хитрого пірата Джона Сільвера в «Острові скарбів», тихого добряка Муравіна в картині «По головній вулиці з оркестром», негідника Рафферті в однойменному фільмі, правильного журналіста Нікітіна в комедії Ельдара Рязанова «Дайте книгу скарг», складного, суперечливого князя Версілова у фільмі «Підліток» за романом Достоєвського.
ПОКАРАНИЙ ЗА НОРОВ
Взагалі Достоєвський був кумиром і мрією актора. Тому пропозицію знятися в картині Олександра Зархі «26 днів з життя Достоєвського» прийняв із захопленням. Однак у ході зйомок зрозумів, що уявлення, яким повинен бути у фільмі Достоєвський, у нього з режисером різняться. Актор відмовився продовжувати зйомки. І керівництво Мосфільму оголосило дворічну заборону на Борисова. Незалежність, небажання хоча б про людське око бути слухняним, постійно ускладнювали стосунки з оточуючими. І за ним закріпилася слава актора з важким характером.
НА МЕЖІ СИЛ
Ще 1977 р. почалася боротьба Борисова зі страшною хворобою. Про те, що в Олега Івановича лімфолейкоз — уповільнене онкологічне захворювання, знали лише найближчі. Знайомі навіть не підозрювали, на які тяжкі муки прирекла доля великого артиста. Раз на місяць він їхав зі зйомок на переливання крові. Жив із хворобою 18 років, і найкращі ролі створив саме в цей період. Правда, періодично його доводилося відвойовувати у смерті: іноді гемоглобін падав до 37 г/л.
Життя на межі смерті позначилося на грі артиста. Талант став пронизливішим, ступінь впливу на глядача досягла неймовірної висоти. Вадим Абдрашитов, подолавши заборону на зйомки Борисова, запропонував йому знятися в низці фільмів. Картина «Слуга» стала однією з найяскравіших робіт актора. Банальна історія взаємин радянського начальника і його водія була перетворена на трагедію цілого покоління. 1989 р. артист був удостоєний премії «Ніка» за кращу чоловічу роль у ньому, а пізніше отримав Приз Берлінського кінофестивалю.
СХОДАМИ ДО ВЕРШИН МИСТЕЦТВА
У Москві Олег Єфремов запросив його у МХАТ, наобіцяв репертуар Чехова, Тургенєва, Пушкіна, Островського, Гоголя, про який завжди мріяв Борисов. Початок був багатообіцяючим: він зіграв Астрова в «Дяді Вані». Єфремов майже не робив йому зауважень і, немов заворожений, дивився репетиції. Вистава мала феноменальний успіх. Заслуга Борисова була в тому, що він створив геть інший образ хрестоматійного героя. Мабуть, Єфремов позаздрив тому, що Астрова можна зіграти по-іншому. І потайки від Олега Івановича сам став репетирувати цю роль. Ось тут вже зради Борисов зовсім не очікував. Тому вона була особливо болючою. І Борисов знову пішов з театру. За ним пішли Вертинська, Калягін і Васильєва.
Однак недарма доля кидала артиста з одного театру в інший. Головний режисер Театру Радянської Армії Леонід Хейфец запропонував зіграти Павла І. Немов відчуваючи, що ця роль може стати останньою, Борисов репетирував, немов одержимий, і вимагав цього від усіх колег. Більш грандіозної ролі зіграти він вже не встигне.
СТРАШНА ХВОРОБА ПЕРЕМОГЛА
Після виснажливих репетицій і гастролей останній час Олег Іванович проводив із дружиною на дачі. Ніколи не сидів без діла — міг і чайник полагодити, і розетку виправити. Жив із ними пес Кеша, якого не стало буквально за місяць після смерті господаря.
В останні місяці Борисов почав швидко згасати. 28 квітня 1994 р. лише на кілька хвилин перед смертю прийшовши до тями, він встиг сказати дружині: «Як же ви будете жити?»
Символічно, що остання роль в кіно народного артиста СРСР Олега Борисова була знята в дебютному фільмі його сина «Мені нудно, біс». Там він зіграв Бога та Диявола, останньою реплікою якого була фраза «Посидимо на доріжку»…
Підготувала Валентина ГАРКАВА.
