«В кінці греблі шумлять верби, Що я насадила, Нема того козаченька, Що я полюбила…» — лине з відео на Ютубі неймовірний голос дивовижного тембру. Слухати — не наслухатися, а почути — мов джерельної водиці напитися. Так казали люди, котрим пощастило чути лірико-драматичне сопрано «українського соловейка», як називали сучасники найвидатнішу представницю української вокальної школи Оксану Петрусенко. А фахівці розповідали про «сріблястий, сильний голос» співачки, уточнюючи: діапазон його був таким великим, що вища нота ніколи не здавалася останньою і що Оксана зможе взяти ще вищу…
Не маючи фахової освіти, лиш силою таланту вона змогла досягти вершин творчості й визнання. Співала, наче воліла передати щось украй важливе, віддати найдорожче. Її голос порівнювали з нездоланною стихією, яка огортає зусібіч, бере в полон прекрасних звуків — й несе кудись у височіну на чарівних крилах. Натхнення і сила, тендітна краса і багатобарвність звуків того голосу підкоряли серця сучасників, а українську пісню у виконанні Оксани Петрусенко із захватом сприймали навіть ті, хто не розумів сенсу слів.
«Зачарувала. Це не спів — це вже чаклунство», — казав про ровесницю Іван Козловський.
І зараз, за лічені дні до 125-річчя від дня народження співачки (18 лютого), голос Оксани Петрусенко продовжує у записах презентувати Україну, — тішмося ж тим, українці!
Україну вона по життю обрала свідомо, талантом проросла саме з цього кореня. Хоч на світ прийшла у Криму, в Севастополі. Згодом її малою батьківщиною тривалий час вважатимуть Балаклею на Харківщині, та й сама співачка називатиме її місцем свого народження, приховуючи правду. Та, за розвідками відомого українського письменника і мистецтвознавця Миколи Кагарлицького, насправді у Балаклеї народився її батько, Андрій Бородавкін, який перебрався до Криму через службу на Чорноморському флоті матросом і взяв за дружину Марію. Автентичне прізвище предків по батькові — Бородавка — у певному поколінні було переінакшене на російський манір військовим писарем, тоді як решта роду на Харківщині так і лишилися Бородавками. Саме від батька дівча, яке назвали Ксенією, й успадкувало чудовий голос. Та донечкою Андрій тішився недовго: за рік помер від туберкульозу. Другий чоловік Марії не замінив дитині батька, лише зменшив і без того малі статки родини. Найбільшу радість у ті роки Ксеня відчувала, співаючи. Почувши її голос, військовий капельмейстер посприяв, аби дівчину взяли до церковного хору.
ПЕТРУСЕНКО — ВІД ПЕТРУСЯ
Якийсь час Ксеня навчалася у прогімназії, співала в шкільному хорі, звідки потрапила до аматорського колективу Георгія Загала. Важке становище родини спонукало дівчину з 14 років заробляти на хліб працею на взуттєвій фабриці й у порту Севастополя.
Та її голос давав надію: прийде час — і вона вийде на сцену! Вісімнадцятирічною тікає з дому з музико-драматичною пересувною групою Степана Глазуненка. Здобувши досвід перших гастролей, Ксеня, яка тільки-но перехворіла на тиф, приходить за оголошенням про набір хористів до Херсонського державного українського театру. Солдатська шинель і такі само великі чоботи на дівчині шокують усіх. Та й набір уже завершено. Але в гру вступає доля: коли організатор театру Юрій Шумський, на чию репетицію потрапляє дівчина, почув, як та співає, решта стає не принциповим. Та й завідувач музичної частини театру, актор Петро Бойченко, прослухавши кілька пісень у її виконанні, не приховує бурхливих емоцій, сповіщаючи директора театру Юрія Сагатовського: мовляв, «знайшовся справжній скарб!..»
Невдовзі Ксенію приймають до Херсонського державного українського музико-драматичного театру. Дружина керівника театру, Катерина Лучицька, навчає новеньку основ поведінки на сцені.
