«Готова розповісти про мій непростий рік. Мій біль. Готова, бо вважаю, що перемогла. Так гадаю, бо тепер знаю, як це – мати рак. Я пережила, мені переболіло, і тепер знаю, що перемогти – це реально, бо так має бути. Я мушу жити, бо люблю! Майже рік боролась за життя… Рак – це не вирок. Але це дуже жорстоко. Настільки жорстоко, що ти закриваєшся. Навіть від найближчих друзів. Щоб знайти сили для боротьби. Ти шукаєш шлях. А найважче – намагаєшся прийняти ситуацію… і, врешті, стати на цей шлях.
У тій невідомості навіть не уявляла, що зустріну таких чудових людей, через яких Господь скаже, як сильно любить мене. Я дуже вдячна всім, хто підтримав і продовжує підтримувати мене на цій дорозі. Бажаю кожному онкохворому знайти свій шлях до одужання. І не втратити віру. Бо в Бога все можливо.
В часі боротьби за життя все набуло значно глибших відтінків. Прийшло переусвідомлення цінностей. Це логічно. Я дуже пошкодувала за час із сином, якого було недостатньо. Що мало набулась із рідними… Злилась, що дозволяла собі працювати в режимі понад сил. Стало боляче, що час, котрий був присвячений собі, виявився зовсім мізерним. Але не полишало відчуття: ніхто й ніщо не зможе зупинити мене співати. Бо через пісню відкриваю людські душі. Таке моє призначення. Думки не припускала, що можу скасувати концерти, навіть у часі терапій, бо ви мене чекаєте…
А потім почалась війна. Це забрало всі сили. Безвихідь. Дикий біль, бо ти далеко, бо не можеш допомогти так, як би хотіла…
Мені дуже пощастило. За рік до хвороби доля подарувала Миколу Струса. Він пройшов поруч усі 24/7 випробувань. Мій Ангел-Охоронець…
Я повертаюсь. Трохи змінилась… Потребую відкритись знову».
Цей пост у Фейсбуці від 5 вересня відлунив болем у серцях багатьох тисяч тих, кому до неї небайдуже,
хто любить, захоплюється творчістю відомої співачки та скрипальки, заслуженої артистки України, переможниці телепроєкту «Голос країни» Оксани Мухи. Ще в перші місяці вторгнення, не знаючи про ту біду, хотіла запросити пані Оксану до розмови, аби її завжди щире, завжди справжнє слово почули наші читачі, аби стало їм підтримкою цієї лихої години.
– Ваша пісенна мандрівка містами України з «Піснями нескореного серця» триває. А що допомагає вашому серцю попри всі випробування залишатися нескореним? – запитую пані Оксану, дякуючи за те, що знайшла час і сили для нашого нещодавнього спілкування.
– Я дуже люблю. Люблю мою землю, люблю українців. Люблю мою країну. І от ця любов надзвичайно підживлює. А ще – бажання покращити ситуацію, брати участь у змінах, а не бути спостерігачем.
– І вам це вдається. Попри все. А концерти, які проводите на підтримку ЗСУ, підтримують і нас усіх.
– Дуже сподіваюся, що все вдасться. Але ж ми дуже залежні від ситуації. Бачите, поки тривало відносно спокійне літо, в мене виникло бажання зробити гарний тур, і багато ресурсів було вкладено. Та восени ворог дуже посилив обстріли наших міст. І тепер ми щохвилини в очікуванні: зможемо провести концерт чи ні. Дуже вдячна тим слухачам, які є сміливі. Це не означає, що наражаємо когось на небезпеку, адже кожен зал має укриття.
Але все-таки дуже хочеться, аби люди зрозуміли, що потрібно навчитися жити з цією війною, і жити повноцінно, і робити щось, а не чекати в страху. Бо, власне, до того нас змушує ворог-загарбник – щоб знецінили себе, перестали бути дієвими, щоб втрачали силу духу, втрачали погляд до неба. А нам не можна цього робити. І, вважаю, такі культурні зустрічі дуже необхідні. Нехай у бомбосховищах, нехай у метро, але мають відбуватися.
(Повну версію порадницької гостини з Оксаною МУХОЮ можна прочитати в №44 газети “Порадниця” від 3 листопада 2022 року).
Порадницьку гостину провела Тетяна ВЛАСЮК, головний редактор газети «Порадниця».