Опікується Оксаною, яка йому дуже сподобалася, і Петро Бойченко. Ба більше — він стає першим коханням удвічі молодшої співачки. Коли директор театру наполягає, що для виступів на сцені потрібне приємне для вуха прізвище, а не «Бородавкіна» — сценічний псевдонім вигадуватимуть усі гуртом. Оберуть запропонований Петром варіант — Оксана Петрусенко; батько-бо колись звав його Петрусем, Петрусенком. Відтак афіші сповістять глядачів про перший виступ Оксани Петрусенко. Згодом отримає й паспорт на це прізвище. Закоханий чоловік присвячуватиме їй романси, обіцятиме зробити щасливою. Вони стануть парою — без розпису, просто за вибором серця.
ВИПРОБУВАННЯ СЦЕНОЮ Й КОХАННЯМ
У дев’ятнадцять Оксана дебютує з партією Одарки в опері С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». На сцені почуватиметься щасливою, тому після розпаду театру вирішує продовжувати кар’єру співачки. Гастролюючи як солістка з українськими музично-драматичними групами, зачарує своїм голосом, українською піснею не лише південь України і Крим, але й поволжя, заволжя. Та Бойченко, замість порадіти за успіх коханої жінки, починає нагадувати: це він зробив із неї співачку. Оксана ж прагне фахової освіти, адже її спів може стати ще досконалішим. Тож коли чоловік категорично не погоджується на її навчання, кидає його — і вступає на вокальний факультет Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка (1923–1924). Бере й уроки вокалу у вчительки Івана Козловського, Олени Муравйової. Голос Петрусенко високо оцінює Панас Саксаганський, хрещений батько співачки у мистецтві, улюбленою ученицею якого вона стане — й той не раз називатиме Оксану дочкою.
Визнаватимуть її безумовний талант й інші викладачі. Та менш ніж за два роки нове кохання до оперного співака, власника чарівного баритона, Мефодія Семенюти-Барила (за іншими даними — Семенка-Барила), змусило її кинути навчання. Але почуття не витримало життєвих випробувань. Почувши про вагітність Оксани, чоловік наполягав на аборті, вона ж вирішила народжувати — і просто пішла від нього. Знову приєдналася до гастролерів із Херсону. Із Петром Бойченком вони спробували зійтися, та швидко переконалися: розбиту чашку вже не склеїти — й розійшлися вже назавжди.
…Продовжуючи працювати майже до пологів, незадовго до двадцятип’ятиріччя Оксана вперше стала мамою. Коли Володі виповнилося пів року, спробувала влаштуватися до Харківської опери (на той час — столичної). На прослуховуванні головний диригент Лев Штейнберґ доволив собі звично взяти претендентку за підборіддя: мовляв, вона добре співає! Тепер таке вторгнення в особистий простір сучасні актори (і не лише актори) трактують як ознаку сексуальних домагань, за які можна й посадою поплатитися. Тоді ж молода жінка просто відштовхнула диригента, так що той полетів аж у кут. А піднявшись, закричав: у театрі вона ніколи не працюватиме!
…Уроки вокалу брала похапцем, заживши слави талановитої, але недисциплінованої. Тішилася, що згодом запросили до казані, запропонувавши партію Оксани в опері П.Чайковського «Черевички». Партію Вакули виконував тенор Василь Москаленко. Незабаром вони взяли шлюб. Василь навіть записав малюка на себе. Кілька років Оксана супроводжувала чоловіка всюди, де той отримував оперні партії. Та коли й сама почала ставати зіркою, хай і російської провінції, якою тоді вважали казань, свердловськ і самару, де за виконання наших народних пісень її називали «українським соловейком», чоловік заревнував… до слави. І знову — самотність із малою дитиною на руках.
ОБРАЛА КИЇВ, УКРАЇНУ
Тим часом її голос вже звучить по радіо, його починають упізнавати. Особливий успіх мають партії Ярославни в опері «Князь Ігор», Недди — в «Паяцах», Лізи — у «Піковій дамі». Із народними піснями, трапляється, її запрошують і на великі концерти. Деякі записи того часу доступні й зараз — зокрема, на сайті Радіо Культура.
Нарешті, 1934-го отримує дві блискучі пропозиції: з ленінградського театру опери і балету та київської опери. І обирає свою давню мрію — українську столицю.
1934-го Оксана повертається в Україну. У Київському академічному театрі опери та балету вона від початку займає гідне свого таланту місце, отримує головні ролі — й працюватиме до кінця життя, утім не відаючи, що він уже не за горами. Саме ці 6 років у Києві стануть найяскравішими в її творчості, про них потім казатимуть як про час тріумфу і слави, дарма що музичні критики нагадуватимуть: академічної освіти вона так і не отримала. Та переповнені зали на концертах, шалені оплески глядачів у театрі, натовпи людей, які йшли за нею, побачивши десь на вулиці, свідчили: для шанувальників її спів — більш ніж досконалий.
Найулюбленіші з 25 оперних партій, що були в її репертуарі, — Аїда, Наталка Полтавка, Тоска з однойменних опер Джузеппе Верді, Миколи Лисенка, Джакомо Пуччіні. А ще — Одарка із «Запорожця за Дунаєм», яку на сцені Київської опери виконала вісімдесят вісім разів! Коли ж виконувала народні пісні, — не було що й казати, глядацька зала просто шаленіла…
«Такого великого успіху, який мала Петрусенко, не пам’ятаю ніде й ні в кого», — стримано згадувала про популярність Оксани її сценічна конкурентка по театру тих років, теж володарка чудового сопрано Зоя Гайдай.
ТРОЯНДИ І КОЛЮЧКИ
Цей успіх супроводжував Петрусенко не лише в Україні. Її талант, як безцінний самородок, став окрасою першої Декади українського мистецтва і літератури (1936). Після партії Одарки у виставі «Запорожець за Дунаєм» зала большого театру вибухнула такими оплесками, що, попри існуючу заборону співати там на «біс», для Оксани зробили виняток — і вона повторила партію. (Подейкували, про це попросив присутній на концерті сталін.) Із москви повернулася тоді у званні заслуженої артистки урср, отриманому «за видатні заслуги в розвитку українського мистецтва і української народної пісні» — й, наче додатком до того, врученою на урочистому прийомі особисто «вождем усіх народів» його світлиною з написом «От Сталина т-щу Оксане». Не раз у ті роки пропонували їй і переїхати до москви, аби працювати у большому театрі — та, на відміну від Івана Козловського та багатьох інших митців, Оксана не хотіла шукати щастя поза Україною. Ще за три роки їй дали звання народної артистки урср…
Та не самими лише трояндами без колючок був устелений її шлях. Попри шалену популярність у пересічних шанувальників і високих владців, у житті співачки не бракувало й заздрощів, і пліток із боку колег. Як згодом писатиме у щоденнику, в певний час відчула: під неї «копають яму». Але не надто хвилювалася: мовляв, її «важко шльопнути…» Вірила в це, бо повсякчас була на видноті, та й почувалася під опікою двох тодішніх «партійних авторитетів» — голови раднаркому урср Панаса Любченка та начальника управління у справах мистецтв Андрія Хвилі. Був час, їй пропонували навіть поїхати до Мілану для вдосконалення вокалу, та через погіршення стосунків срср із урядом Мусоліні поїздка стала неможливою. А нагадали про неї співачці, коли в розпал репресій (1937) обох її покровителів оголосили «ворогами народу», а її саму звільнили. Тим часом заарештований директор театру під тортурами сказав, буцім Петрусенко збиралася виїхати до Італії. Підтвердив і її знайомство з Любченком, який на той час покінчив життя самогубством, посмертно звинуваченого ще й у вбивстві дружини (припускають, їх обох убили нквсівці). Тоді в Оксани було відчуття, що довкола стискається коло, і вона стане наступною жертвою. Іще й колеги відвернулися…
Відчай штовхнув Оксану на немислимий крок: закріпивши на стелі мотузку, вже зробила петлю… Та втрутилося провидіння: до помешкання співачки на печерську несподівано зайшла Анна Бегічева, яка тільки-но приїхала з московської фабрики звукозапису, аби записати у виконанні Петрусенко українські пісні. Вона й урятувала співачку, надихнувши разом їхати до москви — «шукати правди». Невдовзі Оксану поновили в київському театрі. Від переїзду до москви вона знову відмовилася.
ДОБРО НЕ ЗАБУЛОСЯ
На щастя, за всіх обставин Оксана залишалася, якою й була, — простою, щирою, відкритою до тих, хто заслуговує на довіру, — і такі люди були в її житті. Із нею співпрацював поет Максим Рильський, перекладаючи українською оперні партії, особливо після того, як репресували іншу перекладачку, Людмилу Черняхівську-Старицьку. Як згадував через роки, Оксана вміла «брати в полон людські серця».
Була знайома і з Володимиром Сосюрою та Павлом Тичиною, який був закоханий у співачку. Траплялося, вони разом співали, змушуючи ревнувати його партнерку Лідію. А на одному з концертів до неї підійшла познайомитися Соломія Крушельницька, яка волею обставин в ті роки залишилася у Львові, наголосивши: вважає їхні голоси подібними.
До самої Петрусенко теж зверталися по допомогу, і вона не відкидала такі прохання. Особливу ж роль відіграла у житті художниці Катерини Білокур. Навесні 1940-го самоука з Богданівки в хаті родички почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була». Керуючись першим поривом душі, тридцятивосьмирічна Катерина написала співачці листа. Розповіла про себе, про свою мрію стати художницею. Вклала в конверт і клаптик полотна, на якому намалювала гроно калини. Чутлива до краси душа Катерини відгукнулася на голос і пісню, зродилася надія: ця співачка її почує! Бо ж доти творена нею на полотнах краса не зустрічала відгуку. Хоч куди зверталася по допомогу — і в райцентр, і до Полтави, всюди була лише тиша у відповідь. «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», — підписала конверт.
Сповідь Катерини справді схвилювала співачку, а прекрасне гроно калини подвоїло бажання підтримати талановиту ровесницю-самоуку. За порадою друзів Оксана розповіла про Катерину в Центральному будинку народної творчості, звідти надійшло розпорядження до Полтави: ознайомитися з творами Білокур. Тож досі зачинені двері до мистецького світу нарешті прочинилися перед Катериною, а незабаром відбулися й перші виставки. Так завдяки співачці світ відкрив для себе унікальну українську художницю. На жаль, вони не встигли зустрітися. Та коли згодом Катерина приїздила до Києва, часом на самоті вирушала провідати Оксанину могилу: добро не забулося.
СИН ВІД НЕЗАБУТНЬОГО
…Та поки ніщо не передвіщає біди напрочуд гарній із себе жінці. Навіть улітку 1938-го, коли до співачки просто на вулиці підійшла незнайома ромка, чітко промовивши несподіване: «Тебе нельзя больше рожать, запомни мои слова!», це радше подивувало Оксану, яка тоді не перебувала в шлюбі, але не було сприйнято як пророцтво.
«Золотого вересня» 1939 року Петрусенко в числі інших митців направлять до Львова — «нести радянське мистецтво» тільки-но «звільненим» українцям. Саме тут Оксана зустріла своє нове кохання, можливо, найсильніше — й останнє. Так само «десантник», Андрій Чеканюк виявився одруженим батьком двох дітей, редактором газети «комуніст», іще й членом цк. Та його почуттів стало лише на палкі зустрічі: довідавшись про вагітність коханої жінки, припинив із нею будь-які стосунки. Оксана, котра з розумінням поставилася й до цього, вирішила, що народить Володі братика чи сестричку. Майбутньому батькові написала: «Крихітку нашу я зумію виховати справжньою людиною… Забути тебе, мій Андрійку, я ніколи не зможу, завжди буду пам’ятати і бажати від щирого серця благополуччя в твоїм житті».
…Якраз тоді до Києва приїхав Володін батько. Намагався зблизитися з власним сином, молив Оксану «почати все спочатку», а почувши про її вагітність — обіцяв навіть усиновити майбутню дитину. Та лише обіцяв…
Другу дитину Оксана народила в Києві у розпал літа 1940-го. І вона, й син, якого назвала Аліком (Олександром), почувалися добре. За тиждень, готуючись до виписки, передала записку з проханнями й дорученнями своїй подрузі-концертмейстерці Ніні Скоробагатько…
ТРАГЕДІЯ З ЕПІЛОГОМ
…В обід до палати принесли склянку з молочним. Молода мати випила — і невдовзі раптово померла. За офіційною версією — внаслідок відриву тромба. «Післяпологове ускладнення». Якого сім днів у неї не було…
В останню путь Оксану Петрусенко проводжали понад 100 тисяч шанувальників. Із театру домовину винесли під оплески й далі несли на руках. Натовп супроводжував катафалк до самого Байкового. Поховання Оксани — ліворуч від церкви, поряд із Садовським і Заньковецькою.
«Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно!
А голос був — із щирого срібла…
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти, — вічна сила —
Носитиме твій образ на руках!» — написав в епітафії Павло Тичина. Надгробок на цвинтарі було встановлено його ж коштом. Жоден із тих, кого вона сама кохала, не прийшов попрощатися. Назавжди зник з життя сина й батько Володі, ніколи більше не поцікавившись нащадком.
…Іще тоді Києвом поповзли чутки: оперну зірку отруїли. Тому й розмістили в одномісній палаті, і професора, який нею опікувався, відрядили з Києва навмисно. Та пройшли десятиріччя, поки ймовірний пазл трагедії таки склався і був неодноразово оприлюднений…
… Коли взимку 1938-го командувачем військ Київського особливого військового округу призначили семена тимошенка, той, озброївшись букетом, пішов знайомитися з Оксаною за лаштунки. Не був театралом, але, як і багатьом тодішнім воєначальникам, йому, двічі одруженому батьку чотирьох дітей, імпонували красуні акторки. Наступного року «визволитель» Львова затвердив список «культурного десанту», в складі якого була й Оксана. Сам вирушив на «фінську» війну, тож навряд чи знав про її стосунки з Чеканюком. Та коли став маршалом і наркомом оборони срср, вирішив спробувати перетягти Оксану до москви. Телеграму із запрошенням стати солісткою большого театру старший син приніс мамі просто в пологовий будинок. Петрусенко вирішила дати відповідь уже після виписки.
Через багато років медсестра, яка чергувала того дня, перед смертю зізналася родичці: до склянки Оксани підсипала ціаністий калій її напарниця, підкуплена дружиною командарма; та боялася, що чоловік її кине й одружиться зі співачкою…
Про отруєння матері казав свого часу й Олександр Петрусенко. Його, восьмиденного, забрала тоді з пологового вищезгадана подруга матері, Ніна Скоробагатько. Разом із обома синами Оксани її вірна подруга бідувала під час Другої світової в евакуації аж в Іркутську. На жаль, Володя помер там від туберкульозу. Коли ж удвох із Аліком повернулися до Києва, про нову трагедію довідалася дев’ятнадцятирічна Алла Педченко. Можливо, ця колишня однокласниця Володі була закохана в нього і, вірогідно, неабияк шанувала його матір, бо пішла на небувалий крок, самотужки усиновивши малюка і до останнього свого дня залишаючись для нього чудовою матір’ю. За спогадами названого сина, у повоєнні голодні роки безвихідь підштовхнула її піти проситися на роботу до Чеканюка, взявши з собою Аліка — та їх вигнали з кабінету. Через пару десятиріч Олександрові Петрусенку, тоді вже дипломованому вченому, який захистив кандидатську і сам став батьком, назвавши власних дітей Оксаною та Володимиром, довелося провести в своєму НДІ незвичну екскурсію для на той час високопоставленого «партійця», ректора впш, академіка, депутата вр срср — свого батька. Материнське прізвище від батька тоді приховав, а той так і не впізнав схожого на Оксану сина…
ПІСНЯ З ДИКТАНТУ
Ті, хто минулої осені долучився до написання Всеукраїнського диктанту національної єдності «Магія голосу», напевне, пам’ятають, із чого починався текст, спеціально створений письменницею Оксаною Забужко. Йшлося-бо про радіоприймач, із якого свого часу можна було почути й такі рядки: «Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс…», під які досі танцюють на весіллях, наголошувала письменниця. А далі уточнювала, що це — гулагівський фольклор, і звернення в пісні — «до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу». «Тебе я зустріну у рідному краю», — творила надію ця пісня в серцях засланців із України. І стверджувала наприкінці: «Коханою була і нею зосталась». Власне, так і є, — голос Оксани Петрусенко і досі любий українцям, доказом чому — тисячі переглядів відеозаписів її виступів на Ютубі. І це значно більше за масштаби земної слави, яку вона встигла тут пізнати.
Ольга ГОЙДЕНКО.
